"Песиголовець", "Подив і тремтіння" та "Смажені зелені помідори в кафе "Зупинка" або Як я провела спеку

2017-08-06 18:10:49

Переглядів: 1165

http://chytay-ua.com/

Коли на вулиці +45 в тіні, плавляться світлофори і в хаті парко-жарко настільки, що волієш голодувати, ніж зайвий раз вмикати плиту і щось готувати, настають майже прекрасні (якщо не враховувати кліматичні) умови для читання. Власне, саме цим дехто активно займався останні півтора тижні. Але враховуючи ті самі кліматичні, щоб-їм-добре-жилося, умови писати про прочитане багато дехто просто не може, тому трохи поверхнево розповість про останні прочитані книжечки. Ну а щоб жодна з них не образилася, зробить це, так би мовити, у хронологічній послідовності.

Амелі Нотомб «Подив і тремтіння»

Саме так, з подивом і тремтінням колись повинні були дивитися японці на свого імператора – нащадка великої богині Аматерасу (ага, Кішімото не сильно переймався, придумуючи Ітачі). І так само, з подивом і тремтінням, прийнято нині дивитися на начальство у великих японських корпораціях і не тільки там.   

«Подив і тремтіння» Нотомб розповідає про європейку, яка підписала річний контракт з величезною японською корпорацією, і про те, яким виявився цей рік для Амелі. Книга є біографічною, адже батько самої Нотомб був дипломатом, і майбутня бельгійська письменниця встигла пожити не лише в Японії, але і в США, Китаї, Лаосі, Бірмі і в інших спокусливо-привабливих (принаймні, для декого) країнах.

Тож здобувши ґрунтовну освіту, Амелі знову повертається в Японію, цього разу вже як працівник чи, точніше, гвинтик в гігантській бюрократичній системі. Гвинтик з неї вийшов так собі, якщо чесно, бо «своєю» в Країні сонця, що сходить, Нотомб не стала, вкотре довівши слушність кінлінгівського «Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися вдвох».

Ця книга – погляд західної людини на споконвічну східну традицію, культуру і сприйняття світу і себе в ньому. Те, що для японця справедливе і правильне, у людини західного світу викликає осуд і обурення. Там, де японець мовчить, європеєць волатиме на весь офіс, там, де європеєць відступить,  японець дійде до кінця. І то, завважте, будь-якою ціною.

Ні я, ні Амелі так і не зрозуміли, на яку саме посаду дівчину прийняли на роботу, бо почала вона як помічник помічника директора, далі вже сама собі вигадувала обов’язки типу пересування повзунка на календарях, ну а її остання посада - то взагалі окрема історія! Але треба віддати належне впертості Амелі! Я не думаю, що така «дрібничка», як річний контракт, змусила б мене залишатися в компанії, де моїм основним обов’язком стало – СПОЙЛЕР – миття туалетів.

Але Амелі – не я. Та йде до кінця, чесно відпрацьовує кожен день, трохи партачить, трохи вражає навіть стриманих японців своїми вміннями. Ну а потім повертається додому і пише роман, який я і прочитала годин за три в потязі.

Певною особливістю «Подиву і тремтіння» є те, що в книзі майже немає описів побуту японців, їхнього дозвілля, багатющих традицій тощо. Зате Нотомб багато уваги приділяє роздумам про місце жінки в сучасному японському суспільстві та корпоративній культурі, ставлення до неї як чоловіка, так і керівництва. І тут дуже пригодився образ зверхниці (ну хіба ж не миле слово??) головної героїні Фубукі Морі. Вона – це ледь не втілення всього японського жіноцтва, яке віддало перевагу власній кар’єрі, а не обов’язкам домогосподарки.   

«Подив і тремтіння» насправді доволі корисна книга для тих, хто свято вірить, що Японія – це лише прекрасні храми, вічні фестивалі, неймовірні сади, а все довкола виключно таке, як в милих аніме. Так, і храми, і тяни, і куни, і ханамі, і мімодзі там є, але ще там є споконвічні традиції і культура, в яку зі своїм фемінізмом лізти не завжди варто. Ну, чи принаймні, потім не ображатися.

