Елізабет Ґілберт "Велика магія"

2017-08-14 12:04:04

Переглядів: 1764

http://chytay-ua.com/

Фото з сайту Видавництво Старого Лева

Ґілберт Е. Велика магія : творче життя без страху / Елізабет Ґілберт ; переклад із англ. Ганни Лелів. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2017. – 254 с.

Кожна дитина – митець.
Заковика у тому, як же залишитися митцем, подорослішавши.
Пабло Пікассо

Страх – це те, що заводить митця у глухий кут.
Страх того, що у вас не вийде.
Страх не закінчити роботу.
Страх зазнати невдачі і страх зазнати успіху.
Страх почати взагалі.
Існують лише одні ліки від страху.
Ці ліки – любов.
Джулія Кемерон. “Шлях митця”

Відома у вітчизняному ландшафті як авторка романів зі статусом bestseller “Їсти, молитися, кохати” і “Природа всіх речей”, Елізабет Ґілберт пропонує власні візії про Творчість як явище універсальне: це не тільки мистецтво як конкретна діяльність (вузька інтерпретація), а насамперед Хист, Натхнення, Втіха, Рух, Енергія, Поклик, Імпульс, Диво, що урізноманітнює і прикрашає життя, надає йому особливого шарму й сенсу, доповнює й виповнює (ширше розуміння). Тим-то книга “Велика магія” (так само отримала титул bestsellerTheNewYorkTimes) буде цікавою та пізнавальною не лише для митців різних царин (надто початківців), а й для будь-кого, хто рано чи пізно переживає “екзистенційний страх” як боязнь згайнувати своє життя, протистоїть одноманітності і примітивізму, схематизму і прагматизму… Або ж мріє долучитися до творчої спільноти. Бо жити творчо означає “опиратися безжалісному горнилу цього світу”, пізнати “світ так глибоко, як той прагне, щоби його пізнали”, бути сміливим задля уникнення дріб’язковості життя (с. 13).

Пропоноване видання – науково-популярного кшталту; воно виконує роль посібника й порадника, де акумульовано власний творчий і життєвий досвід авторки й рівночасно враховано позиції та практики інших. На основі першого й другого виснувано загальні положення й рекомендації. Не думайте, що Ґілберт прагне Вас перевиховати – далебі ні; вона радше артикулює свої міркування, пропозиції, сумніви, застереження на тему. Але вибір за Вами – дослухатися / сперечатися, схвалити / відхилити, діалогізувати / полемізувати.

Перше, що вражає, кидається в око, – це назва. Зізнаюся, що моя вісімдесятилітня мама навіть запанікувала, коли надибала на столі таку книгу. Либонь вирішила, що доня вдарилася в магію. Тьху-тьху! Лише в творчість!… До неї, зрештою, вже давно тяжію і підсвідомо, і свідомо, і фахово… Тим-то тримати таку книгу у домашній бібліотеці – для мене просто необхідність… і розкіш для Душі. Хай там що, а чужий досвід не завадить… Надто ота віра у Велику Магію як основу творчого буття.

Якщо навіть Ви вважаєте себе людиною звичайною, пересічною, наступна позиція Е. Ґілберт має бути Вашим статусом, гаслом, приватним статутом: “творче життя – це життя доповнене. Життя повніше, щасливіше, просторіше й достобіса цікавіше. Жити в такий спосіб – постійно й наполегливо добувати сховані у собі самоцвіти – це уже мистецтво. З творчого життя ніколи не зникає Велика магія” (с. 18). Як почути Її, відчути й утримати?.. Авторка запевняє: це під силу кожному/кожній – варто лише повірити в себе. “ми всі – ходячі скрині із захованими скарбами. […] це одна з найдавніших і найблагородніших витівок Всесвіту з нами, людьми, – і собі, й нам на радість: Всесвіт ховає глибоко всередині нас дивовижні самоцвіти, а тоді відходить убік і спостерігає, чи зможемо ми їх знайти. Пошук отих самоцвітів – це і є творче життя. Сміливість вирушити на пошуки – ось що відрізняє приземлене існування від магічного життя. І результати того пошуку – часто геть несподівані – я називаю Великою магією” (с. 15).

Композиційно книга складається з 6-ти розділів: “Мужність”, “Чари”, “Дозвіл”, “Наполегливість”, “Довіра”, “Божественність”. Ці назви не є випадковими, адже йдеться про ключові передумови Творчості, принаймні саме такими їх вважає Елізабет Ґілберт.

У першій частині (“Мужність”) мовиться про страх, його причини, специфіку вияву, методи подолання. Адже “творче життя – це шлях для сміливих. […] коли вмирає мужність, творчість гине разом із нею” (с. 19). Е. Ґілберт пропонує метафоричну дефініцію Страху: “це занедбане звалище, де під палючим сонцем всихають наші мрії”. Бо ж істинна творчість не віддільна від метафори. Зрештою, як і від страху. Але з останнім треба бути вельми обачним – застерігає авторка: смерть страху може мати фатальні наслідки для творчості.

