Аньєс Мартен-Люган "Щастя в моїх руках"

2017-08-12 15:39:18

Переглядів: 554

http://chytay-ua.com/

Мартен-Люган А. Щастя в моїх руках : роман / Аньєс Мартен-Люган ; переклад з фр. Леоніда Кононовича. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2017. – 256 с.

Уже сама назва нової книги Аньєс Мартен-Люган – “Щастя в моїх руках” – засвідчує, що французька авторка (за фахом ще й психолог) далебі не зраджує своєї письменницької тенденції, продовжуючи й далі осягати феномен Щастя в його неоднозначності й полемічності… І – неминучості, бо, зрештою, конче “пощастить, – кожному по-своєму” (с. 167). Традиційним авторським прийомом є також застосування Фройдівської сентенції як одного з епіграфів: “Щастя – це дитяча мрія, що втілилась у зрілому віці”. Розгортання магістральної сюжетної лінії (між іншим, єдиної, пов’язаної з головною героїнею – Ірісою) пояснює і прописує вищеозначену тезу найкращим чином. Ще однією тенденційною рисою письма А. Мартен-Люган є нарація від першої особи, що направду зближує три “Я”, ба навіть єднає їх в одне спільне переживання й відчуття (“наратор-головна героїня-читач”).

Прикметно, що писати рецензії на наступні книги того самого автора завше складніше й відповідальніше, адже є спокуса зіставляти попередній/пізніший тексти, повертаючись до власних відгуків. І все ж, попри відносну “легкість” чтива, стрімкість сюжету, спільність мотиву Щастя, художній вияв Душі й Долі Жінки, романи “Щасливі люди читають книжки і п’ють каву” (2016) та “Щастя в моїх руках” (2017) – направду різні. Якщо перший претендує на продовження (реалізоване письменницею 2015-го під назвою “Закохані в книги не сплять поодинці” і вже перекладене російською, відтак, вітчизняний читач у солодкому передчутті українськомовного варіанту роману), генерує розмисли і сподівання, то останній, не оскаржуючи означених моментів, насамперед втішає своїм “happy end”, хоча стереотипною розв’язку далебі не назвеш.

Звісно, й Автор, одна з книг якого вже отримала статус bestseller, відчуває більшу відповідальність і страх, коли випускає у світ нове творіння. Йдеться насамперед про страх не розчарувати читача. Як реципієнт фаховий відповім: романом “Щастя в моїх руках” Аньєс Мартен-Люган вас не розчарує. А якщо хтось має чи матиме іншу думку, хай вона стане поштовхом до нових рецензій; множинність точок зору є завше виграшною і спонукальною для Автора, вона стимулює інтерес до Тексту, продукує динаміку у форматі дискусій замість закостенілого “єдиномислія”.

Отже, ближче до тексту роману… і – до Щастя. Вже самою назвою авторка вкотре увиразнює давній канон: Щастя як мить чи безумовна істина залежить від вибору людини. Попри вік і статус останньої. Попри гендерну приналежність і національну/етнічну ідентичність. Важить передовсім екзистенційна зрілість, якої головна героїня аналізованого роману досягає у віці тридцяти одного року, у статусі заможної та заміжньої жінки (дружина лікаря, працівниця банку). Попри зовнішній престиж Іріса несе тягар безрадісної буденщини, рутинності подружнього буття, відчуває тугу власного існування, травму особистісної нереалізованості, переживає поступове вгасання творчого первня, акумульованого в хисті до кравецького мистецтва. І все ж, настійно прагне утримати, зберегти в собі той живий поклик, творчий імпульс – бо лише в такі особливі моменти “не почувалася дохлою рибиною. Навпаки, оживала: коли я працювала удвох зі своєю швейною машинкою чи малювала моделі, то серце моє трепетало” (с. 7). Тут добачаємо художнє потвердження магічної сили Творчості в її універсальному сенсі: “[…] займайтеся тим, що наповнює вас життєвою енергією. Ідіть слідом за своїми зацікавленнями, захопленнями й нав’язливими ідеями. Довіртеся їм. Творіть будь-що, аби лиш це викликало революцію у вашому серці” (див. книгу Елізабет Ґілберт “Велика магія”, с. 95).

