Аньєс Мартен-Люґан "Щасливі люди читають книжки і п’ють каву"

2016-08-27 22:57:19

Переглядів: 4508

http://chytay-ua.com/

У середовищі книгоманів роман французької письменниці Аньєс Мартен-Люґан “Щасливі люди читають книжки і п’ють каву” (в українськомовному перекладі Леоніда Кононовича твір побачив світ 2016-го у Видавництві Старого Лева) цілком заслужено визнаний світовим bestseller. У чім же секрет книги? Перше – це назва, яка навряд чи когось залишить байдужим: гарна книжка й філіжанка ароматної кави справді складуть формулу щастя бодай одного вечора... “А життя?” – спитаєте. “І життя!” – відповім.

Рецепт зцілення прихований авторкою “за лаштунками” роману. Фабула розвивається так стрімко, що знадобляться лише кілька годин, аби сягнути очима останньої сторінки… Під дією чтива мимоволі відкривається істина щасливих людей, вибудовується у свідомості модель виболілого, вистражданого щастя.

Аньєс Мартен-Люґан розповідає історію вродливої, молодої жінки Діани, котрій доводиться (і вдається!) пережити жахливу трагедію – загибель в автокатастрофі коханого чоловіка Колена й чотирирічної донечки Клари. Перший рік після втрати найрідніших людей став роком жалоби, ізоляції від світу (навіть відмови від близького оточення), безсенсовності буття (“екзистенційної порожнечі”), тимчасового, позірного рятунку цигарками й алкоголем… Єдина людина, яку Діана підпускає до себе, – Фелікс, друг героїні й покійного чоловіка (про перспективу “інтиму” далебі не йдеться через Феліксову нетрадиційну орієнтацію). У кожному разі, присутність напрочуд вірного друга/подруги є направду неоціненною: “Фелікс ніколи не питав дозволу, щоб прийти. Навіть не попереджав – просто приходив. Щодня”.

Дія роману розгортається відтоді, як спливає “чорний” рік. Невипадково епіграфом до книги слугує витяг зі статті З. Фройда “Траур і меланхолія” про недоречність порушення, ба навіть згубність передчасного виходу зі стану безпросвітної жури й жалоби. “Треба спершу переробити себе, стати сильною, не потребувати вже підтримки й допомоги…” – згодом висновуватиме Діана. “На все свій час!” – вторуватиме читач. А поки єдина теза, що здатна хоч трохи “виправдати” передчасну драматичну самотність, притлумити душевний біль: “Вони померли регочучи”. Проте вже наступна думка вмить оскаржує попередню сентенцію: “Воліла б я вмерти разом з ними”. Бо ж добре пам’ятає осиротіла в своїм горі жінка останню фразу, кинуту в запалі чоловікові й доньці: “Очі б мої вас не бачили!” – і фатальність якої осягнула невдовзі… Упродовж року докоряла собі за ті невідворотні слова й за мляве, напівпритомне жевріння власного існування: “серце моє вперто калатало. Підтримувало у мені життя. На превелике моє лихо”.

Нарація від 1-ї особи дає змогу зблизитися двом “Я” – реципієнта й Діани. Свідоме/несвідоме героїні мимоволі стає читачевим, що дозволяє сповна, до найсокровенніших глибин, перейнятися чужим болем, розділити його, зцілитися ним… І підійти впритул до омріяного щастя…

