Амелі Нотомб "Подив і тремтіння"

2017-06-22 11:58:15

Переглядів: 1468

http://chytay-ua.com/

Нотомб А. Подив і тремтіння: роман / Амелі Нотомб; пер. із фр. Віктора Шовкуна. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2017. – 128 с.

А тим часом щораз більша та небезпечніша

прірва розділяє Схід і Захід

Едвард Саїд (зі студії “Орієнталізм”)

 

Чужинець – це людина, в якої під

панциром активіста чи невтомного

“працівника-імміґранта” зідрано шкіру.

В нього кровоточать тіло й душа…

Юлія  Кристева (з кн. “Самі собі чужі”)

Роман франкомовної бельгійської письменниці Амелі Нотомб “Подив і тремтіння” (“Stupeur et tremblements”), номінований на Гонкурівську премію, ще 1999-го здобув гран-прі премії Французької академії, проте в українськомовному варіанті з’явився щойно зараз. Що це – випробування часом чи пошук фахівця, спроможного виконати якісний переклад? (Гадаю, знавців французької в нас точно не бракує.)

Письменниця не приховує автобіографічної основи роману – навпаки нарочито заявляє, що втілений конфлікт Схід/Захід культурного, цивілізаційного, побутового кшталтів спершу відчула на собі, а згодом оприявнила в тексті. Вибудовуючи нарацію від першої особи, авторка навіть не змінює власного імені, тим самим провокуючи читача до діалогу й нерідко максимально наближаючи художній стиль до мемуарного. Попри означений автобіографізм, текст роману претендує на роль компаративних культурологічних студій, позаяк тут заторкнуті питання ідентичності (етнічної, національної, мовної, культурної, релігійної), свідомості, пам’яті, фобії, гендеру тощо, а також потребує психоаналітичного прочитання для винесення остаточного діагнозу принаймні окремим персонам незалежно від їхньої етнічної приналежності.

Головна героїня (вона ж нараторка) – бельгійка – влаштовується на роботу в японську компанію Юмімото. Непорозуміння виникають відразу, як тільки дівчина забуває повідомити про свій прихід. Але далі прірва між Амелі та колегами лише поглиблюється. Тоді як японці схильні до колективізму, головна героїня відчуває дивне замилування пустотою “по той бік заскленого вікна”, має чудну розвагу – подумки “стрибати в порожнечу”. Чи ілюструє ця розбіжність конфлікт світів – західного/східного, бельгійського/японського? Чи почувається Амелі абсолютною чужинкою, іноземкою в японському просторі? Далебі ні, адже пам’ять ще цупко тримає, викохує світлі спогади з дитинства, а знання мови можуть нівелювати гострі кути у сферах комунікації та розуміння. Та чи справді це допоможе? Чи відстань між ідилічно-міфологічною, культовою, дитинно-далекою, давньою Країною Східного Сонця та сучасною Японією виявиться неосяжною, аби підживлювати пам’ять Амелі-сан? А головне: як так станеться, що, плекаючи мрію стати Богом, головна героїня “скотиться” до прибиральниці туалетів? Низка обов’язків, завдань, ланцюг посад, ієрархія менторів-зверхників… Чи справді компанія Юмімото є виразом усієї Японії в її глобальному вияві?.. Якими є японці за ментальним і гендерним статусами? І чим вони різняться від представників західного світу – холодного і прагматичного? (Чи то лише стереотип і не більше?) У кожному разі, попри свою причетність до японського ареалу (позиціонування “тут” як батьківщини) Амелі почувається чужинкою, а точніше – її цілеспрямовано примушують вчувати свою чужість, інакшість, ба більше – меншовартість і “низькосортність” (чи ж не вираз етнічної фобії?). І все ж попри тиск і тортури головне – не згубити людської гідності, не втратити людського обличчя (хай навіть на посаді прибиральниці туалетів!). Обстановка й атмосфера, вміло впорядковані наставниками, сприятимуть тому, що головна героїня поступово матиме сумніви щодо власної психічної адекватності, не те що інтелектуальних здібностей. А спочатку перспективи були ж направду непогані: хай не вдавалося належним чином скласти англомовного листа (і справа не у рівні знання мови, а у незрозумілих вимогах щодо оформлення чи стилю – причина так і лишається завуальованою і для героїні, і для читачів), впорядкування й перерахування документів, виготовлення фотокопій, бухгалтерські обов’язки… Жодне з цих завдань не приносить Амелі душевного задоволення, навпаки спричиняє тугу й відчуття абсурдності, вводить мозок у стан стагнації (“бездіяльності та виснаження”). Подолати абсурдність отриманих “згори” обов’язків можна лише абсурдністю інших – вигаданих: скажімо, виконання ролі “зсувниці і перегортальниці календарів” чи вивчення напам’ять списку службовців компанії.