“Переломним моментом” в Ірісиній долі та зав’язкою рецензованого роману стає запізнє зізнання рідних про їхню фатальну роль (згубну участь) у житті головної героїні. Утім, ніщо не буває зарано/запізно, у всьому є логіка часу. Отже, сягнувши дорослості, зрілості Душі й Розуму й воднораз не згубивши юнацького запалу, головна героїня усвідомлює абсурдність власного буття, відчуває бунт проти злочину батьків (зруйнували її давню мрію щодо навчання у кравецькій школі, змінивши тим самим вектор Майбутнього; звідси – Ірісів бентежний висновок: “Зрадили мене. […] Мої батьки вкрали в мене життя”, с. 12), проти абсолютності сумнівів рідних та близьких (чоловіка зосібна) в її Таланті. А надто – проти власної непевності, похідної зневіри в собі, переконання в посередності, ба навіть непутящості: “Усі ці роки я вважала, що моя невдача і те, що мені відмовили, є наслідком моєї бездарності. Я була певна, що нічого не вмію і не маю ні крихти таланту. Та все одно шила і намагалася вдосконалюватися. Стільки могла б я зробити! Якби не вони (батьки – Г. К.), то не скніла б у тому клятому банку” (с. 12). Разом із тим, болісним є осягнення власного зневолення, з яким головна героїня не здатна миритися.

Жорстка правда стає вихідним пунктом в особистісному утвердженні Іріси, є поштовхом до вивільнення з лабетів буденщини, вона (правда) остаточно розриває кревні зв’язки, бо патріархальна модель, до якої схильні родичі, нівелює свободу, оприявнює масове, знеособлене, міщанське буття, полярне до буття автентичного, екзистенційного, абсолютного. Підтримка П’єра (чоловіка) теж, на жаль, виявляється поверховою, позірною, зрештою, як і його трудоголізм і гіпертрофована любов до медицини. Так чи так, докази сімейної драми очевидні: постійна затримка у шпиталі, фізична апатія до дружини, байдужість до її інтересів, скептицизм щодо успішної кравецької кар’єри… За винятком одного – П’єр готовий реалізувати свій батьківський інстинкт (можливо, вважає, що дитина врятує шлюб?); певно, чоловікові зручно прийняти Ірісині ролі потенційної Матері та Домогосподарки, втім, жодним чином не самодостатньої, незалежної Жінки. “Що ж, я була лише П’єровою дружиною. І більше ніким. Я, звісно, знала, чого від мене чекають: що я буду чемною і покірною дружиною […] стану зразковою матір’ю – берегинею домашнього вогнища, яка народила ґерелицю дітлахів […] Не хочу я бути квочкою, що сидить на яйцях та водить черідку курчат!” (с. 23).

Отже, головній героїні міщанське середовище у провінційнім місті-примарі здається затісним, здатним ув’язнити не лише тіло, а й Душу. Іріса докладає неймовірних зусиль, аби довести всім своє право на повноцінне буття, варте уваги й поваги. Тим-то вона дослівно ставить чоловіка перед фактом щодо свого звільнення з банку, щодо рішення навчатися на кравецьких курсах у Парижі, щодо схвальної відповіді на свій запит і запрошення в паризьке ательє. А головне: врятувавши себе як Людину, реалізувавшись особистісно, Іріса воліє врятувати шлюб, адже добре розуміє, що нещасливі поодинці не можуть ощасливити сімейне гніздо (“Ми втрачаємо одне одного, губимося в буденності й цілковитому нерозумінні. […] Моє недбальство, моя пасивність, оця гіркота, що охопила мене останнім часом, – усе воно сприяло згасанню наших подружніх стосунків. […] Я стану такою, що він (П’єр – Г. К.) знову закохається в мене”, с. 23 – 24). Та чи збігаються наміри й очікування головної героїні з чоловіковими?

У кожному разі, паризькі курси стають для обох тестом на витривалість, випробуванням для подружжя загалом і кожного партнера зокрема.

Прикметно, що десятирічне співбуття дається взнаки: коли гасне Любов, лишаються звичка й залежність, перманентне відчуття присутності Іншого/Іншої. Тим-то, отримавши жадану свободу й шанс надолужити втрачене, дедалі більше наближаючись до мрії, Іріса подаль від чоловіка почувається некомфортно: либонь бракує іншого “Я” – хай навіть байдужого, холодного, відчуженого. Що ж до П’єра, то розлука з дружиною не розпалює в ньому пристрасті – навпаки: коли Іріса навідується додому, чоловік ніби боїться лишатися з нею наодинці, звертаючи то на родинні обіди, то на позапланове чергування, затримання у шпиталі, то весілля друзів… Дивно й дико!..

Прикметною ознакою стилю Аньєс Мартен-Люган є поодинокість і лаконічність описів, тим-то вони такі виразні й вимовні: скажімо, “Паркет тяжко скрипів під моїми ногами, а закаблуки цієї жінки (Марти, власниці ательє – Г. К.) тільки легенько цокотіли по ньому” (с. 37) – під час першого візиту до майстерні.