Прикметно, що життя до трагедії і рік “по тому” оприявнені через складний і мученицький механізм Діаниної пам’яті: затишні родинні вечори, аварія, миттєва смерть доньки й відмова бачити її мертвою (“хотілося пам’ятати її усмішку, розкуйовджені вітром біляві коси, сяйливі оченята…”), щемке прощання з чоловіком у шпиталі, день похорону… Саме Фелікс допомагає Діані пережити найдраматичніші моменти, прагне вивести її з затяжної депресії. Артикулюючи поминки як святкування смерті, миючи голову доньчиним шампунем зі суничним ароматом, бризкаючи тіло чоловіковими парфумами, одягаючи його сорочку, тулячи до себе Клариного іграшкового цуцика, Діана всім єством протестує проти потенційного “зцілення”. Ще одним виявом “протесту” стає апатія до власної кав’ярні зі символічною назвою – “Щасливі люди читають книжки і п’ють каву”. Разом із внутрішнім/зовнішнім світами власниці день за днем руйнується й атмосфера закладу. У день тризни Діана з жахом усвідомлює, що заблукала на цвинтарі (знову вирятовує Фелікс, допомігши віднайти Коленову і Кларину могили). Той перший після похорону візит на кладовище, гадаю, є певним знаком, вихідним пунктом на шляху до вивільнення з кризи (“межової ситуації”), до психічного, морального, душевного відродження.

Воліючи будь-що уникнути Феліксової антидепресивної програми, Діана полишає рідний Париж і вирушає до холодної й дощової Ірландії, адже саме туди – до краю темного пива – мріяв поїхати Колен. Ні Феліксові, ні батькам не вдається відмовити теплолюбну Діану, котра переконана, що має квиток в один бік.

Втім, як кажуть, Господні шляхи несповідимі. Шукаючи в Ірландії усамітнення, Діана знайде нових друзів і – кохання. Ним виявиться Едвард – ще більший самітник, сусід, небіж власників орендованого котеджу, затятий фотомайстер. Їхнє знайомство й подальші зустрічі матимуть вельми напружений, істерично-конфліктний, розбурханий характер подібно до ірландського клімату. Без дрібки симпатії. Діана відразу зверне увагу на чоловіче обличчя “жорстке, вигляд погордливий”, пихатий, егоцентричну вдачу, а згодом збагне, що насправді то зовнішній панцир, за яким схована тонка, зранена натура. Відлюдькуватість і дикий норов – результат нещасливого дитинства (рання втрата матері, зрада батька), дочасного дорослішання, хронічної недовіри до людей, образи на жінок. Але як стає відомо, саме Едвард доглядав недужого батька, тож синівське прощення останній либонь устиг отримати. Едвардове “тато мирно відійшов у засвіти” вочевидь є доказом такого припущення.

Стосунки Діани й Едварда розвиваються цікаво й карколомно, поза стереотипними схемами й банальними конфліктами. Хоча й не обходиться без так званого любовного трикутника – навіть двох: 1) Діана – Едвард – Мегана (колишня Едварда, що зрадила його, але з’яву суперниці вчуває дистанційно); 2) Едвард – Діана – Колен (цей трикутник, накреслений героїнею в її свідомості, спонукає Діану до внутрішніх трансформацій, зцілення свого “Я”).

Первинно характер Діаниного перебування в ірландському Малрані нічим не різниться від паризьких темних буднів: “Очікуване полегшення не наставало. Тягар з душі не сповзав, не приходило почуття звільнення”. Але мало-помалу час героїні долає стагнацію, оживає, набирає жвавих обертів. Імпульсом до внутрішніх метаморфоз стає усвідомлення власної незрілості, неспроможності самостійно вирішувати проблеми. “Пригода з лічильником поставила все з ніг на голову. Я робила над собою зусилля і частіше виходила з дому, гуляла берегом, намагалася не вештатися цілісінький день у піжамі. Одне слово, робила все, щоб повернутися у світ живих і не поринати в параною”. Читання книг, музика, візити до місцевого “пабу” (шинку), бажання смерті як реакція на болючі, руйнівні слова Едварда й порятунок ним, здруження з його здоровенним собацюрою Постменом Петом, дружба з Джудітою (Едвардовою сестрою), загублений на новорічній вечірці, а потім знайдений Едвардом, ланцюжок з обручкою, неочікуваний приїзд Фелікса – ці та інші моменти потверджують неоднорідну динаміку Діаниного ірландського періоду.