Єдине, чим/ким направду зачарована головна героїня, – це її 29-тирічна начальниця Фубукі Морі, ім’я котрої розшифровується як “сніжна завірюха”, а прізвище – як “ліс”. Подеколи здається, що інтерес Амелі (японський варіант імені прочитується як “дощ”) до керівниці має якусь “нездорову” природу. Однак нічого пікантного не станеться – лише німі споглядання за вродливою панною, котра амбіційністю і настирністю переважує чоловіків (феміністичний акцент?): “Панна Морі була заввишки не менше як метр вісімдесят сантиметрів, тобто мала висоту, якої досягають небагато японських чоловіків. Вона була напрочуд гнучка й граційна, попри японську негнучкість, якій їй довелося принести себе в жертву. Але особливо мене вразила сліпуча краса її обличчя. Вона говорила до мене, я чула голос її приємного й наповненого інтелектом голосу” (с. 9). І далі: “Її обличчя […] здавалося мені дивовижним. […] Вона мала найгарніший у світі ніс, японський ніс, цей незрівнянний ніс із делікатними ніздрями, які можна було б упізнати в багатотисячному натовпі”. Тут зафіксована фізіологічна риса як знак приналежності до нації: “Не всі японці мають такий ніс, але якщо хтось його має, то він, безперечно, належить до японського народу” (с. 10). Нації, яка має всі шанси на світове лідерство та гегемонію: “Фубукі досконало втілювала японську красу, попри свій дивовижно високий зріст. Її обличчя ніби віддзеркалювало “гвоздику стародавньої Японії”, символ шляхетної дівчини колишніх часів – воно вінчало тіло величезного зросту, було ніби призначене домінувати над світом” (с. 10 – 11). Народилася Фубукі того дня, коли “краса неба опустилася на красу землі” (амбівалентність героїні очевидна: зовнішня досконалість і високий інтелект контрастують із явним моральним каліцтвом, хоча Амелі намагається останню рису всякчас оскаржити, обумовивши, пояснивши ті чи ті антигуманні вчинки панни Морі). Неймовірне зачарування персоною зверхниці згодом згубить свою абсолютність: попри спільність “коренів” (обидві – уродженки Кансаї), дружба Амелі й Фубукі виявиться ефемерною та однобічною (звужена до особистості першої); насправді матиме місце жорстка конкуренція, донос, заздрість і помста…

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Мішель Уельбек "Платформа"

Навряд чи такою має постати японська натура – хай навіть в очах чужинки. Більше того, японська пристрасть до грошей здатна перевершити західний прагматизм; люди стають порожніми цифрами у системі прибутків і витрат: “Гроші в компанії Юмімото переважали людське розуміння. Починаючи від певного накопичення нулів, цифри залишали сферу чисел і переходили у сферу абстрактного мистецтва. […] Службовці […], як і нулі, набували своєї цінності лише тоді, коли стояли за іншими цифрами”. Позиція іноземки – найнікчемніша: “моя вартість не дорівнювала навіть вартості нуля” (с. 11).

Нехитра місія “розливання почесного чаю” завершується катастрофічно: Амелі змушена під тиском “забути” японську мову або принаймні зробити вигляд, що її не знає/не розуміє/не чує… “Я стала нишпорити у своєму мозку, шукаючи там геологічний шар, який би сприяв амнезії: чи були провали забуття в моїй нейронній фортеці? На жаль, у ній були міцні пункти й слабкі пункти, сторожові башти й розколини, отвори й клепки, але не було нічого такого, куди я могла б заховати мову, яка безперервно лунала навколо мене” (с. 15 – 16). Зрештою, мова – один із потужних чинників ідентичності (“Я”-особистої; “Ми”-національної). А відтак, володіння іншою (нерідною) мовою може бути сприйняте як претензія на чужу тотожність… Свідомість Амелі малює, прокреслює схеми потенційної поведінки, позначені символічними пунктами: “Якщо мова – це ліс, то чи не зможу я за французькими буками, англійськими липами, латинськими дубами й грецькими оливами заховати безліч японських криптомерій…” (с. 16).

Прикметно, що не всі службовці компанії Юмімото страждають на ксенофобію. Так, пан Тенсі дає Амелі почесне (втім ризиковане!) доручення, яке та виконує швидко і якісно з належною доскіпливістю й ретельністю: успіх справи спростовує міф про недотепність чужинки, втім замість похвали й подяки останній доводиться пережити ганьбу… Замість кар’єрного росту навпаки зазнати приниження – динамічного і тривалого. А ще – відчути на собі результати програми примусового зниження IQ: “[…] я цілими днями копіювала літери та цифри. Мій мозок ніколи не був таким вільним від власного життя й перебував у надзвичайному спокої. Це було дзеном рахункових книг. Я з подивом думала, що коли мені доведеться присвятити сорок років свого існування солодкому отупінню, то я не побачу в цьому нічого незручного. […] Не було нічого менш інтелектуального, ніж ця діяльність, у якій мозок знову й знову повертався до повторюваної тупості” (с. 38). Випадкові помилки, неточності з провини Амелі тлумачаться або як навмисне нанесення шкоди західної людини японській компанії (шпигунство, зрада), або ж як крайня розумова відсталість (головній героїні доводиться згоджуватися саме з другою позицією).