Фенні Флеґґ «Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка»

Так, каюся, я лише тепер прочитала цю книженцію. І вона чудова! Легка, світла, добра, ностальгічна – саме те, чим варто завершувати літо. Ця «помідорна» історія нагадує «Вбити пересмішника» Гарпер Лі. Тут теж є погані білі, які пригноблюють чорних, є хороші білі, які захищають чорних, є хороші чорні, які готові вбити за хороших білих… словом, багато чого такого, що викликає думку десь-я-це-вже-бачив. А ще книжку Флеґґ можна назвати і сімейною сагою, бо розповідає вона про долю декількох поколінь родини Тредґудів. І звісно, це історія Евелін, яка змогла змінитися і змінити власне життя під впливом історій про містечко Вісл-Стоп, в якому колись жила Іджі, готувалися смачнющі смажені зелені помідори і стояло кафе «Зупинка», де були раді кожному відвідувачу.

Але, поклавши руку на серце, особливо розчулює опис старого покинутого будинку Тредґудів, з тисячами маленьких рожевих троянд, які цвіли, не маючи й гадки, що мешканці покинули будинок багато років тому. Дім починає руйнуватися, скоро його знесуть, і це сумно, але так логічно і закономірно…

Сашко Завара «Песиголовець»

На презентації роману Сашко говорив, що вважає його темним (чи містичним – я, здається, забула) фентезі, читачі і оглядачі ледь не хором розповідають, що в укрсучліті з’явився новий хоррор, а мені «Песиголовець» видається соціально-побутовим романом з елементами (дуже таки пристойними і вагомими) хоррору і містики. Ну… тут таке, про жанри не сперечаються, до того ж навіть автор дозволив кожному самотужки визначати жанр книги. Користуюся нагодою.

А тепер про книгу. Вона розповідає про колись успішного і культового письменника Юрка Побивана, який нині переживає відверто не найкращі часи як в творчому, так і в особистому житті. Його нові романи вже не рясніють вбивствами і кров’ю, сам Побиван користується все меншим попитом у читачів, видавців і критиків, грошей стає катма і доводиться перебратися разом з родиною зі столиці до провінційного Мелітополя, аби там зализати рани і написати новий роман-бестселер. Але перед тим Юрко вирішив набратися натхнення і потягнув дружину з доньками на Франківщину, аби помилуватися красотами і – головне – наслухатися розповідей місцевих про дивну істоту з собачою головою, яка мешкала тут ще у дохристиянські часи. Звісно, Юрку просто життєво необхідно прогулятися галявиною, яку місцеві обходять десятою дорогою. Звісно, що просто так воно йому не минеться. І не лише йому…

Сашко Завара багато часу присвятив дослідженню міфологічної основи твору, легенд та переказів про песиголовців, теорій про те, хто чи що вони таке; як сталося, що у церквах можна знайти ікони святого Христофора, в якого – сюрприз – голова собаки. А ще велику увагу автор приділив вивченню першоджерел, на основі яких брати Грімм, Шарль Перро та інші писали свої знамениті і майже добрі казки. От тільки добрими вони стали вже в авторській літературній обробці, бо в оригіналі це історії, де не бракує жорстокості, крові і смертей. Сашко Завара додає до цього міфологічного підґрунтя ще й  полянські звичаї, насильницьке хрещення, історію однієї зради тощо і, як результат, ми отримуємо доволі непогану оповідь, де і лякатися є чому, і задуматися багато над чим варто.

Ну а паралельно з історією про песиголовця розгортається історія самого Побивана. Його проблеми з алкоголем, страхи чоловіка, який починає усвідомлювати, що молодість безповоротно минула, уражена гордість, егоцентризм, дружина, яка стомилася від чоловіка, що значно більше уваги приділяє віскі, ніж власним дітям, місто, сумне і трохи депресивне – все це дуже життєво описано. Цій історії віриш, і в тому, що віриш, велика заслуга прописаних образів. Вчителька-пенсіонерка, директор школи, менеджер бару, поліцейський – автор їх не вигадує, він їх дуже достовірно змальовує з життя.

Таким от для мене вийшов «Песиголовець», побутове містико-хоррор-фентезі, в якому герої слухають ОЕ, ставлять на заставку робочого стола Джона Сноу, і є чудесна відсилка до Supermassive Black Hole від Muse (я навіть передивилася ту сцену з бейсболом із «Сутінок»).

А мораль всієї історії… Хто зна, можливо, така: якщо на чомусь написано «Не влізай, вб’є», то варто таки не влізати. Якщо сказано, що там ходити не треба, то таки не варто туди пертися. Хто зна, що водиться в тих поганих місцях…