Імперія страху: за романом Степана Процюка "Травам не можна помирати"

2017-11-15 22:49:22

Переглядів: 431

http://chytay-ua.com/

Новий психологічний роман прозаїка Степана Процюка «Травам не можна помирати» – новинка від видавництва «Легенда», що вийшла у «Мисливій серії». На сторінках книги змальовано 1970-і роки в СРСР, коли арешти «інакомислячих» стали нормою для криваво – репресивної системи, а будь-які спроби протистояти і боротися за виживання української мови вважалися невиліковним діагнозом – «гострим психозом на ґрунті української мови».

Читач зможе відчути всі жахи методів каральної психіатрії, але також переконається у незламності тих Лицарів Духу, котрі готові відати власне життя в боротьбі за іншу, світлішу Україну. Таким є, наприклад, Максим Томиленко, для кого портрет Тараса Шевченка – національна святиня і символ незнищенності української нації. 

ТАКОЖ РЕКОМЕНДУЄМО: Степан Процюк "Травам не можна помирати"

Для роману притаманна алегоричність, образність. Письменник використовує прийом нищівної іронії, іноді – гіркого сарказму, викриваючи всю абсурдність радянської системи, її ненависництво самого поняття людськості, стосовно тих, хто насмілився не підкоритись, поставив під сумнів ідеали «країни рад».

Вже в самій назві роману закладено глибокий символізм, тому що кожний вчинок нескорених, котрі, перебуваючи у сталінських катівнях, залишалися вільними духом до останнього подиху і є тими паростками волі, яким «не можна помирати» заради майбутніх поколінь.  

Приємно вразила якість видання: зручний для читання шрифт, білосніжний папір. Книга є настільки актуальною, що її можна розбирати на цитати… адже визнаймо, що і сьогодні на вулицях української столиці та інших міст нашої держави частенько переважає російська мова, а боротьба за душі та уми людей не завершилась і триває…

На мою думку, важко не погодитись з письменником, який із сумом констатує: «Ми – нація горя й біди, а не радощів. Нам треба вчитися і вчитися, як радіти за свого ближнього, як розділити з ним простеньку втіху за щось важливе для нього. Не навчимося, то ніхто не розділить таких радощів із нами. Наші заздрощі, приховані чи напіввідкриті, поволі переростали у неприховані. Так ми формували своє плебейство духу, свою безнадійну провінційність, своє аутсайдерство і плентання у хвості невдах, яким залишаються тільки заздрощі замість того, щоб брати власне життя у власні руки.» (ст. 145-146) 

На жаль, наведена цитата продовжує бути особливо актуальною у сьогоднішніх реаліях української держави, коли Україна виборює право стати суб’єктом, а не об’єктом світової геополітики.

Степан Процюк болісно і правдиво говорить про цілеспрямоване нищення українських письменників, які відмовлялися підкоритись червоним махінаторам. В образах Михайла Сандуляка, Крилатого  він  показує ницість і підлабузництво тих поетів, котрі вихваляють радянський режим, заради власного безбідного існування. 

Книга вразить Вас всім спектром почуттів та емоцій: тут почуття провини, справжнє кохання і лише вдавані любощі, аби виконати чергове завдання Комітету Державної Безпеки. 

Можна по-різному ставитися до роману, по-різному інтерпретувати та сприймати прочитане, однак точно неможливо залишитися байдужим. А саме це, на мою думку, є ознакою хорошої книги, написаної живою, легкою, але водночас сучасною українською мовою.

ТАКОЖ РЕКОМЕНДУЄМО: Степан Процюк "Полянами і хмарочосами",        Степан Процюк "Варвари"

Ігор Зіньчук

Філолог, автор рецензій на книги.

author photo