Уривок з книги Степана Процюка «Травам не можна помирати»

2017-08-16 12:20:30

Переглядів: 570

http://chytay-ua.com/

«Травам не можна помирати» – новий психологічний роман Степана Процюка, який побачить світ у видавництві «Легенда» до Форуму видавців у Львові.

Про що цей роман?

«Я намагався зобразити в романі всі суперечності людської душі – каже автор. – Все, про що говорив у ньому, проживав внутрішньо. Текст писався майже три роки. Кожен із цих героїв якоюсь мірою і автор. Мені було дуже важливо подати час майже незрозумілих для нинішньої доби тодішніх конфліктів та катастроф у людській душі. Навіть у 70-х роках, попри задушення української мови та знищення українського мислення, основна маса людей не задумувалася над такими колізіями, вона жила й була по-своєму щаслива, і лунали тоді популярні пісні Майї Кристалінської: «Отчего на душе мне так светло – оттого, что ты идешь по переулку» тощо. І не тільки Кристалінської, бо частина радянської естради все-таки пропагувала людяність. І більшість людей не сприймала трагічно тодішнє життя. Тільки окремі розуміли ці речі, і з цими окремими система безпощадно розправлялася. Фактично мій роман про цих окремих».

ФРАГМЕНТ КНИГИ

У київських небесах застигла незрима труна. У тій труні лежить паралізована дівчина. Її вже багато літ намагаються усипити і  знищити. У крайньому разі перевести до розряду маргінальних, а то і непоширених, явищ і фактів. Вони начебто є, ці факти, але ж ми, радянські люди, все, мовляв,  розуміємо, ми ж не користуємося зараз мотовилом чи залізними обладунками для бою…

Реліктове. Вимерле. Щоб уже ніхто, ніде, ніколи і нізащо її не згадував, не ставився до неї серйозно, щоб, не доведи боже, не полюбив цю прокажену і паралізовану дівчину у незримій труні.

Ця дівчина – українська мова.

У Києві є українські школи, але у них майже всі говорять російською. І не лише у школах. І не лише в Києві. Але із столиці йдуть концентричні кола.

Поступове зникнення солов’їної мови має засвідчити велику перемогу шовінізму над духом. Комунізму над архаїкою. Пролетарського радянського  інтернаціоналізму над українським буржуазним націоналізмом.

Цій мові не може бути місця у великій зоні. Поволі її треба знищити. Чекісти люблять лише опереткових хохлів і божевільних від самогону малоросів.

– Какая разница, на каком языке разговаривать?

–             Лишь бы человек хороший…

–             Лишь бы не было войны…

Коли виходиш на вулиці українських радянських міст, здається, що цієї мови вже нема ніде. Всі про щось говорять, щось вирішують, намагаються «дістати» щось дефіцитне. Ніхто не протестує. Люди подібні, як радянські п′ятирубльовки. Переважна більшість, як чорт ладану, бояться говорити українською. Причина до нудотності банальна.

Це і через українську часто гинули у тридцять третьому. Це через неї розстрілювали найрозумніших і найчутливіших, фабрикуючи всілякі справи СВУ та фанатично конструюючи  фабрики смерті. Чекістський Мефісто прищепив чудовній дівчині вірус небуття…

Страх голоду, людоловства та людоморства через кілька десятків років дав буйні плоди. Найсміливіші, просто порядні – щезли, їхні діти переважно теж. Прийшло покоління, зачате у страсі і покорі. Покоління із  тремтливими колінами, переважно готове відректися, забути, задушити паралізовану дівчину у труні.

Циклоп-мімікрія заповзала у перевулки і душі. Незрима труна у київських небесах ставала зримішою лише для надчутливих і катів. Протилежності –  сходяться….

– Вы из Западной Украины? Прекратите триндеть на вашем бандеровском языке!

–             Я із Таращі, на Київщині…

–             Я із Лубен, на Полтавщині…

–             Я із Сміли, на Черкащині…

–             Я із Гайсина, на Вінниччині…

–             Я із Шостки, на Сумщині…

–             Я з Ізмаїла, на Одещині…

–             Я із Богодухова, на Харківщині…

Вже кілька разів виконавцям здавалося, що  паралізована мучениця заснула навіки.

–             Наконец-то, сука!

–             Долго ж она сопротивлялась, даже не по себе иногда как-то было… 

–             Мы выполнили заказ. Давай рассчёт!  

Мучениця піднімалася із труни. Паралізована вчилася танцювати на милицях. Домовина, старанно підготовлена, була зайвою (але вона згодилася для частини  виконавців).

У Києві та Харкові, Таращі і Лубнах, Львові та Ужгороді нетлінна дівчина тоненькими ручками, на яких світилася шкіра, запалювала зорю благої звістки.

Навіть частина лицарів її ордену вже вірили і не вірили, що це – не  чорна порожнина.

Ще було багато смертей. Але Той, хто є розпорядником альфи і омеги, вдихнув нетлінність у понівечене тіло. Цього ще ніхто не збагнув.

Найрадісніші знамення повинні приходити непоміченими. Бо люди можуть їх забалакати і замацати. 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

Степан Процюк "Полянами і хмарочосами"

Степан Процюк "Варвари"

Редакція Читай.ua

Редакція сайту Читай.ua

author photo