Анатомія алфавіту. Початок

2017-12-03 20:00:48

Переглядів: 470

http://chytay-ua.com/

Мене колись запитали: «А ти можеш написати книжку?» 

«Можу!» – відповіла я, забувши, як завжди, перед тим подумати. 

А потім я чесно думала, пробувала і навіть написала! Ооооо!!! Моїй гордості за себе не було меж, аж поки, зачекавши десь з півроку, я не перечитала того, що написала. Виявляється, то була не книжка. То був (і є!) дуже-дуже розгорнутий блог…  

«Ну і що? Від такого не помирають. Блог то блог, теж мені, кінець світу локального масштабу…» – ліниво пробуркотів внутрішній голос і заліз назад, бо настрою на довгі конструктивні бесіди зі мною в нього тоді не було. 

«Хммм… А він може навіть правий!» – подумала я. А ще я подумала, що оскільки людина я дуже лінива, щоб створювати собі окремий блог, а адміністративний ресурс – це коли маєш пароль до адмінки вже створеного сайту, то застосую я, мабуть, той самий адміністративний ресурс. І застосувала!

Словом, шановне панство, далі в мене буде «Анатомія алфавіту або Історія однієї вази». Фактично, це спогади, роздуми, монологи і наслідки копирсання в собі, які мені жаль забути чи втратити. 

Ну і так, найзвичніший мені зараз порядок – це порядок у літерах, тому вийшло щось справді схоже на алфавіт, тільки якийсь трохи неправильний алфавіт… 

А ще, заради пристойності всі мої уламки почнуться з чогось, що задумувалося як пролог. З нього і почнемо!

АНАТОМІЯ АЛФАВІТУ

або

ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ ВАЗИ

Я вірю, що живі можуть бути мертвими, а мертві – живими.

Г. Белль, «Очима клоуна»

 

Смерть – це неперевірена чутка.

Е. Кустуріца 

- Хух! Ти тут… Ну і коли ти збиралося мені розповісти? 

- А хто тобі сказав, що я щось збиралося комусь розповідати? І тобі привіт, до речі. 

- Тобі що, весело?

- Ага, хіба не видно? Це страшенно веселе заняття – розкладати пасьянс і воювати з комарами. 

- Його не обов’язково розкладати на березі, можна знайти місце подалі від води. 

- Можна, але так не цікаво. Я не люблю, коли просто. 

- Я знаю.

- Чого ти тут? 

- А ти не здогадуєшся? 

- Хм… якщо ти тут зі співчуттями, то краще йди геть одразу. Не хочу, щоб моїми останніми словами до тебе було щось нецензурне. Якщо ти з’ясовувати стосунки, то прости, але це і запізно, і безглуздо. Якщо ти з претензіями, то їх я приймаю виключно в письмовій формі, до того ж надіслані на мою поштову скриньку, ключ до якої пропав Бог зна коли. Якщо…

- Тобі однозначно весело!

- Ти не повіриш, але, мабуть, так. 

- Чесно кажучи, якось по-іншому уявлялася мені ця зустріч…

- Ага, здогадуюся. Мало бути як в кіно: чиста біла палата, з мене стирчить купа трубок, пищать монітори, я пускаю слюні і…

- Що, аж так погано?

- Мені не погано, мені нудно. Якщо чесно, то краще б мене приспали одразу.   

- Ну ти ж не любиш, коли просто.

- Не люблю. 

- Я сяду? 

- Не варто, мені вже повертатися час. Як твій кіт? 

- Вітання тобі передає.

- Щось не віриться. Та пухнаста паскуда мене ніколи не любила. Хто ж знав, що воно здатне так сильно тебе ревнувати.

- А в нього були причини? 

- У Мефісто? Так, мабуть, були... Ти тут для того, щоб це почути?

- Я достатньо давно тебе знаю, щоб не відповідати.

- Справедливо.  

- Тобі щось потрібно? 

- Пістолет або ціанід. В тебе час до завтра. Встигнеш? 

- Боже... Мені майже тебе жаль. 

