Уривок з роману Владислава Івченка "Два пасинки Митрополита"

2017-09-08 13:19:05

Переглядів: 211

http://chytay-ua.com/

Два пасинки Митрополита [Текст] : роман / Владислав Івченко. — Брустурів : Дискурсус, 2017. 

Анотація:

Вихованці Митрополита Шептицького — Теофіл Володимирський та Іван Великодній — щойно закінчили духовну семінарію. Іван розпочинає служіння в далекому гірському селі, а закоханий Теофіл зволікає з висвяченням й залишається у Львові поруч із Митрополитом.

Страждання й смерть, що прийшли з Другою світовою, кардинально змінюють цінності й переконання героїв, а врешті — і їхні долі. Обох чоловіків окупанти намагаються використати, щоб схилити Митрополита на свій бік. Жорстокі вбивства, несподівані зради, ігри з совістю, погрози й шантажі штовхають Івана й Теофіла на важкий шлях. Чи вдасться побороти зло силою віри чи доведеться взяти до рук інакшу зброю — питання, до якого пасинки Митрополита зовсім не готові.

* * *

— Е ні, так справа не піде. — сказав Фофанов, який стояв перед бійцем Гартом. Тому вдалося втекти у Станіславі, коли більшовики наскочили до будинку Якимчука. Гарт побіг у ніч, довго тікав, сховався біля якогось костелу, там пролежав день, весь на нервах, і ледь на мить не заснув. Вже у темряві пішов з міста, та відчув запах супу. З м’ясом. Він був голодний, то постукав у двері. Його впустили, звичайна родина. Нічого не питали, нагодували, дали в дорогу хліба та сала. 

Гарт зрадів, що біда минулася, вже вийшов за місто, розслаблений і задоволений, аж насвистувати дурень такий почав, а тут вийшов на нього патруль більшовиків. Гарт спробував втекти, але його поранили в ногу. Схопили, привезли на допит. Гарт казав, що повертається додому з польського концтабору, що минулої ночі в Станіславі не був, а тікав від патруля, бо злякався. Зброї при ньому не знайшли, наче мусило минутися. 

Гарт чекав, що його ось-ось таки випустять, але просидів у тюрмі вже тиждень, бо не до нього було. Більшовики працювали з поляками, колишніми офіцерами польської армії, що важко переживали поразку своєї Батьківщини. Їх була повна камера, Гарт при них мовчав, подумки радів, що розчавили вашу Польщу, наче перестиглу грушу. Все чекав, коли його випустять, він піде, наче додому, а насправді до хлопців, у гори. Не те щоб дуже воювати він хотів, просто дому в нього не було. Батько, який служив в економії у поляка, прокляв сина, коли той сплутався з українськими націоналістами. Наказав забути про рідний дім, жодного разу не написав, зовсім не цікавився, що з сином. Ну і нехай, він не пропаде.

Гарт уявляв гори, уявляв, як вони будуть воювати з таким командиром, як Зенон. У Закарпатті було весело. Українці взяли владу, збудували власну державу. Щоправда, приперлися ті кляті мадяри, в яких було багато війська, і розгромили Карпатську Січ. Ну нічого, тепер вони будуть досвідченіші. Гарт посміхався, коли його викликали. Думав, що відпустять, але ні, на допит. Гарт приготувався повторювати те, що вже кілька разів розповідав. Та замість тих офіцерів, що допитували раніше, прийшов цей молодий лейтенант Фофанов. Присів біля Гарта, нічого не запитував, просто подивився в очі і сказав, що Гарт все бреше. Наказав зняти чоботи. Гарт нічого не розумів, зняв. 

Чоботи були хороші, ті самі, що зняли з поляків у лісі. Фофанов пішов з чоботами, невдовзі повернувся. З чоботами і фотографією. Сліди на клумбі біля будинку Якимчука. Чоботи були з дефектом. На лівому підборі відпав шматок. На фотографії добре було видно, що слід неправильний. І на чоботі було видно. 

Гарт вирячився на це і не знав, що робити. Не чекав такої халепи. Лейтенант запропонував співробітництво. Гарт сказав, що не буде. 

Тоді лейтенант побив його. Сильно побив, але обличчя беріг. Спитав ще. Гарт лежав на підлозі, стогнав і мовчав. Тоді Фофанов згадав про його матір. Гарт напружився, лейтенант посміхнувся.

— Ти ж її дуже любиш. І вона тебе. Батько твій полякам продався, то тебе прокляв. Більше того, він же тебе і здав, коли ти від поліції ховався. Відрікся від тебе, а матір не змогла. Потайки від батька листи писала до концтабору польського, навіть кілька разів посилки відправляла. І які ж листи! Я аж сльозу пропустив, — Фофанов розмовляв українською, вимова так собі, але Гарт його розумів. 

