Боісіда "Дивовиддя про святих русалок"

2016-12-24 17:24:26

Переглядів: 1588

http://chytay-ua.com/

Ти не друг. Тебе я люблю. А коханим вірити не слід – прикмета погана.

Ще місяців два тому я не знала ні про існування цієї книги, ні про її авторку. А зараз прочитала і навіть пишу про неї... І це при тому, що міфічне українське фентезі – жанр не зовсім мій, навіть враховуючи те, що фентезі в цілому я люблю дуже. Особливо люблю історії, які не накладаються на відомі міфології чи релігії, а самі творять свій світ, як в книгах Пратчетта, Сабковського, Мартіна, Бардуго, Толкіена чи Роулінг. Іншими словами, я більше люблю, коли автор будує власну реальність, а не повністю опирається на вже існуючу.

А проте, все ж скажу декілька слів про «Дивовиддя про святих русалок» молодої письменниці Боісіди. Почнемо з того, що це дебютна прозова книга авторки. Разом з нею ми занурюємося у фантастичний за формою, але дуже близький за суттю міфічний світ, створений на основі самобутнього українського чи, скоріше, слов’янського епосу і вірувань.

Авторка свідомо робить акцент саме на вигаданій, фантастичній лінії книги. Так, серед русалок, чаклунів, польовиків і повітруль є і люди, проте вони відверто відтінені і відсунуті на задній план та почасти з’являються лише для повнішого розкриття персонажа фантастичного.

«Дивовиддя…» важко назвати романом. Це радше збірка із двох невеликих повістей та двох коротких оповідань. На оповіданнях зосереджуватися не буду: це повністю завершені історії, повторно повертатися до них сенсу, мабуть, немає. А от про перші два дивовиддя варто сказати трохи більше.

Отже, дивовиддя №1 має назву «Характерник» і насправді мало нагадує ту легку казку для юних дівчат, на яку натякає обкладинка книги. Це радше сімейна драма з чудовим розкриттям психології головного героя. Так, він могутній, здатен оживити рослинку і за ніч збудувати собі цілий замок з челяддю, але, як прямо говорять герою, «ти могутній, тому що нещасний».

Перед нами історія людини, яка ніколи не знала батьківської любові, і тому сама теж не здатна любити. Кажуть, що ми залишаємося в тому віці, в якому нас недолюбили. Тому не дивно, що Характерник водночас і могутній чаклун, і вічне немовля, що прагне материнської любові і захисту. Він з тих, кому важко навіть з самим собою. Герой перебуває в постійному пошуку, його переживання і страждання цілком людські. Характернику буває страшно, він сумнівається, зневірюється, вагається, звинувачує себе, занепадає духом, ховається від болю і страждань, і разом з тим гординя, самовпевненість і зверхність – почуття, далеко не чужі цьому персонажу.

Характерник має глибоко прописану психологію і предостатньо комплексів. Він не статичний, а розкривається в розвитку – за таким героєм цікаво спостерігати. Відчувається, що його історія ще не завершена, вона має доволі непоганий потенціал.

Боісіда обіцяє, що «Дивовиддя…» матимуть продовження, і історія Характерника однозначно з тих, на якій варто зосередитися. Можливо, авторці навіть варто зробити її більше орієнтованою на дорослу аудиторію і навіть вивести в окрему книгу, адже проблеми, які тут зачіпаються, доволі неоднозначні і складні. Я не зовсім впевнена, що юні читачки зможуть повністю відчути всі ті поривання в душі героя, які в нього викликає, скажімо, Тоя, його фізичний потяг до дівчини, зв'язок з тіткою, роздуми про майбутнього сина, природа любові тощо. Та й мусимо визнати, смертей у цій історії теж багато…

В цілому ж дивовиддя про Характерника викликає дещо бентежні почуття. З одного боку чудово розкритий персонаж, складний, неоднозначний, не ідеальний. З іншого – химерне переплетіння слов’янської і скандинавської міфології, певна недосказаність, не завжди зрозумілі мотиви, відчуття, що у книжку дитячих казок прокралися зовсім не дитячі теми і образи.  

Зовсім інше за стилем і манерою друге дивовиддя, те, котре «Цикорієвий мак». У цій історії, на відміну від «Характерника», з’являється світ людей. Проте, він і тут радше декорація. Помітно, що світ міфічний і фантастичний авторці в рази цікавіший. Він різноманітніший, яскравіший, емоційно багатший і складніший. Тут в гру вступають польовики, водяники, домовики, лісівники і ще багато фантастичних персонажів, які своїми вчинками, діями і мотивами не сильно відрізняються від людей. Так, вони значно легковажніші, не особливо переймаються наслідками своїх дій, імпульсивні і живуть тут і зараз. Хоча ці створіння здатні і на високі почуття, на любов, самопожертву, вони вміють прощати і відпускати, вміють плести інтриги і пліткувати – чим не люди?

«Цикорієвий мак» – це повнокровна історія про світ, якого ми не бачимо, і який аж фонтанує енергією, рухом і життям. Тут є драматизм і навіть трагедія, однак в цілому оповідь вийшла дуже життєствердною і світлою. В ній багато персонажів і теж закладено непогане підґрунтя для майбутнього продовження. І якщо «Характерника» хотілося б бачити більш суворим і все ж таки для дорослих, то «Цикорієвий мак» тяжіє до тієї історії, яку обіцяє обкладинка: легка, лірична і красива оповідь про кохання. (Так, в «Характернику» теж є любов, але її природа зовсім інша: тут вона руйнівна, болюча і якась навіть демонічна, в «Цикорієвому маці» любов піднесена, зцілююча і сонячна.)

А тепер про ложку дьогтю. Я справді думаю, що через неточність перекладу ми втратили згадку про десяте коло дантового пекла: про коло, в яке потрапляють редактори, які дозволяють собі випустити у світ книгу зі стількома редакторськими і коректорськими огріхами. У «Дивовиддях…» багато такого добра, це відволікає від самої історії і, чесно кажучи, трохи бісить. Шановні редактори! Ваша робота – зробити авторський текст кращим, а не доводити читача до того, аби він йшов шукати червону ручку. Дуже сподіваюся, що продовженню «Дивовидь…» більше пощастить у цьому плані.

Тож, підводячи підсумки: маю визнати, що книга виявилася не такою примітивною, якою я її уявляла. Мені дуже сподобався образ Характерника, в першу чергу за те, що він вийшов не плоским і не зовсім типовим. Чимось мене таки зачепив той чаклун.

Щодо самої оповіді, то часто вона стає занадто передбачливою і простою, аж раптом хтось з персонажів промовляє фразу, яку хочеться не просто запам’ятати чи занотувати, а яка зачіпає по-справжньому, яку перечитуєш декілька разів, дивуючись її простоті і глибині. Словом, помітна нерівність оповіді, але не можу сказати, що це дуже дратує. Так, відчувається, але критичним не є. Іноді око спотикається на якомусь слові, яке варто було б замінити і виправити, але це, знову ж таки, питання і до редактора в тому числі. Тому Боісіді удачі з її наступною книгою,  дуже відчутно, що вона справді любить те, про що пише, ну а стосовно «Дивовидь…», що ж, хоч це і не зовсім моє, але гадаю, бути прочитаними вони заслуговують.