“Правда життя” героїні не лише всіх приголомшує, а й стає зламним моментом у непростих стосунках із відлюдьком Едвардом. Ідеться передовсім про душевне й духовне зближення, якому сприяють щиросердні розмови і спільна мандрівка на Аранські острови. А ще Діана оволодіває витонченим мистецтвом мовчання: “З Едвардом я навчилася нічого не казати, якщо сказати нічого”. І відчуває надійне чоловіче плече: “Я завмерла, вражена почуттям захищености, що затоплювало мене, наче приплив”. Рівночасно з “переродженням” Діани спостерігаємо “перетворення” Едварда. Подорож на острови розпалює почуття між двома самітними душами, збурює пристрасть між двома одинокими тілами. Панічний страх Діани напередодні інтимної близькості трансформується в іронічне резюме: “це ж як їздити на велосипеді – ніколи не розучишся”. Фізична дистанція ось-ось має нівелюватися, але раптова з’ява “третьої” особи (Мегани) руйнує всі плани. До Діани повертається депресія, до Едварда – відлюдькуватість і жорсткість. Незримий двобій між Діаною та Меганою вирішується на користь головної героїні. Коли Едвард бере timeout, читач, уже розпізнавши, вгледівши справжню суть чоловіка, не сумнівається в правильності його вибору, але дещо сердиться через таку, здавалось би, слабодуху, безвольну позицію. Зате реакція Діани стає несподіванкою не лише для Едварда, а й реципієнта, адже оскаржує сподіваний “happy end”, стереотипну формулу щасливих (закоханих і коханих) людей. Виявляється, що необхідна Едвардові “пауза” була максимально використана Діаною з метою самоосягнення й саморефлексії. “Я не сподівалася, що все буде так боляче… коли тебе не було, я довго міркувала над тим, що відбулося між нами, відколи я приїхала. Ти ввійшов у моє життя, і я знову захотіла боротися, сміятися і жити… Ти став такий важливий для мене, майже незамінний… і я повірила… я так повірила… одначе, як по правді, я заколисувала себе ілюзіями про те, що ти заповниш пустку, яка панує в мені… що… що я зможу знову кохати…” – звіряється героїня. І озвучує вищеозначену внутрішню потребу стати сильною, незалежною особистістю, звільнену від тяжіння минулого і здатну сміливо зирнути в майбутнє. А поки зізнається: “я не готова… забагато примар за мною. Не можу я забути Колена, як ти забув Мегану. Якщо ми почнемо разом жити, настане день, коли я закину тобі, що ти – це ти… А я цього не хочу… Ти не костур і не ліки, ти заслуговуєш на безумовну любов…” Мовлячи про доконечність любові неподільної, абсолютної, вільної й констатуючи нинішню відсутність такого почуття, Діана інстинктивно відштовхує Едварда… Надто коли додає, що вже має квиток на літак до Парижа… Але чи тим самим втрачає шанс на щастя?..

Їхня зустріч перед розлукою обіцяє спільне майбутнє. Спитаєте: “Звідки така впевненість?..” А тому, що повертається Діана не у колишню паризьку квартиру, а до своєї улюбленої літературної кав’ярні зі символічною назвою – “Щасливі люди читають книжки і п’ють каву”. Героїня мужньо долає страх перед спогадами, які й далі резонують пекучим болем. Із допомогою Фелікса наводить лад у закладі, взявши справи у свої тендітні руки, готова до зустрічі з відвідувачами. До зустрічі зі Щастям… Бо ж вірить: “завдяки “Людям” я повернуся до життя”. Не зраджуючи любові до Колена й Клари, Діана певна істини: щоденне щастя складається з дрібниць, і одного дня вона таки зніме обручку заради Щастя абсолютного, неподільного, безумовного.

Адже воістину щасливі люди завше тяжіють до Щастя, зцілюються Ним і заради Нього… З філіжанкою ароматної кави і гарною книжкою, як цей роман.

Читайте і насолоджуйтеся!

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Аньєс Мартен-Люган "Щастя в моїх руках"

Ганна Клименко (Синьоок)

Поетеса, кандидат філологічних наук, доцент Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького

author photo