"Як я став письменником", "Коли цвіли гарбузи", "Мандрівний замок Хаула" або Як я провела спеку-2

21.08.2017

Переглядів: 1615

http://chytay-ua.com/

Оскільки минулого тижня теж було жарко, то читати товстенькі книжечки і багато писати мені знову не хотілося. Чесне слово, я буду потрохи з цим зав'язувати, бо ж в нас вже без десяти осінь, і в мені прокльовується маленька надія на похолодання, а отже, і писати захочеться більше. 

Але як не крути, поки ця надія зародилася, були книжечки невеличкі. Але невеликими вони були лише за кількістю сторінок, і жодним чином не за суттю чи значенням, яке мають для літератури своїх країн. 

Без довгих передмов, почнемо!

Анджей Стасюк «Як я став письменником»

Для мене Стасюк – це як Андрухович, тільки польський. Я люблю Стасюка. Мені сподобалася тягуча безнадія його «Галицьких оповідань», мене причарували безмежність і ретроспективи його «Сходу». І мені однозначно сподобалася його спроба інтелектуальної автобіографії (то не я придумала, то Стасюк так сказав!) «Як я став письменником». 

В якійсь критиці колись вичитала, що Андруховича важко читати, бо в нього довгі речення (в цей момент десь поблажливо має посміхнутися Оксана Забужко). У Стасюка речення дуже короткі і прості. В нього довгі абзаци. Точніше, абзац, бо вся автобіографія – це аж один абзац тривалістю майже 120 сторінок. 

І як не дивно, цей абзац-автобіографія читається дуже легко, невимушено і плавно. Іноді він скидається на потік свідомості (маємо зазначити, що на дуже контрольований потік), іноді ледь не на анекдот, іноді це детальна карта Варшави часів бурхливої молодості Стасюка з детально розписаними напрямками і маршрутами руху трамваїв та поясненнями, де краще купляти траву, а де випивку. А ще це мандри, постійні мандри країною, перші знайдені і втрачені кохання, багато музики і концертів, роздуми про фільми, книги, літературні процеси, трохи про політику, багато про армію і в’язницю і знову багато про мандри (якщо я правильно розумію, найстрашніша кара для Стасюка – примусити його довше ніж півроку просидіти на одному місці). В зв’язку з цим періодично з підсвідомості вигулькує керауківський Дін Моріарті, який теж постійно в дорозі. 

«Як я став письменником» – це не лише розповідь про становлення, дорослішання і виростання. У легковажній і навіть трохи зневажливій манері розповідається про важливі, серйозні і завжди актуальні речі. Іноді про жорстокі і страшні речі, такі як бунти, побої, бюрократія, в’язниця, наклепи і доноси.

Ще просто мушу сказати, що ця книга не була б і близько такою… привабливою, якби не переклад! Видавництво Discursus – і за це йому честь і хвала! – представило дослівний переклад, в якому вистачає лайки, нецензурщини і інших «гострих» словечок. Це робить книгу атмосфернішою і живою.  

А ще Стасюк згадує про «затовсті книжки на затонкі теми». І мені ця фраза страшенно сподобалася!

 

Драґослав Михаїлович «Коли цвіли гарбузи» 

Цей роман (якщо можна так сказати, зважаючи на його «колосальний» обсяг десь в сотню сторінок) був написаний у 1968 році і в Сербії досі вважається культовим. 

Власне, Михаїлович писав не про Сербію. Він писав про Югославію. Сербії як країни тоді ще не було, і Балкани були ну дуже інші, ніж зараз. Михаїлович писав про колишнього югославського боксера Любо Сретеновича, який розповідає свою історію, будучи одруженим громадянином Швеції.  

Сретенович вже не рік і не два живе в еміграції, має роботу і прийомного сина, але не може позбутися тяги до Югославії. Ця жага повернення настільки сильна, що іноді скидається на хворобу. То до чого ж так тягне героя? До спогадів, до пам’яті, до часів, коли втрат було менше, а життя простішим.  

Манерою написання «Коли цвіли гарбузи» трохи нагадує «Як я став письменником»: та сама оповідь від першої особи, такі самі прості, короткі і іноді до жаху легковажні речення, ті самі, але не хронологічно, часи юності і молодості. Але молодість і юність у нашого боксера була відверто жорстокішою і кримінальнішою. 

Люба Сретенович розповідає про себе, про друзів, котрі не гребували розбійницькими нападами, крадіжками, побиттям перехожих і навіть зґвалтуваннями. Він говорить про власну сім’ю, про біди, через які довелося пройти, про кар’єру боксера і трирічну службу в армії.  

А ще в цьому романі є вбивство і помста, бо в таких книгах просто не може не бути помсти. 

Чи сподобався мені роман? Не впевнена, але він однозначно сильний і зачіпає добряче. Мабуть, томі і вважається класикою.

До речі, а ви знали, що хворі на туберкульоз помирають, коли цвітуть гарбузи? 

 

Діана Вінн Джонс «Мандрівний замок Хаула»

(Так, я знаю, що фото вибивається, але читала в електронному вигляді, тому книжки під рукою немає)

Я страшенно люблю аніме Хаяо Міядракі-сана! Він істинний геній, великий режисер і природжений візіонер. А ще неперевершений казкар, який у 2005-му адаптував одну з найвідоміших книг англійської письменниці Діани Вінн Джонс «Мандрівний замок Хаула». Звісно, що у Міядзакі і авторки оригінальної версії історії відрізняються, і навіть основні акценти там дещо зміщено, і про це можна багато говорити, але зараз йдеться все ж про книгу.  

А книга розповідає про найстаршу з трьох сестер, Софі, яка змалечку переконала себе в тому, що вона бездарна, ніколи не знайде ні щастя, ні кохання, і просто приречена на довгу, нудну, сіру рутину. Звісно, вона помиляється, звісно, буде і кохання, і таємниця, і мерзенний характер чарівника Хаула, якому більше подобається поводитися як вередлива дитина, ніж могутній маг, і друзі, і усвідомлення всіх тих життєво необхідних штук, про які мені лінь писати, бо всі про них і так знають. 

Загалом, «Мандрівний замок Хаула» – легка, наївна дитяча казка, з хорошими милими героями, прекрасними сварками між Хаулом, Софі і Кальцифером в різних комбінаціях, і натяком для маленьких читачів про те, що в світі існують зомбі і франкенштейни. Непогано, але версія Міядзкі мене захопила більше. Генії – вони такі)