“Коли я була маленькою, то хотіла стати Богом. Богом християн, із великої літери. Коли мені виповнилося п’ять років, я зрозуміла, що моя амбіція нездійсненна. Тоді я долила трохи води у своє вино й вирішила, що стану Христом. Я уявила собі, як помираю на хресті на очах у всієї світової людності. У віці сімох років я зрозуміла, що таке зі мною ніколи не станеться. Я вирішила більш скромно, що стану мученицею” (с. 51), – якось зізналася Амелі своїй зверхниці. Та чи сподівалася, що та забезпечить їй після страждань із цифрами семимісячне буття абсолютної мучениці-прибиральниці туалетів? Між іншим, санітарна гігієна взаємопов’язана із гігієною ментальною. Звідси – трансформації у свідомості головної героїні: “Моя пам'ять стала функціонувати, як потік води. Я перевіряла її ввечері. Ментальна мітла вимітала останні крихти бруду” (с. 100).

Авторка роману акцентує чесноти японської жінки, її права й перспективи: приміром, “краса японська хапає за душу ще сильніше”“манера поведінки кожної японки стилізує її й перетворює на витвір мистецтва, недосяжний для розуміння”“вона неспроможна накласти на себе руки” (с. 58). Разом із тим, японка стикається з низкою несправедливих та жорстких стереотипів і стандартів, які обмежують її свободу: “від краси немає чого чекати. Не чекай від неї радості, бо твоя втіха знищить тебе. Не чекай кохання, бо воно не варте твоїх зусиль […] Не чекай, що життя щось тобі принесе, бо кожен рік, який проминає, щось забирає в тебе […] Чекай працюючи” (с. 59). Далі – прагнення до бездоганності, стрункості, вроди… Ці та інші міфологічні! приписи й догми здатні продукувати образ японки на кшталт Сніжної Завірюхи. Гендерна нерівність у тексті роману теж добре прописана: “[…] японець не задихається. У ньому не були зруйновані, починаючи з дуже раннього віку, всі сліди ідеалу. Він володіє одним із найфундаментальніших прав людини: правом мріяти, дихати. І він не відмовляється від нього. Він уявляє собі химерні світи, де він панує й живе вільним. Японка не має такого виходу […] Ось чому я глибоко захоплююся кожною японкою, яка не заподіяла собі смерть. З їхнього боку – залишатися в житті є актом так само цікавим, як і високим” (с. 64). Навіть службовий тиск пана Омоші на Фубукі набуває сексуального маркування, може бути потрактований як потужний тиск маскулінного начала на тендітне фемінне (сама нараторка спонукає до такої позиції), більше того, прирівнюваний до акту зґвалтування.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Джей Ашер "Тринадцять причин чому"

Чимало формулювань і суджень з рецензованого Тексту направду заслуговують на окрему увагу, адже попри виразний японський контекст низка проблем не обмежені власне національним, етнічним, мовним, релігійним чи культурним ареалами. Вони сягають універсального, глобально-планетарного масштабу, потребують історіософського, соціокультурного вирішення, вимагають спеціального прочитання й коментування.

І все ж – про головну інтригу. Чому далекий від ліричного сюжету роман Амелі Нотомб має направду романтичну назву? Нараторка тримає таємницю майже до кінця твору: “В одному з імперських японських документів говориться, що до імператора треба звертатися з «подивом і тремтінням»” (с. 106). Отже, виявляється, жодної лірики – навпаки сувора догма у поводженні зі зверхником, якої настирно додержується головна героїня, донька дипломата, майбутня письменниця. Що ж, не потоваришувавши з цифрами, вона (авторка – нараторка – головна героїня) знаходить спільну мову зі Словом. Отже, автентичність реалізована, сковородинівська ідея “сродної праці” оприявнена, Душа й Розум вочевидь здобули гармонію. Неочікуваний вітальний лист від Фубукі зроджує ностальгію, особливу ейфорію, ба навіть нірвану (а може – подив і тремтіння?), позаяк писаний японською… То чи ж такою вже далекою, неосяжною, нездоланною є прірва між Заходом і Сходом, коли Дощ і Сніжна Завірюха – як носії двох світів – готові до компромісу?..

Використано фотографії з сайту "Видавництава Старого Лева"

Ганна Клименко (Синьоок)

Поетеса, кандидат філологічних наук, доцент Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького

author photo