— Звідки у вас листи? — спитав розгублений Гарт. 

— Ну, як звідки, з польських архівів. Дефензива багато цікавого нам залишила. Зокрема і про бійця Гарта та його матінку, яка так його любила. Багато ти їй болю приніс своєю поведінкою. Тепер ми її арештуємо і…

— Не чіпайте її!

— А ось тут вже від тебе залежить, що з нею буде.

— Поляки і ті її не чіпали!

— І де тепер ті поляки? — Фофанов зареготав. — У дупі твої поляки, бо хотіли і рибку з’їсти і на кукан не сісти! Чистенькими залишитися. А наша робота така, що як забруднитися боїшся, то краще і не починай. То як, Гарте, розкажеш про дружків твоїх чи відправляти твою матір до Сибіру?

— Вона ні в чому не винна! Вона не знає, де я і з ким! 

— Ну, друже, вину ми швидко знайдемо, за це не хвилюйся. Звісно, твоя матір вже у віці, серце в неї слабке, важко їй буде у Сибіру. Але що поробиш, якщо такий у неї син?

Гарт заплакав. Ніколи б, ніколи б він не зрадив, все, що завгодно б витерпів, будь-які тортури. Убивали б його і то не злякався б! Але матір, рідна матір, яка стільки через нього сліз виплакала, яка потайки від батька допомагала, листи писала. Як уявляв її у Сибіру, то аж серце ставало.

— Будьте ви прокляті! Будьте ви прокляті! Будьте ви прокляті! — закричав, наче поранений звір, а Фофанов посміхнувся. Бо свого досяг. Дав трохи Гарту покричати, а потім розпитувати почав, куди той ішов. Почув про бійця Зенона, про хлопців з Карпатської Січі, які у горах ховалися. Зацікавився. Начальство казало про можливу наявність цілої мережі українських націоналістів, у яку необхідно було інфільтрувати своїх людей, щоб спостерігати і контролювати. А потім знищити. Коли треба буде. Як вчив полковник Скорик, слабкого ворога можна знищити одразу, а сильного ворога краще обсадити агентами і використовувати по необхідності. Полковник Скорик був легендою, до нього Фофанов уважно прислухався. 

— Ну що ж, Гарте. Зробимо так. Рана в тебе на нозі вже підживає, трохи нехай синці з тіла зійдуть, і відпущу я тебе. 

— Відпустите? — Гарт і не зрадів то дуже, бо було йому вкрай соромно. Зрадив він хлопцям, розповів про них. Але матір…

— Так, відпущу. І ти підеш у гори, зустрінеш хлопців своїх і…

— Ні! Ні! Ніколи! Краще вбийте! Ні! — закричав Гарт. 

— Так, Гарте, так. І ти оце припиняй тут істерики влаштовувати. 

Припиняй. А то, як дівка, яка дала, а потім цілку з себе ламає. Все, Гарте, працюєш ти з нами. І цим рятуєш матір свою від Сибіру. Якщо погано працюватимеш, то поїде вона туди у товарному вагоні. Почув? 

Гарт заплакав. Фофанов почекав, а потім розповів, що Гарту робити. Вигадати історію, що пораненим переховувався у бабці одної під Станіславом. Зустрітися з хлопцями, переконати їх, що все добре, відновити довіру. Перші пару тижнів пожити з ними, подивитися, скільки їх, хто командир, чи є ще загони або центральне керівництво, розвідати запаси харчів та зброї. Потім вибратися до села поруч, Косятина. Там вчителька працюватиме. Через неї зв’язок і тримати. Гарт слухав це, схопившись за голову. 

— Дурень ти, Гарте. Інший би радів, бо ж ось зараз прямо рятуєшся ти. Дружки твої — вже мерці. Багато у радянської влади ворогів було, але всіх вона перемолола на порохню. І їх перемеле. А ти нагороду отримаєш, житимеш собі спокійненько, ніхто тебе не чіпатиме, і матір твоя за тебе радітиме, — Фофанов підвівся. Вже біля дверей зупинився. — І дивись же, Гарте, спробуєш у зашморг полізти чи кров собі пустити, одразу мамку твою арештую. Не рипайся краще. 

Фофанов пішов до себе в кабінет і написав рапорт полковнику Скорику про те, що збирається закинути агента до українських націоналістів, що переховуються у горах. Полковник мав оцінити. Фофанов відчував, що ця операція принесе йому нагороди і підвищення. Бо він молодець, вмів працювати.

 

Редакція Читай.ua

Редакція сайту Читай.ua

author photo