Улюблені книги: Вікторія Амеліна

2017-09-12 21:33:01

Переглядів: 105

http://chytay-ua.com/

Ще два роки тому Вікторія Амеліна керувала командами інженерів у міжнародній ІТ-компанії, тепер вона читає, подорожує, думає, говорить і пише.  Одне слово, працює письменницею. «Якби письменнику треба було тільки писати, – каже Вікторія, – то я би, напевно, зуміла сумістити цю професію з IT-бізнесом. Але читати для письменника – так само важливо, як писати». 

В словах авторки сумніватися не доводиться. Дебютувавши у художній літературі в 2014 році з романом «Синдром листопаду, або Homo Compatiens», цими днями Вікторія Амеліна презентує свій другий «дорослий» роман «Дім для Дома». 

Пише вона і для дітей. Зокрема, книжка «Хтось, Або Водяне Серце» побачила світ у «Видавництві Старого Лева» минулого року.

«Я не впевнена, чи правильно казати, що в мене є улюблені книжки. Мені не подобаються будь-які ієрархії (не плутати з пріоритетами) і я намагаюсь не будувати їх в своїй голові. Книжка або зникає після прочитання, або ні. Ось про ті, що залишаються надовго, й варто говорити» – зауважує письменниця. Що ми, власне, з приємністю і робимо!

Книга: паперова чи електронна?  Все одно – аби текст був добрий. 

Книга, з якою асоціюєте себе:  Немає такої. Хіба що «Гамлет». Всі ми зараз Гамлети. Все вчу себе, що виправляти «вивихи часу» – не моя справа. 

Книги, котрі читати НЕ будете:  Мотиваційна література, всі оці безкінечні «Як стати багатим і щасливим».

Недочитані книги:  «Атлант розправив плечі» Айн Ренд, приміром. Книжка здалася мені надто повчальною. Може, мені просто було вже пізно її читати? Але я рада, що вийшов чудовий переклад – ця книжка зараз потрібна в Україні. 

Особистість, котра надихає:  Надихають друзі (а серед них і письменники), син, родина. Не вмію надихатися незнайомцями. 

Музика, що створює настрій:  З наших виконавців «Гич оркестр» та «Плач Єремії».

Фільм, що вразив:  «Фанні та Олександр» Бергмана. Ще «Ваджда» – перший художній фільм, повністю відзнятий у Саудівській Аравії, режисерка – Хаіфа аль-Мансур. Часто все залежить не від фільму чи книжки, а від того, в який момент життя ти з ними зустрінешся.

Життєве кредо:  Чини з людьми так, як ти би хотіла, щоб чинили з тобою.

 

Герта Мюллер «Серце-звір» 

Чому вразив цей роман? Бо мені колись здавалося (наївна, так), що я здатна уявити, як воно – жити за тоталітарного режиму, а потім я прочитала цю книжку. Герої – переважно молоді люди, а Румунія Чаушеску, ясно, нагадує СРСР. Тобто все схоже на спогади близьких і відомих, але трохи не так – і це дозволяє вживатися в авторський світ без надмірних рефлексій щодо власної родинної історії. Тож вживаєшся – і вже наче відчуваєш в животі ті зелені сливи, й уже боїшся, як розповідачка, суконь із поясами, і сприймаєш не-любов як основу непевного світу. Так що в кінці здається, що й справді втекти уже неможливо – навіть якщо подолав нарешті залізну завісу. Що казати, неприємні відчуття. Це зовсім не та книжка, яку можна полюбити, але вона залишається з тобою майже на рівні досвіду.

Йозеф Рот «Марш Радецького»

Книжка про поступову втрату дому й покликання – таку втрату, яка, здається, ставить під сумнів, що дім і покликання взагалі були. Три покоління родини, один імператор. Лейтенант рятує цісаря, цісар же, здається, не може нікого насправді врятувати. Книжка про розпад Австро-Угорської імперії, про початок війни, про розгубленість й взагалі про те, що відчувають люди, коли на них суне велика історія. Може, тому я й думаю про цю книжку тепер? Здається, й на нас теж історія наступає. 