Знаменно, що успіхи Іріси – напрочуд неймовірні, вони здатні вразити будь-кого, надто Марту, таємниця якої розгортається упродовж усієї сюжетної канви. Вступивши на курси останньою, головна героїня не тільки стрімко наздоганяє, а й перевершує всіх і своїм професіоналізмом, і хистом до дизайнерської справи, й оригінальністю мислення та уяви. А головне – розкривається особистісно, в улюбленій роботі знаходить гармонію, якої попередньо їй всякчас бракувало. Спілкування з молодшими дівчатами-кравчинями доповнює відчуття злагодженості та “сродності”.

Виокремлення зі загалу, можливість приватної практики з учителем Філіпом, увага з боку Марти, її покровительство спершу не викликають жодних критичних домислів, хоча Іріса подеколи має відчуття, що вона “піддослідна миша, яку уважно вивчають”. Марта вносить суттєві, навіть кардинальні! корективи в образ Іріси, її стиль, манеру, поставу… Ба більше – світовідчуття. “Отак (у гарному вбранні – Г. К.) жінки підкоряють світ. І я навчу тебе користуватись і зловживати своєю владою” (с. 65), – говорить Ірісі Марта. А згодом настановляє: “Працюй. Існуй для себе, живи самостійно. Твій успіх засвідчить, що йому (П’єру – Г. К.) пощастило мати таку дружину, тож він, мов за помахом чарівної палички, знову зверне на тебе увагу” (с. 82), – зрештою, так і станеться (страх втратити відроджену й перероджену Ірісу приведе П’єра до тями, але одна мить зруйнує все).

Отже, головна героїня стає Мартиною улюбленою вихованкою, на яку наставниця покладає великі надії. Навіть зовнішня схожість двох жінок є явною та разючою. Успішно виконане перше замовлення (пошиття сукні для Марти) стає початком паризької кар’єри. Власниця ательє пропонує Ірісі захмарні перспективи. Таким чином, головна героїня опиняється перед вибором: улюблена справа у столиці чи сім’я, вона як Індивідуальність або чоловік (у сенсі “Ми”)… Втім, і цим конфлікт далебі не вичерпується. Перипетії сягають далі.

На одному з прийомів, які полюбляла влаштовувати Марта, Іріса знайомиться з привабливим чоловіком – Ґабріелем, котрий має славу спокусника жінок, заядлого донжуана. Щось невимовне спалахує між обома, але Іріса вперто береже фізичну вірність чоловікові. Чи оцінить це останній? І чи вартий він такої жертви? Бо те, що єднає Ірісу та Ґабріеля, вже не назвеш сліпою пристрастю, потягом, хіттю, – це щось значно вище та глибше, Таємниця, відома тільки двом. Навіть Марта лишається непосвяченою. А може, їй і не варто про те знати… Адже згодом вийдуть на поверхню і прихований Мартин зв’язок із вихованцем Ґабріелем, дослівно “прийомним сином” і наступником померлого чоловіка Жюля, і її таємна, проте неконтрольована, пристрасть до Іріси… Навіть завуальовані батли між Мартою та Ґабріелем за спільний об’єкт кохання… А надто – психічна недуга, яку Марта настійно приховувала від усіх, приймаючи пігулки жменями. Успішна манекенниця, мрія багатьох чоловіків, вона вчасно (в ореолі слави) завершила свою кар’єру, втім, і далі її вплив залишається сильним – і не лише над Жюлем. Потужності цього впливу над собою дивується й Іріса: “І як оце за такий невеликий відрізок часу ця жінка взяла наді мною таку владу? Марта була чарівлива, бентежна, мені кортіло вчитися в неї, переймати її жіночий досвід, хотілося, щоб вона була моєю напутницею” (с. 82). І далі: “Марта вірила в мене. Я ніколи й не мріяла, що все так обернеться. Доля і випадок звели мене з цією винятковою жінкою, що побачила в мені те, чого ніхто не догледів, те, чого не хотіли визнавати ні мої батьки, ні П’єр. З Мартою я зможу виразити свою особистість, віднайти саму себе” (с. 83). Для жінок вищого світу Марта незмінно лишається взірцем стилю; на неї рівняються, орієнтуються, але не можуть перевершити. І все ж до моди Марта ставиться байдуже, ба навіть вороже!, від подіумів (модної індустрії) вона якнайдалі тримає і свою вихованку, позаяк боїться, що ті відомі модельєри зіпсують вроджений та унікальний талант Іріси.

