Жозе Сарамаґо "Євангелія від Ісуса Христа"

2017-11-25 00:12:42

Переглядів: 147

http://chytay-ua.com/

«Євангелія від Ісуса Христа» - це одночасно твір, який, як вважається, головним чином посприяв отриманню Жозе Сарамаґо в 1998 році Нобелівської премії з літератури, і книга, яка різко засуджується католицькою церквою. Тож напевно серед книголюбів знайдуться як ті, хто палко жадатиме її прочитати, так і ті, хто ніколи не візьме її до рук. Оскільки я людина далеко не релігійна, для мене питання чи читати цю книгу не виникало. Я взялася за неї без вагань. І не пошкодувала! Я стала читачем заворожливої, дещо містичної, але у той же час досить прозаїчної історії, що розповідає альтернативну версію народження, життя і смерті однієї з найбільш культових особистостей в історії людства – Ісуса Христа.

Жозе Сарамаґо у цій книзі малює загальновідомі новозавітні сюжети новими фарбами. Він руйнує кришталево чисті образи Святого сімейства, наділяючи їх загальнолюдськими рисами. В уявному світі Сарамаґо немає непорочного зачаття, Віфлеємської зірки чи поклоніння волхвів. І Ісуса, власне, автор представляє нам, перш за все, як звичайну людину. У романі неодноразово робиться акцент на людськості Христа. «Син Йосипа і Марії народився, як і всі людські діти, весь вимащений кров’ю своєї матері й покритий слизом <…>». «І вона дивилася на свого первістка, який уже повзає, як і всі людські діти в його віці <…>». «<…> й Ісусові довелося, як і будь-кому з нас, простих смертних, просто вийти з хвіртки – не загриміла музика, не спалахнуло осяйне світло, не задвигтіла земля, й небо залишилося нерухомим». Крім того, людська сутність вимальовується й у характері і діях Ісуса. Він не є досконалою посудиною абсолютних чеснот. Йому, як і всім нам, властиві певні слабкості, терзання і сумніви. Він, як майже будь-яке людське створіння, пізнає кохання, душевне і тілесне, переживає непорозуміння із рідними, мучиться докорами сумління, боїться і вагається, опиняючись на роздоріжжі.

ТАКОЖ РЕКОМЕНДУЄМО: Жозе Сарамаґо "Перерви у смерті"

Але все ж таки кревності з Богом сина Марії та Йосипа автор не позбавляє. Про те, що він є сином Божим, Ісус дізнається вже у дорослому віці. Але великих радощів це йому не приносить. Бо за свою обраність він має заплатити велику ціну. Всевишній обіцяє йому вічну посмертну славу, оздоблену любов’ю і шаною мільйонів людей, натомість вимагаючи від нього прийняти мученицьку смерть, що прославить, в першу чергу, його, Бога, і розширить кордони його впливу, обдарувавши ще більшою могутністю і владою. Та не так лякає Ісуса смерть на хресті, як її наслідки. Господь через власні амбіції примушує свого сина випити чашу пекучого болю і вини. Перед Ісусом постає непростий вибір: зважитися на виконання своєї місії, знаючи що за (чи то через) твоє віровчення віддадуть свої життя тисячі людей, чи потонути у власних страхах і сумнівах; дозволити розіпнути твого вірного друга і соратника на хресті, допустити страти ранніх християн, дозволити статися інквізиції і хрестовим походам, чи втекти світ за очі від обраного Господом шляху. Та хіба його вибір щось значить? Карти давно роздано Божою рукою і переможеного в цій небезпечній грі уже визначено. «Помруть сотні тисяч чоловіків і жінок, по всій землі лунатимуть крики болю, стогони і зойки розпачу, дим від спалених тіл закриє сонце, жир від них сичатиме на розжареному вугіллі, плоть конатиме в агонії, і я буду виною всьому цьому». 

Не обійшлося в романі і без одвічного протиборствуючого дуету Бог-Диявол. Але ролі їм роздано трохи не за класичним сценарієм. Диявол у цій книзі не є суцільним злом, як і Бог не є цілковитим уособленням добра. Так, Бог не ідеальний. Диявол, наприклад, сіячем усіх людських страждань вважає саме його, а не себе. Він говорить: «Треба бути Богом, щоб так любити кровопролиття». Диявол також робить акцент на дуалістичній сутності Господа: « Атож, якщо Бог існує, то він один, але ліпше їх було б двоє, один для вовка й другий - для вівці, один для того, хто помирає, і другий - для вбивці, один для засудженого до страти і другий - для ката. не хотів би я бути у шкурі бога, який водночас спрямовує кинджал убивці й підставляє під нього горлянку жертви». Хоча і сам він не позбавлений двоїстості, що прекрасно показано в романі. І взагалі, Диявол у цьому творі вийшов таким, що, чесно кажучи, я симпатизувала йому навіть більше, ніж Богові. Неоднозначну роль вони обоє зіграли і у долі Христа. Ця неоднозначність особливо посилюється після двох останніх речень роману, які примусили мене завмерти у мовчазному зачудуванні, змішаному із захопленням. 

До речі, негативного забарвлення у книзі позбавлений і горезвісний Юда Іскаріот. У цьому романі він не підлий зрадник, а всього лише «… слухняний учень, котрий зголосився виконати останню волю вчителя». Чим він заслужив таку характеристику, ви зможете дізнатися, прочитавши цей чудовий роман.

Окрім сюжету, варто відзначити незвичну манеру письма цього автора. Абзаци на кілька сторінок, довжелезні речення і відсутність прямої мови – оце по-сарамаґівськи. І якщо до довгих речень Сарамаґо я призвичаїлася досить швидко, то щоб вловлювати діалоги героїв, мені таки довелося потрудитися. Хоча такі непрості за будовою тексти все ж мають і свою плюси – вони дуже добре тренують концентрацію уваги.

Враховуючи специфічність теми цієї книги, я не можу рекомендувати прочитати її усім. Але для мене вона виявилася дуже близькою і стала однією з найулюбленіших книжок, прочитаних до сьогоднішнього дня.

ТАКОЖ РЕКОМЕНДУЄМО: Жозе Сарамаґо "Сліпота"