Звонко Каранович "Три картини перемоги"

2017-08-31 21:51:40

Переглядів: 316

http://chytay-ua.com/

Велика перемога – це перестати бути наївним.

Звонко Каранович «Три картини перемоги» 

«Три картини перемоги» – це заключна частина трилогії сербського письменника Звонко Карановича «Щоденник дезертира», куди також увійшли романи «Більше ніж нуль» та «Чотири стіни і місто». Однак, читати її можна і як цілком самостійний твір, не прив’язуючись до попередніх двох книг. 

На перший погляд здається, що «Три картини перемоги» – це історія про війну (події відбуваються у 1999 році, під час і після війни в Косово і натівських бомбардувань сербських міст), а також про те, як вона ламає і змінює долю цілого покоління. 

Перед нами, здавалося б, типовий для таких книг герой: молодий хлопець, який не з власної волі потрапив на війну, воювати не хотів, особливих подвигів не здійснював, але доля була прихильною – Джоле (так звати наратора історії) повертається з фронту. Вдома він застає пошрамоване бомбардуваннями місто, могилу найкращого друга, іншими очима дивиться на тих, хто поруч, кого любив і з ким товаришував. 

Правила гри і людські запити сильно змінилися. Колишній успішний, хоч і нелегальний підприємець, сьогодні вже не так легко може заробити, бо людям більше не потрібні ексклюзивний одяг і взуття з Італії, люди вчаться обходитися малим. Джоле втратив своє місце у світі, який знав і до якого звик. 

І тут виникає головне питання: а чи було в нього це місце раніше? Чи це війна і пізніший посттравматичний стресовий синдром зробили Джоле таким віддаленим, розгубленим, апатичним і байдужим? Схоже, що ні. Так, війна забрала у хлопця багато що, загострила його давні страхи і переживання і вибила з-під ніг звичну опору. Але вже в вантажівці, їдучи по розбитих дорогах разом з іншими резервістами, головний герой сильно від них відрізняється. 

Так, він теж боїться померти, теж не розуміє, чому влада не закінчить цієї безглуздої і непотрібної війни, не може дочекатися, поки супермаркет Сербія нарешті зачиниться і перестане продавати людські життя і майно продавцям за штурвалами натівських винищувачів. Але разом з тим Джоле вже тоді відчуває, що щось у його житті складається не так. І річ тут не лише в коханій дівчині чи прийомних батьках. Просто хлопець ніяк не може знайти те, що для нього є важливим по-справжньому. Його складні і болісні стосунки зі справжніми батьками, прив’язаність до друга, прагнення знайти забуття у втечі, алкоголі і жінках – чимось це нагадує Голдена Колфілда, тільки дорослішого, без мисливської шапочки і з прогресуючим посттравматичним синдромом. Також тут є щось від Керуака і Гінзберга, що власне, не дивно, адже на Карановича великий вплив має література бітників.

Звісно, Звонко Каранович пише не лише про це, він не тільки копирсається в душі свого героя. Певною мірою письменник описує долю чергового втраченого покоління, яке не лише пережило війну, а і живе на зламі тисячоліть. Перед нами розгортається ледь не історична хроніка життя в країні, що пережила масові бомбардування, питання виїзду закордон (читай, втечі), політичної  боротьби за відновлення держави як такої, а отже не обійтися без хабарництва чиновників і військових.

«Три картини перемоги» – це не книга для легкого дрімотного читання. Вона похмура, іноді навіть гнітюча, але жодним чином не позбавлена іронії і може навіть специфічного гумору, який, щоправда, доведеться трохи вигрібати з-під міцної прози Карановича. А ще це книга, екранізацію якої хотілося б подивитися. Занадто вже близька і знайома нам картина там описана. Всі картини. Всі три картини перемоги.