Уривок з книги Вікторії Авеярд "Багряна королева"

2017-09-06 00:11:17

Переглядів: 241

http://chytay-ua.com/

Те, що не можемо сплавити звичайним торговцям, ми відносимо Віллу Свистуну. Старий і немічний, він уже не може працювати на лісоповалі, тож днями підмітає вулиці. А вночі продає у пліснявому фургончику все, що тобі забагнеться, від кави, яка буває лише по талонах, до екзотики з Археону.

Я вперше зважилася піти до Вілла, коли в дев’ять накрала ґудзиків. Він дав мені три мідяки і не задавав питань. А тепер я — його найкращий клієнт: мабуть, без мене він у такому сільці й не протримався б. По-хорошому, я могла б навіть сказати, що він мій друг. Лише за багато років я довідалася, що він — частина значно більшої мережі. Хтось зве їх підпіллям, хтось — чорним ринком, а мені й байдуже: головне, що вони роблять.

У них усюди є свої люди, як ось Вілл. Навіть у Археоні, хоча віриться з трудом. Вони перевозять нелегальні товари цілою країною. Я сподіваюся, що вони зроблять виняток і перевезуть ще й людину.

— Про це й мови не може бути.

За ці вісім років Вілл ні разу мені не відмовляв, а тепер цей старий йолоп мало що не хряпнув дверима мені перед носом.

Добре, що Кілорн не пішов зі мною й не побачить, як я його підвела.

— Вілле, будь ласочка. Я ж знаю, що ти можеш...

Він трясе головою так, що аж сива борода коливається:

— Та якби й міг, я торговець. Ті, з ким я працюю, не стануть гаяти час і сили на втікача. Це не наша справа.

Моя остання надія, Кілорнова остання надія, вислизає крізь пальці.

Мабуть, Вілл помічає відчай у мене в очах: він зласкавлюється й обпирається на двері фургона, а тоді зітхає й озирається в пітьму за дверима. Нарешті він повертається й жестом кличе мене всередину. Я охоче йду за ним.

— Спасибі, Вілле, — белькочу я. — Ти навіть не уявляєш, що це для мене...

— Сядь і мовчи, дівчисько, — каже високий голос.

Ледве видима при тьмяному світлі блакитної свічки, із тіней підводиться жінка. Чи то пак, дівчина, не набагато старша за мене. Проте вона значно вища і тримається, як загартований у боях воїн.

За багряний кушак на стегнах із нашивками у вигляді сонця заткнуто пістолет, точно незаконний. Вона надто білява і світлошкіра як на місцеву, і, судячи з поту на лиці, не звикла до нашої спеки й вологості. Вона іноземка, чужинка, та ще й поза законом. Саме те, що треба.

Вона вказує на лавку при стіні й сідає після мене. Тоді й Вілл валиться на вичовгане крісло, швидко переводячи погляд із дівчини на мене.

— Маро Барров, знайомся, це Фарлі, — шепоче він. Дівчина зціплює зуби.

Її погляд спиняється на моєму обличчі:

— Отже, ти хочеш перевезти вантаж.

— Я і ще один хлопець...

Вона підносить широку мозолясту долоню і спиняє мене.

— Вантаж, — повторює вона. Серце калатає мені у грудях: ця Фарлі може виявитися помічною. — І куди ж?

Я ламаю голову, намагаючись вигадати безпечне місце. Перед очима зринає стара мапа на стіні класу з обрисами узбереж і річок, де позначено міста, села і все між ними. І Бухта, і Озерний край, і північна тундра, і радіоактивна Пустка, і Болота звістують нам смерть.

— Туди, де срібні нас не дістануть. Ото й усе.

Фарлі кліпає, але її лице й далі незворушне.

— За безпеку треба платити, дівчисько.

— За все треба платити, дівчисько, — відрубаю я тим самим тоном. — Я це знаю, як ніхто.

У фургоні западає мовчанка. Я відчуваю, як тане ніч, відбираючи в Кілорна безцінні хвилини. Мабуть, Фарлі відчуває мою тривогу й нетерпіння, але говорити не квапиться. А потім, після мовчанки, що тяглася, як вічність, нарешті відкриває рот.

— Черлена Сторожа пристає на твою пропозицію, Маро Барров.

Я ледве стримуюся, щоб на радощах не підскочити. Але щось стримує усмішку, ладну розповзтися лицем.

— Ми чекаємо на повну виплату в еквіваленті тисячі крон, — веде далі Фарлі.

Я ледь не давлюся повітрям. Навіть Вілл здивований, кошлаті сиві брови повзуть угору.

— Що, аж тисяча? — хриплю я. У Палях таких грошей ніхто зроду-віку не бачив. За тисячу можна рік годувати родину. Та де там, багато років!

Але Фарлі ще не закінчила. Здається, її це тішить:

— Виплатити купюрами, монетами тетрархату чи в торговому еквіваленті. Звісно, це з голови.

Отже, дві тисячі крон. Та це справжній статок. І наша свобода того варта.

— Вантаж перевезуть післязавтра. Тоді й заплатиш.

Мені перехоплює подих. Менше двох днів на те, щоб зібрати суму більшу, ніж я накрала за ціле життя. Жодних шансів. 

Вона не лишає мені часу заперечити.

— Ти приймаєш наші умови?

— Мені треба більше часу.