Луї-Фердінан Селін «Подорож на край ночі»

Селіна відкрила для себе пізно – якось наївно зважала на його, м’яко кажучи, неоднозначну біографію й не бралася читати. Дарма. Зрештою, зачитувалася ж я ще в школі романами Мережковського, навіть не здогадуючись про його підтримку Муссоліні та Гітлера. Книжки, напевно, не винні в гріхах авторів – якщо це, звісно, література, а не пропаганда. А текст першого роману Селіна, на мій погляд, неймовірний. Книжка довга, читалася теж довго, бо повертаєшся й перечитуєш сторінку – дивуєшся і захоплюєшся тим, як це зроблено. А тут же безглузда Перша Світова, малярійні сієсти в африканській колонії, галера та підрахунок блох, лікарська практика з її спогляданням людського нутра в усіх сенсах й багато всього такого ж «симпатичного». Але це життя – так, огидне, але яке є – лише промінець, що гасне на краю ночі. І читаючи, думаєш, що, може, так і треба про життя говорити, як цей Бардамю, людина, яка від усього тікає, навіть від власного двійника, – але принаймні чесно розповідає про це. 

Шкода, що моя французька не на тому рівні, аби перечитати в оригіналі й повною мірою оцінити ту мовну новизну, яку приніс у літературу Селін.

Габріель Гарсія Маркес «Осінь патріарха» 

Ця книжка вразила щонайменше так само, як «Сто років самотності». Як читач я люблю «вхопитися» за героя й блукати його шляхом, навіть якщо герой – чудовисько, недолугий старий диктатор. Бо ж зрозуміти треба саме те, що так просто не зрозумієш. Тим більше, коли це так написано – власне, по-маркесівськи. І хоча, вростаючи в цей гротескний текст, у всі ці суперечливі історії, вже не відрізняєш можливе від фантастичного – чи знову ж саме тому? – пізнаєш реальність. А тепер, імовірно, і впізнав би щось дуже сьогоднішнє – здатність легко вбивати і легко брехати – наприклад, якій-небудь міжнародній комісії, що розслідує страхітливі наслідки гри диктатора в лотерею. Добра книжка – часто наче дослідження хвороби. В даному випадку хвороби необмеженої влади. І хоч тут не одразу й зрозумієш, хто кому належить – влада диктатору чи диктатор владі, ясно – в домі влади дуже самотньо.

Войцех Тохман «Ти наче камінь їла» 

Думаю про цю книжку, бо вона про той час, коли вже скінчились бої. Тоненька, а водночас важчезна книжка-репортаж про те, як доктор Ева, одна з найкращих в антропології, намагається збирати людей з перемішаних у масових похованнях кісток у Боснії. Родичі чекають, роздивляються, шукають своїх – просто на підлозі в залі сільського будинку культури. Вбивства і катування скінчилися, можна повертатися в свої помешкання – можна, але більшість не повертається. А доктор Ева просто хоче добре виконати свою роботу. Боюся ще щось про цю книжку казати – просто вона важлива, як і робота Еви.

Мілан Кундера «Мистецтво роману» 

Люблю прозу Кундери, а отже з радістю ковтнула й цю книжку. Тим більше він аналізує тут ще багатьох визначних романістів, зокрема Сервантеса, Броха, Кафку... Частину книжки займають інтерв’ю, такий собі «словник» улюблених термінів автора та текст промови про роман як основу європейської культури. Одне слово, корисне читання для людини, яка намагається писати романи, й просто захопливе – для всіх, хто їх (ще?) не пише. 

Щоправда мушу зазначити, на що у цій книжці мені довелося заплющити очі – побіжне висловлювання про фемінізм, яке, на жаль, видає звичайну неосвіченість у питанні. Але що ж, і Мілан Кундера – людина.    

Станіслав Лем «Високий Замок»

Люблю цю книжку, бо для мене вона про подорож в часі – хоча цей твір відомого фантаста якраз геть не фантастика, а спогади про дитинство у Львові. І в спогадах тих ідеальний світ, такий, наче не було в моєму рідному місті нічого, що там насправді сталося згодом – ні війни, ні окупацій, ні Голокосту... Читаєш і розумієш, що подорож в часі геть не фантастика, пам’ять – це і є подорож в часі, навіть чужа. І я пробую пришити її собі, цю чужу пам’ять, як Пітер Пен пришив собі тінь. Я навіть поселила героїв свого роману в квартиру зі спогадів Лема. Тепер українська дівчинка спить на його залізній скрині й шукає від неї ключ уже в місті мого дитинства – ключ, який Станіслав Лем колись загубив. Тож ясно, «Високий Замок» – надважлива для мене книжка. Хоча я зовсім не впевнена, що вона такою стане для кожного читача. Та якщо живеш у місті, а твої пра-пра народились не тут, думаю, взагалі варто читати спогади – пришивати собі пам’ять, як тінь.