Варто підкреслити, що роман “Щастя в моїх руках” – направду цікавий, гостросюжетний, втім завдання критика – не переповісти фабулу, а оцінити твір в усіх його компонентах, зберігаючи інтригу. Зрештою, сама авторка “бентежить” увагу й уяву читача чи не до останньої сторінки. Годі стриматися, щоб не процитувати фрагмент тексту про душевний конфлікт головної героїні, її внутрішнє, сутнісне розщеплення між двома чоловіками: “Мене наче роздерли навпіл. П’єрова Іріса. І Ґабріелева Іріса. Два чоловіки, два кохання. І не кажіть мені, що не можна кохати двох заразом! Можна, та ще й як. Тільки неоднаково. Кохання до П’єра було чимось буденним і давало певність. Кохання до Ґабріеля було вибуховим, на лезі бритви, коханням у недовідомім краю” (с. 168).

У тексті є пряма вказівка на щасливий фінал, однак лишається тривога: а що, як раптом щось зміниться, котрийсь із героїв порушить свою обіцянку, розчарує… Як це попередньо робить “правильний” і “надійний” П’єр. Бо ж можна лише уявити, що переживає Іріса, котра заради чоловіка полишає роботу в ательє, перекреслює всі свої шалені досягнення, миттєво втрачає клієнток через конфлікт із Мартою, тим самим кладе край своїй кравецькій кар’єрі (“Зустріти таку наставницю було надзвичайною подією в моєму житті. А втратити її з власної вини було надзвичайним болем. Кілька разючих фраз – і вона забрала в мене все, що дала: віру в себе, талант, пристрасть, нове життя, своє наставництво. Що я робитиму без неї? Без її порад? Пам’ятаючи про її ненависть? […] одним махом я відправила все у безвість, щоб зберегти свою сім’ю. Я знову стала ніким”, с. 162), а повернувшись додому, поринає у звичну буденну рутину без жодних перспектив, щойно наважується на майбутнє материнство, коли випадково дізнається про зраду чоловіка… Либонь цей епізод і є кульмінаційним. Знову Іріса опиняється перед вибором, хоча рішення приймає без жодних вагань: подальше співіснування з П’єром неможливе, жодні виправдання й пояснення вже не діють, фінал шлюбу очевидний… Як очевидним є зізнання в коханні до Ґабріеля, а звідси – вдячність і втіха, що не зрадила собі.

Повернення до столиці не є простим. Адже треба розпочинати все спочатку, до чого головна героїня, зрештою, готова. Але… Чи прийме її знову Марта? Чи подарує свободу, чи навпаки ув’язнить? Ось тут починає розкручуватися моток загадок, таємниць, недомовленостей, домислів… Паризькі герої постають у новому світлі. Марта з наставниці, “опікунки”, старшої подруги, об’єкта поклоніння перетворюється на потенційну вбивцю, від якої ледве рятується Іріса. “Завалився той всесвіт, який я вибудувала. Цілий світ зсунувся з глузду” (с. 203). Тимчасом Ґабріель зриває набуту маску донжуана й бабія, натомість розкривається його істинне обличчя – справжнє, щире, вразливе… Як і його Душа, котра в перипетіях долі не зачерствіла, а навпаки вигартувалася для істинної Любові… На відміну від П’єра, Ґабріель зумів виокремити Ірісу з жіночого загалу, оцінивши не лише її зовнішню красу, а й добачивши Те, що лишилося прихованим і затаєним від зору чоловіка. Іріса та Ґабріель зцілюють одне одного силою Почуття. А їхнє фізичне єднання реалізує сентенцію, що є другим епіграфом до роману: “Найліпше вбрання для жінки – це обійми коханого чоловіка” (Ів Сен-Лоран). Тут доречним є ще один витяг із тексту, який навряд чи потребує коментарів: “Любощі з Ґабріелем принесли мені свободу й багато відкрили. Із П’єром секс перестав існувати, а коли знову повернувся у наше подружнє життя, то був механічний і облудний. Секс із Ґабріелем був простий, могутній і щирий. Вперше в житті відчула я, що стала сама собою в обіймах чоловіка” (с. 216).

Навіть раптова смерть Марти (вочевидь самогубство як результат усвідомлення “втрати” двох вихованців, неможливість контролю над ними), її заповіт, відповідно до якого єдиним спадкоємцем є Ґабріель, прощальний лист, в якому прописане прохання до обох продовжити справи у Парижі, підготовка до похоронів, обопільне відчуття провини, прийняття нескасовної Мартиної влади – уся ця темрява увиразнює Світло в душах закоханих, употужнює взаємне почуття.

І дає віру кожному/кожній: Щастя в моїх руках…

Ганна Клименко (Синьоок)

Поетеса, кандидат філологічних наук, доцент Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького

author photo