Другий розділ (“Чари”) письменниця розпочинає міркуванням про магічне мислення як основу творчості й висновує: “творчість – це сила зачарування”, яка має “не зовсім людське походження” (с. 37). Далі Е. Ґілберт артикулює оригінальну й дивовижну теорію Ідей, що подібно до інших організмів живуть на планеті: це “безтілесна, енергетична життєва форма. […] Ідеї не мають матеріального тіла, зате в них є свідомість і, безперечно, воля. Ідеї керуються єдиним імпульсом: стати явними. А єдиний спосіб для ідеї стати явною у нашому світі – налагодити співпрацю з людиною-партнером” (с. 37). Реалізація і результат такої взаємодії залежать від людини – згодитися чи відвернутися, залучити всі резерви чи бути задіяною частково. Разом із тим, поведінку Ідеї (Натхнення) важко передбачити. До прикладу Е. Ґілберт прописує випадок із власного життя, який і досі подивляє: ідеться про загадковий рух (втечу? еміграцію?) Ідеї від авторки рецензованої книги до іншої письменниці – Енн Петчетт. Збіги між двома літературними задумами – направду разючі. Хіба ж це не магія? Проте потенційної зради тут Е. Ґілберт не прозирає і має на те вагомі підстави, покладаючи провину на себе: “ідеї шукають собі найвідкритішого до співпраці партнера […] справді рухаються від душі до душі, ідеї завжди намагаються відшукати найоперативнішого та найефективнішого провідника на землі (як блискавка)” (с. 56). У цьому контексті авторка мовить і про модель одночасного відкриття (“натхнення, яке перестраховується, бавиться з налаштуваннями, випробовує два канали одночасно”, с. 61), і про “хвіст тигра” (вміння відчути наближення, приміром, вірша, миттєво вхопити його, коли він “вривається в тіло” й поки не чкурнув на пошуки іншого поета). У кожному разі, дорікати Натхненню за таку карколомність і винахідливість не маємо права, зауважує Е. Ґілберт, дошукуватися й вимагати будь-яких пояснень від нього рівноцінно нахабству.

Порушує авторка й дискусійне питання геніальності, схиляючи до думки (античні візії), що Геній – не талановита людина, а покровитель чи провідник Натхнення. Звідси – в разі творчої кризи чи якихось невдач саме на Генія можна звернути всю відповідальність. Зручно, чи не так? Разом із тим, така теорія вдатна застерегти митця від “манії величі”. У гумористичній манері письменниця викриває вільний графік Натхнення, його хитромудрість (гадаю, одісеєвського штибу): “мій геній […] не навідується до мене щодня, як на роботу […] не працює за людським графіком і не складає свій розклад так, як це зручно мені. Інколи я підозрюю, що мій геній тишком-нишком підробляє в когось іще – може, навіть у цілого десятка різних митців, як такий собі творчий фрілансер на контракті. Часом я пробираюся навпомацки в темряві, відчайдушно шукаючи магічного творчого подразника, а намацую всього лиш якусь вологу ганчірку” (с. 70). Про випадковість Натхнення далебі не йдеться, хоча тут і далі авторка застерігає від пасивного чекання магічної миті, радячи невтомну працю на щодень… Втрачати віру в Диво також не личить…Бо саме Творчість допомагає сягнути Дива.

Розділ “Дозвіл” Е. Ґілберт відкриває розповіддю про своїх батьків, що на перший погляд либонь не пов’язані з творчістю. І все ж авторка запевняє, що їхнє прагнення йти за покликом, пристрастю, бажанням, отримувати від того радість і задоволення є Творчістю в широкому, універсальному сенсі. Як переконує письменниця, кожна родина має генетичний потяг до творчості, варто лише проаналізувати свої корені. І дозволити собі цей Імпульс: “Ваші творчі здібності значно давніші за будь-кого з нас. Ваше тіло й усе ваше єство ідеально надається для співпраці з натхненням, і натхнення досі намагається відшукати вас…” (с. 83).

Умовно протиставляючи поняття оригінальності й автентичності, Е. Ґілберт надає перевагу останньому: “Спроби створити щось оригінальне часто здаються вимушеними та претензійними, тоді як автентичність завжди відгукується у мені” (с. 92).