Вона трясе головою й нахиляється уперед. Від неї пахне порохом.

— Ти приймаєш наші умови?

Це неможливо. Це безумство. І це — наш єдиний шанс.

— Я приймаю ваші умови.

***

Я плентаюся додому крізь загуслі тіні, як у тумані. Думки киплять: як зібрати щось, хоч близьке до названої ціни? У Палях таким не розживешся, це точно.

Кілорн досі чекає в пітьмі, як загублений хлопчик. Мабуть, він і є загублений хлопчик.

— Погані новини? — рівно питає він, щоб голос не зірвався, але той усе одно тремтить.

— Підпілля нас вивезе, — заради нього я намагаюся пояснити все чимспокійніше. Вони з тим самим успіхом могли попросити не дві тисячі, а королівський престол, але я говорю легковажно. — Хто ж, як не ми, це зуміє? Хто ж, як не ми.

— Маро, — його голос студений, як зима, але мене більше лякають його мертві очі. — Це кінець. Ми програли.

— Треба просто...

Він міцно хапає мене за плечі й тримає на відстані витягнутої руки. Мені не боляче, але морозець біжить шкірою.

— Маро, не треба так зі мною. Ти не кажи, що ми можемо вибратися. Не змушуй мене на щось сподіватися.

Він правий. Жорстоко дарувати надію там, де панує безнадія. На зміну їй прийде розчарування, злість, лють; від того тільки тяжче жити.

— Давай я просто погоджуся. Може... Може, я розвіюся, пройду вишкіл, тоді в мене буде шанс.

Я хапаю його за зап’ястки:

— Ті, хто так говорить, уже, вважай, загинули.

— Може, я вже й загинув.

— Мої брати...

— Твій батько їм усе пояснив, щоб вони знали, на що йдуть.

Крім того, вони більші за вашу хату, — він силувано всміхається в надії, що я теж розсміюся. Не спрацьовує. — Я добре плаваю і стерную човном. Мене пошлють на озера.

Я усвідомлюю, що тремчу, допіру коли він мене обіймає.

— Кілорне... — шепочу я йому в груди. Проте слова не йдуть.

Це мене мали послати до війська. Мій час теж надходить. Сподіваюся, Кілорн доживе до нашої наступної зустрічі в бараках чи окопі.

Може, тоді я знатиму, що йому сказати. Може, тоді я розумітиму, що відчуваю.

— Спасибі тобі, Маро. Спасибі за все, — він відступає і рвучко мене відпускає. — Якщо почнеш зараз збирати, то до того часу, коли легіон прийде по тебе, саме матимеш достатньо.

Я киваю, щоб йому було спокійніше, але не збираюся дозволити йому боротися і загинути самому.

Коли я знову вмощуюся на своєму лежаку, то вже розумію, що сьогодні не засну. Має бути якийсь вихід, і я його знайду, навіть якщо доведеться ніч не спати.

Ґіса кашляє уві сні — делікатно, тихо. Навіть уві сні вона поводиться, як справжня пані. Воно й не дивно, що вона своя серед срібних. Саме такі багряні їм і подобаються: тихі, усім задоволені, непоказні. Добре, що це саме вона мусить із ними спілкуватися, помагати цим тупим надлюдям вибирати шовк і коштовні тканини на вбрання, яке вдягнуть тільки раз. Вона каже, що до цього з часом звикаєш: звикаєш до того, скільки вони тринькають на дурниці. У Великому саду — ринку Літополя — грошви устократ більше. Ґіса та її наставниця шиють із шовку, мережива, хутра й навіть коштовних каменів витвори мистецтва на одяг срібним елітам, які тягаються за королем. Вона називає їх парадом — нескінченний почет павичів, смішних і гордих, що красуються один перед одним. Усі срібні дурні й одержимі статусом.

Сьогодні я їх ненавиджу навіть більше, ніж зазвичай. Шкарпетки, які вони навіть не помічають, коштують стільки, що можна було б відкупитися мені, Кілорнові й половині Паль.

Удруге за ніч блискає блискавка.

— Ґісо, прокидайся, — кажу я, не намагаючись стишити голос. Вона спить як убита. — Агов, Ґісо!

Вона стогне в подушку:

— Інколи мені хочеться тебе придушити.

— Як мило. Давай, вставай!

Коли я стрибаю на неї, як велетенська кішка, вона ще не розплющує очей. Я затискаю їй рота долонею, перш ніж вона закомизиться — нам тільки не вистачає, щоби прибігла мама.

— Ти тільки мене послухай, я більшого не прошу. Ти не говори, просто послухай.

Вона шипить мені в долоню, але киває.

— Кілорн...

Коли я його згадую, вона червоніє й навіть хихоче, чого ніколи не робить. Але зараз у мене немає часу на її юнацьку закоханість.

— Припини, Ґісо, — я шумно втягую повітря. — Кілорна заберуть у військо.

Її сміх як рукою змело. Над військом тут не сміються.

— Я знайшла, як його звідси вивезти й порятувати, але для цього потрібна твоя допомога, — це боляче вимовляти, та слова все одно зриваються мені з вуст. — Мені потрібна твоя допомога, Ґісо. Поможеш?

Вона відповідає без вагань, і в мені здіймається любов до сестрички:

— Так.

Редакція Читай.ua

Редакція сайту Читай.ua

author photo