Анатомія алфавіту. В

2017-12-27 21:03:04

Переглядів: 305

http://chytay-ua.com/

В

Вуйко Місько 

Так звали конюха, який працював в школі по сусідству з моєю хатою. Він був низьким і худим, коли ходив, трохи сутулився. А ще був рудим, за що його часто називали Рижим Міськом. Не знаю чого, але мені не подобалося, коли так говорили. Я й досі вважаю, що це було низько. Ми, діти, були добрішими. Називали його про себе Гайта-вісьта – так звучать команди, якими задають коням напрям. Гайта – то направо, вісьта – вліво. 

Вуйко Місько носив старий протертий і залатаний на ліктях піджак, засмальцьовані штани, розтоптані зношені черевики і картуза. Якби можна було вирізати карди з ним і вклеїти їх в якусь історію кінця ХІХ – початку ХХ століття, ніхто б і не помітив, що вуйко Місько не зі свого часу. Мені навіть здається, що він куди більше належав минулому, ніж майбутньому. В минулому йому було б затишніше. 

Уявлення не маю, яким було його прізвище. Так само не маю поняття, чи була в нього сім’я, діти, внуки. Для мене він був наче сам по собі, наче окрема планета чи, точніше, астероїд, який летів Бог знає куди у вічність поруч з людьми-планетами. 

А ще неможливо було уявити його молодим. Здавалося, що він жив з початку часів і почав жити вже таким – зсохлим, сірим і старим. 

Від вуйка Міська пахло так, як і мало б пахнути від конюха: кіньми, гноєм, потом і дуже дешевими цигарками. Як мав файний настрій, міг нас, малих, покатати на фірі. Головне, треба було встигнути залізти в неї, поки він відкривав браму. Як настрою не мав, ліпше було його не чіпати: міг і батогом замахнутися.  

Вигляд вуйко Місько мав грізний, суворий і страшний. Не пригадую, щоб мав приятелів, ото хіба коли випити хотів, знаходив собі компанію. А ще любив своїх кобил – Ляльку і Зірку. Міг крикнути на них, але то швидше так, для солідності. А не для солідності міг з ними говорити, сіно носити, від дощу накривати. І сильно не любив, коли комусь із нас приходило в голову турбувати його дівчат на паші. Тоді в виразах вуйко Місько себе не обмежував. 

Крім коней любив старий собак. Куди б не йшов, за ним завжди пленталося два-три пси. Двоє з них були його власними. Їм теж було по Бог знає скільки років. Складалося враження, що ті собаки були ледь не Міськовими ровесниками. Один був великою чистокровною дворняжкою якогось незрозумілого сірого кольору з таким хвостом, наче хтось встромив його у банку з білою фарбою. Того пса звали Топа і хвостом він виляв постійно. Як звали другого, я вже не пам’ятаю. Дуже може бути, що в нього взагалі імені не було. Знаю тільки, що він був чорно-коричневий і здаля нагадував таксу. 

Ще двоє-троє псів просто приставали до конюха і ходили слідом. Хтось надовго, хтось просто так, за компанію. Вуйко Місько не проганяв жодного. Міг прогнати людей, але ніколи не гнав собак. Видно, таки знав щось у цьому житті. 

А потім вуйко Місько помер. Не пам’ятаю, від чого. Може, хворів, а може, вчадів в хаті, бо тоді була зима. Топа теж помер невдовзі. Той другий пес, без імені, просто зник, пішов кудись, видно. 

Вишивка 

Вишивка – поняття дуже багатозначне, багатогранне і заплутане. Я не знаю, кому першому прийшла в голову ідея проштрикувати канву нитками, але прийшла вона в цю голову дуже давно. І, здається, прийшла навічно. 

Загалом, вишивка – це красиво, поетично, не зовсім практично, дуже захопливо і не зовсім корисно для очей. Це зараз скачати будь-яку схему чи купити будь-які нитки може кожен. А раніше узори відшивалися одне в одного, іноді самотужки придумувалися, іноді комбінувалися з тих, що друкувалися в «Радянській жінці» та «Україні». А якісні, оригінальні нитки, які не линяють і не вигоряють на сонці, взагалі завозилися з-за кордону ледь не як контрабанда і були справжнім скарбом і предметом небаченої гордості. 

Вдома стіни однієї з кімнат прикрашають одразу два вишиті килими. Один з них займає практично всю стіну і з перервами вишивався бабусею десь років п'ятнадцять. Скільки пар шкарпеток і светрів було спорено, щоб створити це ниткове чудо, історія мовчить, але те, що виглядає воно епічно – факт беззаперечний.

В цілому, вишивка – це такий великий пазл, складений з кольорів і відтінків. Він може бути яскравим, монохромним, холодним, глибоким, смішним чи наївним, але ніколи не буде простим і мертвим. 

Веренька 

Якщо чесно, я не зовсім знаю, чи таке слово взагалі існує в природі, але воно однозначно існує в моїй сім’ї. Веренька – то такий кусок матерії (в нашому випадку – кусок мішковини), в якому можна щось носити. Як правило, носять в ній сіно, скошену траву, виносять з квітника зрізані відцвілі квіти чи траву після прополювання. Є думка, що по-людськи має називатися вона «верета» чи «рядно». Але в нас то веренька і хоч ти вбийся, а по-іншому називати її ні в кого не виходить.   