Характеризуючи мотиви до творчості, авторка книги застерігає митців від тотального бажання врятувати-зцілити світ і людство: ця мета передовсім має бути проектована на власне “Я”. Звідси – висновок: творче самозцілення генерує зцілення інших. Волієте посперечатися? Е. Ґілберт пропонує серйозні аргументи: бестселером “Їсти, молитися, кохати” письменниця прагнула порятувати себе, але твір став у пригоді багатьом, думки авторки виявилися суголосними розмислам інших. Або ж – щодо рецензованої книги: “«Велика магія» – це ж, безперечно, самовчитель, еге ж? Та за всієї поваги й любові до вас мушу визнати, що я не писала цієї книжки для читачів – я написала її для себе. Я написала цю книжку задля власного задоволення, бо мені справді подобається міркувати про творчість” (с. 94). Отже, “Творіть будь-що, аби лиш це викликало революцію у вашому серці”(с. 95) – вибір головної героїні роману Аньєс Мартен-Люган “Щастя в моїх руках” ілюструє цю тезу найкращим чином.

Мені достоту імпонує категорична позиція Е. Ґілберт стосовно спеціальності “Письменник”: жоден диплом не стане запорукою успішної мистецької кар’єри, доказом творчої “місії”; тим-то, попри виразні відмінності вітчизняної та західної освітніх систем, спільним можна вважати сумнів щодо ефективного “вишколу” митця в його найрізноманітніших іпостасях. “якщо ви самотужки щодня удосконалюєте своє ремесло, наполегливо і з любов’ю, то ви вже справжній творець і не мусите нікому платити за підтвердження” (с. 97), – постулює авторка. Таким чином, доля митця залежить від бажання й докладених зусиль, ставлення до творчості (любов, насолода, вірність, цікавість) і навіть до себе (самоповага). Прописуючи азарт і ризик як необхідні передумови творчого успіху, власний досвід, самозанурення і споглядання світу як компоненти творчості, Е. Ґілберт попереджає: “Ніколи не кидайте кості, не усвідомлюючи, що тримаєте їх у руках. І впевніться у тому, що можете компенсувати свої ставки (емоційні й фінансові)” (с. 99). Отже, мистецтво – “штука” (Франкова дефініція) непередбачувана, дивна, часто алогічна й навіть парадоксальна. “мистецтво – абсолютно беззмістовне. Втім, з іншого боку – воно має глибокий сенс” (с. 126) – стверджує Е. Ґілберт.

З третього розділу книги можна виснувати, що авторка схильна відлучатися-відчужуватися від власного тексту після його оприлюднення, приймає-припускає множинність інтерпретацій, позитивних/негативних оцінок, тим самим згоджується з концепцією Ролана Барта про “смерть автора”: “Я не хочу брати на себе зайвих обов’язків, як-от стежити, хто що думає про мій твір після того, як він покинув письмовий стіл” (с. 116). І далі – особливо вимовно: “Щойно мій роман потрапив їй (читачці – Г. К.) до рук, усе, що було пов’язано з текстом, почало належати їй, а не мені”(с. 117).

4-ий розділ “Наполегливість” підсилює та увиразнює мовлене попередньо, акцентує думку, що творче самовдосконалення не має визначених рубежів. Звертає на себе увагу ще одне прописане твердження: Творчість не вимагає егоїстично стовідсоткової уваги митця та його жертви у вигляді звільнення з роботи й абсолютної присвяти Їй. Торкаючи “вічне” питання: “Творчість – покликання чи професія?”, – Е. Ґілберт схильна до першого.

“Закрутіть роман” із творчістю, принадьте натхнення розкішним вбранням – підказує авторка, оскаржуючи тим самим тягар і рутину творчого процесу. А далі ще більш інтимно: “[…] потанцюйте зі своїми ідеями в темній кімнаті. Встаньте посеред ночі, щоб побути наодинці зі своїм натхненням…” (с. 151). Ба навіть витончено еротично: “Спокусіть Велику магію, і вона знову й знову повертатиметься до вас…” (с. 154).

Е. Ґілберт руйнує будь-яку віру у міфічні ідеальність і довершеність, спростовує прагнення до досконалості як поняття розмитого, радить потенційному митцеві бути “дисциплінованим розтелепою” та керуватися принципом “завершене краще за довершене”. Я б особисто посперечалася щодо останнього, але все ж… навіть криві будинки мають право на функціонування і в них живуть люди.

