Уривок з повісті Діани Мельникової «Розбишацький детектив»

2017-10-11 20:55:51

Переглядів: 236

http://chytay-ua.com/

«Таємниці закинутої будівлі» Діани Мельникової – повість-переможець літературного конкурсу «Напишіть про мене книжку!»-2016 від видавництва «Фонтан казок». Книжка побачила світ із назвою «Розбишацький детектив», а сама авторка розповідає, як писалася ця історія: 

–  Взагалі спочатку планувала написати оповідання про кажана, який залетів до дівчинки в кімнату. Це реальна історія, яка сталася зі мною. Потім вирішила переробити на повість, бо на той час рукопис і справді вже не був схожий на оповідання.

Із створенням образів дітей ніяких проблем не виникало – ніби пишеш про щось близьке та звичне. Думаю, моя «внутрішня дитина» керувала процесом, і викладання в школі допомогло: завжди зауважую, як учні спілкуються між собою (зі мною також!) не лише на уроці, а й на перервах. До того ж, досі пам’ятаю свої дитячі пригоди та мрії: ну все було цікаво! Особливо якщо дорослим це не сподобається. Усі дахи, паркани, дерева, терикони, посадки, річка, вкрита кригою, були моїми. Просто неймовірно дивитися з даху 10-поверхового будинку на посадку, укриту снігом! Або ліпити сніговика на териконі. Або тягти санчата посередині змерзлої річки. Якась змова, таїнство, піднесення – ці всі пригоди. Згадую своє дитинство як щось надзвичайне. І завжди посміхаюся при цьому:)

Інтернет та комп’ютерні ігри в моєму дитинстві ще не були настільки доступними, тож ми, начитавшись пригодницьких книжок, вірили, що незвичайне можна зустріти за рогом власного будинку. Знаю, що зараз так само – нічого не змінилося: у реальному світі стільки цікавезного! Тому мої герої Леся й Сер постійно втрапляють у халепи, але як це захопливо! Ясна річ, що розуміють ті дорослі, коли тут і зараз маєш вирішити долю Всесвіту?! Словом, дитячі книжки дають можливість доторкнутися до радості та бешкетувань. Тому писати для дітей – суцільне задоволення.

Ілюстрації до підліткової повісті «Розбишацький детектив» намалювала художниця Марія Гермашева. Це стало її дебютом в ілюстрації дитячої книжки. 

Про автора: Діана Мельникова – письменниця, переможниця конкурсу «Напишіть про мене книжку!»-2016. Народилася у столиці Узбекистану Ташкенті. У дитинстві жила спочатку у Ташкенті і Таллінні, згодом переїхала до Донецька. Закінчила Донецький національний університет. У 2014 році переїхала на Дніпропетровщину, де працювала на радіо. З 2015 року живе у Києві і працює вчителькою української мови та літератури. 

***

Ведмідь показав на якусь надбудову, схожу на величезну полицю, і дерев’яну драбину біля неї. Він вирішив, що так можна забратися на дах. Ми усі туди полізли. Під самим дахом був такий собі вузький коридор. Ішли пригнувшись, бо стеля висіла низько. Сер пробирався першим. Раптом він спіткнувся й упав на стіну, зачепивши якусь довгу дерев’яну поперечку. Та глухо впала, і на нас вилетіли... кажани! 

— Аааа! — закричала я щосили. 

Величезні чорні кажани летіли просто на нас! І їх тьма-тьмуща! 

— Лягай! — крикнув Сер. Я одразу впала й закрила голову руками. 

«Ну от! — думала я. — Отак ганебно закінчиться моє життя! Нащо я сюди пішла?! Тільки-но почала забувати про існування цих потворних монстрів! Вони зараз нас роздеруть...»

— Піднімайся!  — пролунав наді мною голос Сера. 

— Здурів? — відповідаю. — Я не хочу, щоб вони мене вбили! 

— Вічно тут будеш лежати? Треба повзти до драбини. 

Ми поповзли. Кажани все кружляли над нами й видавали дивні звуки — ніби розетку замкнуло. Тисячі розеток одночасно. Жах! Я навіть відчувала, як декілька кажанів літали просто над моєю спиною. Усередині все аж похололо. І кричать ще так моторошно! Драбиною Сер спускався першим. Мене попереду себе не пустив: мовляв, переверну її, впаду, розіб’юся, а він там навічно залишиться. 

