Анатомія алфавіту. Д

2018-01-28 18:55:25

Переглядів: 162

http://chytay-ua.com/

Д

Душа

Я не знаю, чи вона є. Сьогодні вірю, завтра – ні. Якщо вірити в душу, то потрібно свідомо брати на себе відповідальність за неї. Потрібно дбати про її чистоту, потрібно підгодовувати її хорошими вчинками і думками. А в мене не завжди є бажання робити це. Я, якщо чесно, не завжди хочу навіть з фікусом морочитися, не кажучи вже про душу.

Іноді мені простіше вважати, що людина – це просто біологічна машина з наперед визначеним терміном придатності і набором функцій. В ній можливі збої в роботі або відхилення від початкової програми, але критично це ні на що не впливає: будь-який механізм коли-небуть перестає працювати. І це не завжди його вина. 

Іноді, правда, страшенно не хочеться бути просто лялькою, нехай і дуже прогресивною. Тоді з’являються думки про те, що все це не просто так, що є щось більше, ніж оте матеріальне непорозуміння навколо. Хочеться знати, що все це – тільки тимчасовий перехідний стан, щось на зразок тесту чи квесту, кому вже як зручніше. Якщо добре впоратися з завданнями, то можна розраховувати на пристойні бонуси в наступному раунді. Іноді оте більше навіть можна відчути. Здається, простягни руку, міцно схопи і вже ніколи не відпускай. Бо навіщо ж тобі без цього потрібне все те, що звикли називати життям? 

Словом, я не знаю, чи є душа. Але сьогодні мені дуже хочеться, щоб була.

Двері

Як казав дідусь Хічкок, в світі немає нічого страшнішого за зачинені двері. Страшнішими, правда, бувають чисто вимиті прозорі скляні зачинені двері, але, на щастя Хічкока і на спасіння нашої психіки (я вже уявляю, які жахи можна було б знімати в супермаркетах і торгових центрах), пан Альфред не застав такого масового їх поширення. Тому за замовчуванням вважатимемо, що найстрашніше – таки зачинені непрозорі двері. 

Говорити про двері просто як про перегородку між приміщеннями або заслін для діри, через яку можна потрапити в хату, якось не сильно хочеться. Немає в них нічого символічного і знакового. Інша справа, коли подивитися на двері як на щось таке, що стоїть посередині. Як на портал, на переділ, на перехід чи як на відправну точку. Мені особисто найбільше подобається останнє трактування. 

Насправді все, що нас оточує, починається з дверей. Навіть театр, як би там Станіславський не намагався пропихнути вперед вішалку. Хочеш отримати щось нове чи перейти на наступний етап? Відчини нові двері, при цьому дуже бажано зачинити старі. В іншому випадку буде протяг, і не відомо, кого і куди ним може закинути.     

У Хічкока зачинені двері викликають найбільший страх через ту невизначеність і невідомість, яку за собою приховують. Стояти перед такими дверми – це все одно, що стояти над прірвою, в якій не видно дна. Вона може виявитися неглибокою канавою, оркестровою ямою, пасткою для вовків, нескінченною дірою, тунелем в інші світи, а може виявитися просто калюжею. І поки не відірвеш ноги і не зробиш перший рішучий крок у невідомість, доти не знатимеш правильної відповіді. 

Якщо подумати, то не важливо, що саме знаходиться за дверима. Точніше, там завжди знаходиться одне і те ж – можливість, а власне неважливим є те, якої форми вона набуває в кожному конкретному випадку. Важливо, що вона є завжди. І навіть тоді, коли, заплющивши очі, людина різким рухом відчиняє чергові двері і бачить перед собою порожню кімнату, де вітер грається обривками газет і пожовклим листям, навіть тоді це теж можливість. Головне зрозуміти, в чому вона і для чого дана.  

За кожними дверима завжди ховається новий світ. І якщо ми з тобою зайдемо одночасно в одні і ті ж двері, то кожен з нас отримає свій всесвіт. І як би близько ми не стояли один до одного, нашим світам не дано перетнутися. Ми не зможемо ними помінятися. Ми можемо заходити в гості одне до одного, можемо вранці пити каву на балконі мого світу, а ввечері смакувати вино на терасі твого, але наші світи завжди будуть тільки нашими. Перед кожним з нас стоять свої двері, котрі насправді є. Головне наважитися нарешті їх відчинити.    

День народження

Я терпіти не можу днів народження! Ні власного, ні чийогось. Не знаю, чому, але привітати когось з таким святом для мене рівнозначно стоянню в черзі в поліклініці чи спробам прописатися на новому місці проживання. Ні першого, ні другого я із задоволенням і без особливої потреби не роблю, тож не дивно, що і вітаю я далеко не всіх іменинників, яких знаю. 

Так, я знаю, що людей це ображає, обурює, а іноді і назавжди відштовхує. В нас вже навіть були втрати на цьому фронті, однак подіяти з таким своїм дивацтвом не можу нічогісінько. По-перше, забуваю, хто і коли появився на цей світ. Тут рятують тільки нагадування в соцмережах і мамині / татові дзвінки з вимогою негайно (так-так, саме негайно, бо «я ж тебе знаю! вже дзвони!») привітати того чи іншого порушника мого спокою. 

По-друге, кожен день народження – це просто свято лицемірства. Всі тебе так люблять, поважають, цінують і взагалі не уявляють, як могли існувати до того благословенного моменту, поки доля вас звела докупи, що мимоволі хочеться з’ясувати, хто і як перед тобою завинив. Більше лицемірства можна зустріти ще ото хіба на новосіллі, весіллі або коли святкуєш покупку машини. 

Насправді те, що я дуже рідко комусь телефоную з вітальними промовами або надсилаю повідомлення, повні ванільної патоки, зовсім не означає, що та чи інша людина мені байдужа. Просто чомусь важко з бравадою в голосі говорити речі, які є очевидними і в усі інші 364 дні року. Може це звучить дивно, але я справді хочу, щоб всі важливі для мене люди були здорові, щасливі і далі за списком круглорічно! Я взагалі вважаю, що таке потрібно не вголос висловлювати, а просто щодня робити щось, аби втілювати це побажання в життя.

А ще я не розумію, чому іменинник вважає себе якимось особливим саме в цей день. Що такого нового і важливого в нього з’явилося? Було б не дивно, якби це була річниця написання нашим абстрактним героєм якоїсь геніальної опери чи винайдення ліків від раку. Тоді все логічно: людина святкує роковини чогось, що було створено нею. Тут все закономірно: не опера святкує і не ліки від раку, а саме людина як їхній творець. І виходячи з цього, я не розумію, чому іменинники ходять, як павичі з розпущеними хвостами. 

Я розумію, якби так поводили себе батьки, бо, мовляв, сьогодні стільки-то років, як ми створили оце (при цьому вони тицяли б пальцем на нашого абстрактного друга). Але поясніть, чого так виставляється наш вельмишановний іменинник? Що диктує йому саме таку модель поведінки і саме в цей день? По суті, він не зробив нічого особливого, визначного чи важливого. Ну народився, і що? Це його заслуга? Це його досягнення? Мені лицемірити і розтікатися патокою тільки тому, що енну кількість років тому закономірно завершився фізіологічний природний процес, який називається розвитком плоду і народженням? Я не бачу в цьому сенсу і потреби. Я просто не хочу цього робити. І не роблю.  

Ну а власний день народження… Що вже з ним зробиш? Нехай лежить собі десь. В мене і так зібралася величезна купа непотрібних речей, тож однією більше, однією менше…

 

ПОПЕРЕДНЄ ТУТ

ПРОДОВЖЕННЯ ТУТ