Олдос Хакслі "Прекрасний новий світ"

2016-03-20 23:28:53

Переглядів: 1241

http://chytay-ua.com/

Художник Maggie Chiang

Якось так воно повелося, що останнім часом я не вірю в випадковості. В мене вже була книжкова фея в книгарні «Є», була людина, яка з’явилася в моєму житті на якихось 8 годин, але завдяки їй я знайшла те, що шукала дуже давно, тепер от знову…

Історія така: я вже дуже давно, ще з універу, хочу прочитати книгу Олдоса Хакслі "Прекрасний новий світ", але все якось то часу немає, то я забудуся, то грошей на книжку не вистачає, то ще щось там. І от настає остання неділя зими, ми з подругою щойно вилізли зі штолень від вух до п’ят вимащені глиною (ну добре, вимащена майже тільки я), йдемо парком Шевченка, проходимо повз ті бокси, де можна залишати вже непотрібні книги, і в цю мить я якимось боковим зором бачу знайому обкладинку і назву…

Ну звичайно я її взяла, ну звичайно прочитала! Отож, Олдос Хакслі, "Прекрасний новий світ"!

ХХVI ст., десь так приблизно 2500-ті роки. Люди більше не народжуються (самі слова «батько» і особливо «мати» стали лайливими і майже забороненими), вони тепер вирощуються в бутлях на замовлення (а замовляти можна все – від кольору волосся до розумових здібностей і витривалості до впливу високих температур). Все, що отак вирощується в Інкубаторіях, ділиться на 5 каст, залежно від здібностей і розвитку (альфи, бети, гамми, дельти і епсилони), альфи і бети – привілейовані, всі інші – чорнороби, які відрізняються кольором роб і родом занять, для яких програмувалися. Альфи і бети – красиві, різноманітні, фізично і розумово розвинені. Гамми, дельти і епсилони – однояйцеві близнюки, абсолютно однакові, тупі, страшні і недорозвинуті (тут перед очима марширують малюки-боти Кідрука, хоча ті, як відомо, були аж занадто розумними).

В Ері Форда, ері споживання і стабільності, немає країн і кордонів, тут немає поняття шлюбу, тут всі належать всім (у всіх сенсах цього слова), тут заборонені книжки (хм… десь ми вже це проходили…), тут людей максимально відмежовують від емоцій і переживань (а для чого? Соми грам – і немає драм!), людям не варто, навіть шкідливо думати.

В ері, якій є єдиний Господь Форд, а літочислення ведеться з моменту випуску першої моделі Форд Т з конвеєра, немає старих, немічних і хворих. Тут все робиться для суспільного блага. Навіть в смерті, виявляється, є велика користь: при кремації можна ловити фосфор і відправляти його на численні заводи.

Отакий-от дивний новий світ малює нам Олдос Хакслі, один з найвизначніших англійських письменників ХХ століття. Його книга – це одна з найвідоміших антиутопій (до "1984" залишалося ще 17 років, після "Ми" пройшло вже 12), а також роман у жанрі альтернативної історії.

Це історія життя "неправильних" людей в "правильному" місці. Неправильні люди поволі, спершу навіть підсвідомо, розуміють, що в самі основи їхнього нового світу закралася якась помилка. Можливо, вони не розуміють до кінця, що і як саме пішло не так, але щоразу виразніше усвідомлюють, що світ навколо – неправильний, шаблонний, позбавлений вибору і свободи. Тут, звичайно, важко не помітити, що трохи пізніше від такого самого усвідомлення страждатимуть герої Оруела в "1984", Бредбері в "451 за Фаренгейтом" та ін.

А поки що ми маємо трьох персонажів, які не згодні. Вони не хочуть тамувати чи підміняти свої емоції та почуття наркотичним сном і забуттям, вони готові навіть на біль і вигнання, аби відчути "справжність" замість фальші. Чи вдасться це їм? Скоріше, ні, аніж так, проте, тут все залежить від того, чого ж насправді прагнув кожен з персонажів.

Бернард хотів вирватися зі світу стабільності, однак свобода і особливо осуд та неприйняття суспільством його лякали куди більше, ніж прагнення від цього ж суспільства втекти. Моментами Бернарда взагалі нагадує крихітку Цахеса, особливо в епізодах з Джоном-Дикуном, за рахунок якого намагається самоствердитися і завоювати повагу сильних світу цього. Але магія проходить, Дикун відмовляється виставлятися на огляд як чудернацький експонат, і Бернард знову недоросток, якого не соромляться висміювати і обговорювати в його ж присутності.

Джон, вихований за законами індіанців і на творах Шекспіра, теж не може прижитися в новому світі. Він дикун скрізь, куди б не прийшов, до того ж дикун фанатичний. Чи його це вина? Ні. Чи закономірне завершення його історій? Думаю, так.

Гельмгольц, мабуть, єдиний персонаж, симпатія до кого зберігається протягом всієї розповіді. Він з самого початку знав, чого прагне понад усе, і такі дрібниці, як суспільна думка чи осуд оточуючих, мало його хвилювали. Закономірно, що це єдиний, хто фактично досяг мети. Показово, що Гельмгольцу дещо заздрить навіть один з правителів і ідеологів нового світу, який прекрасно розуміє його, цього світу, неправильність, спрощеність і поверховість, але продовжує залишатися на стороні споживацтва і нав’язаного всім нескінченного щастя. 

То про що, власне, цей роман? Про те, що якось воно, мабуть, неправильно, коли все вирішують за вас, коли суспільні норми, цінності і свободи можна загнати в вузеееесенькі рамки шаблонності, коли навкруги панує однаковість без можливості вийти з неї, коли вас змушують бути щасливим всупереч власній волі. Неправильно, коли відміняють минуле і стирають про нього пам'ять, коли забороняють книги і пригнічують науку, коли споживають заради споживання і живуть заради споживання. Думаєте, це далека утопія і нездійсненна перспектива? А ви погляньте, скільки людей беруть кредит, аби купити новий телевізор чи останню модель iPhone, навіть якщо попередні ще чудово працюють.

P.S. Величезне дякую тому, хто залишив саме цю книгу саме в цьому парку, саме в цьому боксі саме в цей день!

Слідкуйте за нашими найцікавішими публікаціями в соціальних мережах Facebook і ВКонтакті.