Отже, найгірше для митця – зневіритися й опустити руки. Наполегливість рано чи пізно буде винагороджена – найчастіше в найнесподіваніший момент. І в цьому попри парадоксальність і алогічність теж є своя закономірність: “Коли твориш мистецтво, часом почуваєшся так, наче проводиш спіритичний сеанс або закликаєш посеред ночі дикого звіра, який блукає у пошуках самиці. Ваші дії здаються марними й навіть безглуздими – аж раптом чутно гуркіт копит, і на галявину вибігає прекрасний звір, який шукав вас так само наполегливо, як ви – його” (с. 180). Тож заради цього дивовижного моменту, рівноцінного аудієнції з божеством, варто творити – висновує Елізабет Ґілберт. Мені як поетесі цікавою та оригінальною видається презентована думка одного з Нобелівських лауреатів – Шеймаса Гіні, – яку не можу не процитувати: “Той, хто мріє стати поетом, раз за разом опускає відро в колодязь, досягаючи лиш до половини й витягаючи щоразу всього лиш повітря. Розчарування колосальне. Але всупереч усьому треба продовжувати. […] (і лише в результаті багаторічних настирних тренувань – Г. К.) ланцюг зненацька натягується й ви витягаєте цеберко води, до якої вас надалі нестримно вабитиме. Плесо вашого єства порушилося” (с. 139). Чи ж готові посперечатися, Поети?..

Передостанній розділ (“Довіра”) проектований на руйнування стереотипу про творчі муки, міфу про Стражденного Митця, який підло користується вседозволеністю. З низки драматичних ситуацій та історій Е. Ґілберт висновує, що варто довірятися Любові, а не стражданню. Хоча з власного досвіду знаю, що передовсім біль, а не радість, генерує продуктивний творчий процес. Але в кожного свої секрети. І секрети Великої Магії… Зрештою, істинне мистецтво твориться під знаком Любові у її найдовершенішому вияві й розумінні. Взаємної Любові між Автором і Творчим ремеслом. Та обопільної Довіри.

Авторка протиставляє дві ролі Митця, два бінарні енергетичні поля (Тінь/Світло, Деструкція/Творчість, Смерть/Життя) – Мученика та Спритника. Певна річ, що переважує останній, який творить з легким серцем і за певних умов навіть може “розірвати, порубати, скласти заново” свій твір, аби подарувати йому нове життя… або таким чином породити новий текст… не гірший/не кращий – інший… Натомість “сумний і самовбивчий акт мучеництва – надати власному творові недоторканності і захищати його священність аж до самої його смерті” (с. 217). Бо, так чи так, творчість – це гра, здатна вияскравити життя. А твір – не дитя, як схильні стверджувати більшість митців, а проект, який можна відкоригувати, скоротити, продати… Радше Митець є дитям Творчості – зауважує Е. Ґілберт: “Усе, що я коли-небудь написала, дарувало мені життя. З кожним новим проектом я ступала ще один крок до зрілості. […] Творчість власноруч виховала мене й сформувала з мене дорослу людину…” (с. 215 – 216). Цікаво й оригінально, як на мене. А ще впадають в око вкраплення західного (почасти відвертого й брутального) гумору, непристойних асоціацій, що можна сприймати чи ні, але це додає навіть українськомовному тексту особливого стильового колориту (приміром, про середній палець чи кілька оргазмів поспіль).

І все ж особливо цінно, що Е. Ґілберт прописує власний творчий досвід, ділиться своїми секретами, отже, довіряє читачеві сокровенне й таємниче, те, що рятує від творчих криз, “антрактів”, “тайм-аутів”, що рухає… Це зосібна допитливість, яка має козирі над пристрастю. “[…] таємниця – у допитливості. Саме в ній – уся істина і вся суть творчого життя. Допитливість – це альфа і омега, початок і кінець” (с. 220). Ще авторка радить пробачити себе, відпустити невдачі й розчарування, не зрікатися статусу дебютанта (“Ми всі тут початківці й початківцями помремо”, с. 233), спробувати себе в інших мистецьких царинах (відкрити в собі “інший творчий канал” – за А. Ейнштейном тактика комбінаторної гри), зрештою, пізнати “запеклу віру” (готовність презентувати свої творіння світові)… і рухатися вперед з високо піднятою головою – навіть якщо Ви в костюмі омара на балу-маскараді, тема якого “середньовічний суд”.

Насамкінець у шостому розділі (“Божественність”), який розпочинається захопливою розповіддю про архаїчні священні балійські танці, їх модернізацію та дискусію щодо характеру та сфери побутування, увиразнено парадоксальність і бінарність Творчості та Мистецтва: священне/світське, вагоме/невагоме, самотність/оточення духів, страх/відвага, обов’язок/привілей, серйозність/грайливість…

Знаменно, що бестселер “Велика магія” вже став настільною книгою для багатьох, але ще не набув статусу “класика” подібно до видання Джулії Кемерон “Шлях митця”. Хоча впливів останнього Елізабет Ґілберт не заперечує: “я тричі проходила програму “Шляху митця”, щоразу відкриваючи для себе щось несподіване і важливе”. І зізнається: “без «Шляху митця» не було би «Їсти, молитися, кохати»”. І все ж книга Дж. Кемерон – то вже інша мандрівка, яку мені ще належить звершити… на шляху до осягнення Великої магії Творчості. 

Ганна Клименко-Синьоок

Поетеса, кандидат філологічних наук, доцент Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького

author photo