- Не варто. Це ж тобі тут жити далі. 

- Мені на могилу приходити? 

- Мене спалять.

- Дуже практично.

- Знаю. Хоча мама все одно поставить десь якусь каменюку з моїм іменем. Так що якщо треба буде щось заховати чи закопати – завжди будь ласка! Обіцяю, я нікому не розкажу. 

- Доброта – твоя стихія.

- Ага, піди розкажи це кармі.

-А якщо не помреш?

- Тоді в тебе буде чудова нагода прийти сюди ще раз, щоб обізвати мене невдахою і нікчемою.

- Тут доволі непогано.

- Так. Думаю, восени тут навіть красиво. 

- Це тоді, коли все жовте і романтичне? 

- Ні, це тоді, коли все лисе, голе і мокре. 

- Ну я ж кажу: романтично.

- Не смішно. 

- Думаєш?

- Знаю.

-Страшно? 

- Вже ні. Тепер байдуже. 

- Не варто було мовчати.

- Та припини! Чи я маю повірити, що якби ми помінялися місцями, мені варто було б чекати від тебе чогось іншого, ніж те, що роблю зараз я? 

- Не варто було б.

- Тоді для чого ці запитання? Я тут, до речі, помираю. Можеш зробити послугу і не оскверняти мій порахований час такою шаблонністю і лицемірством? 

- Сьогодні можу.

- Дуже благородно з твого боку. 

- Шоколад будеш? 

- Ні. Мені заборонили. 

- Відколи ти дослухаєшся до заборон? 

- Відколи зі мною більше немає тебе. Я просто не хочу шоколаду.

- Ну і добре! Мені більше буде.

- Слухай… Ці, які в білих халатах, не сильно впевнені, що після того, як вони закінчать в мені копирсатися, з мене ще щось залишиться. Словом, в мене там, в тумбочці є конверт. Великий такий конверт. Там писанина різна… От тільки не треба корчити таку гримасу! Тут нудно, мені не було чим зайнятися! Значить, конверт. Забери його. Він твій, і все, що всередині, теж твоє. Роби з цим, що хочеш, тобі фантазії вистачить. Просто не хочу, щоб він тут перекидався, чи щоб його потім разом з моїм мотлохом відіслали батькам, чи щоб все те читав взагалі невідомо хто… Словом, во ім’я всіх знищених мною твоїх нервових клітин, забери його. Зробиш? 

- Зараз забрати?

- Ні. Завтра. Мені ще треба дещо закінчити. Зайди після обіду. Мене вже там не буде, просто зайдеш і забереш. 

- А що…

- Сказано ж тобі: що хочеш. Можеш сніжинок наробити, там багато паперу. 

- Я подумаю.

- Добре.      

- Маю тебе ще засмутити: твій фікус у мене не вижив.

- В тебе навіть кактуси не виживають. Не бачу причини дивуватися. Все! Мені пора. Якщо не сильно поспішаєш, за квартал звідси, за рогом, є хороша кав’ярня. Тобі сподобається, там багато вазонів і дуже пристойне капучино. 

- Я тебе ненавиджу.

- І я тебе люблю. Правда. До капучино раджу яблучний пиріг і не забудь прийти завтра за конвертом. Удачі!

- Прощавай… Йди до дідька разом зі своїм пирогом, чуєш?!!

 ***

Це якийсь дивний час... Так вийшло, що часу в мене зараз, з одного боку, з головою, а з іншого – його практично не залишилося. Скоріше за все, я таки помру влітку, і ти матимеш з чого сміятися. Радує, що я бодай цього не бачитиму.

Я тут цілу вічність. Скоро, здається, буде 2 місяці. Мені боляче, нудно, байдуже і смішно. Іноді одночасно, іноді все це приходить по черзі. В мене є ноутбук, але немає інтернету. Фактично, в мене є друкарська машинка з цілими розсипами папок і файлів, які роками тут збиралися. 