Тому куску мішковини, яким домашні послуговуються, здається, з самого дня творення світу, просто неможливо знайти заміну. Не те, щоб у нас не було якоїсь цупкішої, міцнішої і новішої тканини. Є, і ми навіть чесно намагалися викинути свого старого ветерана, з якого вже давно клапті звисають і дірки світяться. Просто люди іноді приростають душею не тільки до інших душ, а і до того, в чому душі немає. Або і є, просто ніхто того не знає…

Словом, наша веренька досі лежить на своєму законному місці і зверхньо дивиться на те, що мало б замінити її років ще сто тому. І в одному вона впевнена завжди: коли закінчиться зима і знову почнеться робота в садку і на городі, рука потягнеться таки до неї, а не до того нещастя поруч.

Ворон 

Всупереч загальноприйнятій думці, ворони як птахи мене інтригували і захоплювали задовго до перегляду фільму з Брендоном Лі в головній ролі. Мені подобається холодний відблиск їхнього пір’я, їхній крик, від якого мурашки починають спринтерські забіги по шкірі, подобається знати, що це найрозумніші птахи і одні з найдревніших істот на планеті. Ворони – це певною мірою санітари людства. Жодна війна, епідемія чи катастрофа не обійшлася без їхньої появи вкінці. Ворони прибирають там, де криваво наслідила недалекоглядна людська тупість, жадоба, заздрість, самовпевненість і неадекватні дитячі амбіції на пару з комплексами. Після них приходить тільки тишина. 

А якщо вже говорити про фільм, то так, це один з улюблених. В ньому прекрасно все: від назви і музики до готичного собору і кладовища. Був, правда, ще серіал, знятий за мотивами того ж коміксу О’Барри. Показували його по понеділках, о 21.45. І найбільшою трагедією тих часів було вечірнє зимово-осіннє відключення світла, бо країна була молодою, холодною і електрики на всіх не вистачало. Тоді горю і розпачу не було меж.

Вокзал

Одного дня, до якого я не доживу, і в якому придумають телепорт, його далеким предком назвуть вокзал. І це буде справедливо, бо принцип роботи залишиться таким самим: прийти в певне місце, щоб відносно швидко опинитися в іншому. 

Я люблю вокзали. Чесно. Для мене вони як синонім змін. Всі подорожі, всі відкриття і всі зміни завжди починалися з вокзалів, і я дуже сподіваюся, що так буде і далі. 

Кожен вокзал – це окрема країна з власною мовою, традиціями і культурою. Правда, є в них і дещо спільне. Наприклад, всі найкращі місця в залах очікування завжди зайняті непривабливими особами без постійного місця проживання, каліками чи бабусями з візочками і величезними баулами. Я навіть думаю, що такі місця передаються у спадок наступним поколінням. Ще на вокзалах обов’язково має бути двоє-троє штатних божевільних. То так, щоб шановні пасажири не розслаблялися і не забували, де вони перебувають. Ці вільні від Бога люди (чи, може, правильніше назвати їх «Боже-нарешті-вільні-люди») ходять з поверху на поверх, з залу в зал, розмахують руками, голосно говорять, сперечаються самі з собою, комусь погрожують і взагалі роблять все, щоб шановний пасажир інстинктивно глянув на табло з надією побачити, що його потяг вже подано на посадку. 

Вокзали бувають різними: світлими і величними, як в Ужгороді, великими і схожими на прохідний двір, як в Києві, заплутаними і схожими одночасно на собор і на Кінг Кросс, як в Львові, затишними і з часто непрацюючим електронним табло, як в Тернополі. А ще є маленькі, якісь домашні вокзали, як в Підволочиську, чи станції переважно для пересадок, як в Гребінці. Єдині вокзали, яких немає, – це остаточні вокзали. Бо, по-перше, кожен фініш, то, по суті, старт, а по-друге, вокзал – це завжди новий початок. Навіть якщо опинилися ви на ньому вже в мільйонний раз. 

Вата 

З певного історичного моменту це слово стало багатозначним, але зараз нехай воно буде тим, чим і мало б бути – білою пухнастою масою з бавовни.

В старі добрі часи ватою прикрашали вікна перед новорічними святами. Тоді вікна були ще переважно дерев’яні, і вату ставили між шибами доволі товстим шаром. А далі кому на що вистачало фантазії: хтось просто посипав ту вату кольоровим конфетті, хтось викладав ялинкові іграшки, хтось взагалі цілі композиції робив, використовуючи дитячі іграшки і малюнки. Словом, і красиво, і екологічно, і зроблено власноруч, і від холоду захищає. І куди тому пластику до таких висот?

Відстань

Відстані бувають різними. Можна бути за сотні кілометрів одне від одного, але все одно ближче, ніж ті, хто снідають за одним столом. Відстань – вона не на картах, а в головах. Кожен сам встановлює рамки для відстані, ту межу, до якої можна відходити або за яку не можна відпускати.

А ще відстань – це можливість подумати, розкласти на частини, перемити і знову скласти, вирішити, прийняти, змиритися, простити, побачити, зрозуміти, оцінити, перевірити, переконатися і, як наслідок, повернутися або залишитися. Я особисто завжди повертаюся. Не важливо, яка відстань була пройдена чи продумана. Мені просто подобається уявляти, як зрадіє мій мандарин, коли я нарешті його помию і поллю. Зрештою, навіть Маленький Принц повернувся додому. 

 

ПОПЕРЕДНЄ ТУТ

ПРОДОВЖЕННЯ ТУТ