— І я не залишуся тут! — кричала я, відштовхуючи Сера від драбини. — З цими потворами! — Ти зараз перевернеш драбину, дурепо! — горланив Василевський. 

— Пусти мене! — Нащо я взагалі сюди пішла? — я замружилася (кажани оточили нас!), але не випускала драбину з рук. — Це все ти! 

— Я?! — Сер лупив мене по руках і штовхав назад. — Ти сама напросилася! Ти взагалі на виставу до Маруськи збиралася! Боягузко! Що з дівчини взяти! 

— Вистава! — ахнула я. На мить навіть забула про кажанів і випустила драбину. Тепер мене вб’ють не тільки летючі миші, а ще й Маруська. 

Тут Сер скористався нагодою й нарешті відсунув мене до стіни й поліз униз по драбині.

 — Ах ти! — тільки й вимовила я. Мені стало так образливо, аж сльози бризнули. Я — найнещасніша у світі людина! 

— Друг називається! Покинув мене, аби свою шкуру врятувати... 

Сер уже був унизу. 

— Ніхто тебе не покинув, не реви! — крикнув він. — Спускайся, я тримаю драбину! 

Ковтаючи сльози, я полізла вниз. Летючі миші оточили мене щільним колом. Страшно було так, що й не сказати! І навіть коли я нарешті спустилася на бетонний поверх, ці чудовиська не бажали відчепитися від мене. Я щодуху почала відмахуватися — і тут... на чомусь послизнулася й полетіла. Боляче впала на якісь мішки. Піднімаю очі — у стелі діра величезна. Квадратна. І звідти визирають Сер і кажани. 

— Лесько, Лесько, ти жива?! — Сер горланив як божевільний. 

— Так, усе гаразд, — відповідаю, струшуючи білий пил з куртки. 

— Злізай звідти, я теж стрибну! 

— Тільки обережно, — крикнула йому і з’їхала з мішків, як з гірки. 

— Аааай! — протягнув Сер, опинившись на мішках. — Не дуже приємно падати з іншого поверху.

— Я навіть не встигла зрозуміти, як тут опинилася... Де інші? 

— Не знаю, — відповів. — Саааню! Максееее! Ви де? — прокричав Сер угору. 

— Тууут! — почувся звідти голос Ведмедя. — Ви як там опинилися? 

— Ми впали! — крикнув Сер. — Вас почекати тут? 

— Ні, ми самі виберемося. Спускайтеся. 

— Треба дивитися, куди йдеш! — це вже Сер на мене переключився. — А ти, Лесюхо, на кажанів витріщилася і впала в цю яму. Наше щастя, що тут мішки лежали. Інакше я кісточок твоїх не зібрав би. 

На поверсі, куди ми впали, було троє зачинених дверей. Лише одні відчинилися. Вели вони на бетонні сходи. Ми із Сером щодуху кинулися вниз. Кажани вже не переслідували нас, проте залишатися в будівлі більше не хотілося. Бігли, доки сходи не закінчилися. Однак... унизу не було виходу. Тоді ми піднялися поверхом вище, але й там усі двері були зачинені. Ми полізли ще вище — і аж тут нам вдалося вийти. Виявилося, що це другий поверх, тобто спочатку ми дійшли до підвалу. Нарешті ми із Сером опинилися на вулиці — а там дощ ллє як з відра! 

— Треба обійти, мабуть, — сказала я. — Ми вийшли з іншого боку. А метро там, — я показала рукою назад.

— Ага, ходімо, — погодився Сер. 

— Гей! Чого ви тут шастаєте? — пролунав позаду гучний голос. 

Ми обернулися. Метрів за п’ятдесят від нас стояв височенний дядько в робочому чорному комбінезоні й накинутому поверх нього дощовику. У мене знову все похололо всередині. 

— Біжімо! — вигукнув Сер і, схопивши мене за рукав, кинувся вперед. 

 

Книжку можна замовити на сайті видавництва «Фонтан казок» 

Редакція Читай.ua

Редакція сайту Читай.ua

author photo