Сьогодні той день, коли мені нудно, але нудно не апатично, а нудно на пару з якоюсь ностальгією. Думаю, настав час порозгрібати все те, що засмічувало ноут. Ліки ще діють, нічого не болить. Здається, я починаю розуміти, яке це щастя, і більше не буду марнувати такі моменти. Особливо враховуючи, що настають вони дедалі рідше і тривають все менше. Тож сьогодні я почну здувати пил і діставати все, що дуже довго ховалося в нутрощах цього куска пластику. 

Так вже склалося, і ти краще за інших це знаєш, що я страшенно неорганізована людина. Цьому світу дуже пощастило, що його створював Бог, а не я. В іншому випадку наша планета зіткнулася б з тим, що всі шість днів творення пішли б на з’ясування місцезнаходження запальнички, вибір форми Землі і кольору піску в Сахарі. Але я чесно борюся зі своєю неорганізованістю. Чесно! Я спробую навести лад з тим, що в мене ще залишилося.  Почну з  того, що почну збирати докупи все, що колись було важливим, і намагатимуся придумати якийсь порядок для нього. А оскільки найближчий мені зараз порядок – це порядок літер, то саме його я і виберу.  

***

Я знаю, що ти знаєш, що я знаю, що ти прийдеш. Тому я залишу це тут і тому складу всі уламки докупи в одну вазу. Ці уламки будуть дуже різними. Просто моя ваза почала ламатися вже давно і по-різному. От і уламки виходили то веселі, то задумливі, то сумні, то безглузді, то злі, то закохані, то пасмурні, то зачудовані, то наївні, то просто ніякі. Такі собі порожні уламки. Як ото, знаєш, іноді між тарілками кладуть аркуш паперу чи серветку, аби не побилися. Так і я зі своїми пустими уламками. Я знаю, що ти зможеш їх відрізнити і викинути. В тебе ніколи не було надмірної сентиментальності, ти вмієш легко викидати непотріб. Все, що потрібно, все одно завжди з тобою. Я дуже вірю, що колись ти так само викинеш і мене, але, мабуть, то буде трохи пізніше. А коли ти викинеш непотріб, те, що залишиться, збери в коробку і заховай так далеко, щоб ніхто і ніколи не міг знайти.  Я хочу бути тільки твоїм спогадом і тільки твоєю коробкою. 

Мене не цікавить світ, в якому немає тебе, але я дуже хочу, щоб твоє життя відбулося у світі, в якому немає мене. І коли це станеться – а я вірю, що це станеться! – я хочу, щоб твоїм улюбленим заняттям на старості літ було розглядати стару, склеєну з різних уламків вазу, яка стоятиме на комоді поруч з фото твоїх дітей, онуків, котів і друзів. Дивися на неї, розглядай, згадуй мене. Усміхайся, чухаючи за вухом невідомо якого за рахунком Мефісто. І не злися на нього дуже, коли він ту вазу розіб’є. Я дарую тобі її розбитою на шматки. Вона там, далі, в кінці сторінок. Нехай б’є! Все завжди йде так, як і прийшло, йде в пил, в землю, в дерево, в небо, в списані сторінки і в шматки глини. Читай і складай їх докупи, бо я більше не маю чого тобі віддати.    

Я люблю тебе! Всупереч всьому на світі – я тебе люблю! Всупереч здоровому глузду – я тебе люблю! Всупереч всім законам фізики, логіки, механіки, математики і світобудови – я тебе люблю! Всупереч моїй гордині і твоїй впертості – я тебе люблю!

P.S. Кав’ярня за рогом. Там низька стеля, бережи голову. 

Р.P.S. Настав час зізнатися: Люцифера з’їв Мефісто. Не тому, що на моїй «зміні» в нього не було чого їсти, а просто тому, що Мефісто – здоровий, самодостатній кіт з розвиненими природними інстинктами. Він не розуміє, чому йому можна їсти мишей, а якихось хом’яків, не наших до того ж, не можна. Так що без образ, але в цьому я на котячій стороні. Не варто було дозволяти Луціо жити в нас.

 

ДАЛІ БУДЕ ТУТ