Піко Айєр "Мистецтво спокою"

2018-02-04 21:19:52

Переглядів: 990

http://chytay-ua.com/

«наймиліше з усього –

не торкатись нічого.

я такого завжди жадав»

Леонард Коен

[ увімкніть https://www.youtube.com/watch?v=x1Cb4VjBKjc&t=2115s і тоді читайте ]

Вона випадково мене знайшла. Коли я взяла її в руки – почала тішитися назвою. Спокій бо завжди має в собі якісь присмаки/запахи щастя. Відкрила і доторкалася кінчиками пальців до зображень, які безмежні серед кількох сторінок важливих слів. Вони випливають за межі паперу, пробуджують відчуття присутності в проілюстрованому місці, додаючи при цьому невидимих натхнень. На запитання, як мені читається, у відповідь звучало лише, що відчуття ніби писала це я. Перегортала сторінку на сторінку і гладила горизонти морів. Виписувала все те, що цитуватиму нижче і думала, що мої фотографії також хотіли б бути в такій «написаній моєю душею книзі». Та вона вже мала автора, який на тридцять другій сторінці також відчував, що у стані простої та чистої радості читав слова кожної книжки так, ніби сам їх написав.

І час тут став вже не до чаю з молоком чи навіть чогось смачного до процесу читання. Годували слова, на фоні звучав Коен, що особливим персонажем з’явився у передмові «Прямуючи в Нікуди». Завдяки знайомству зі співаком автор відкрив для себе недіяння –  найвище благословення, котре може подарувати таку саму бадьорість, радість і завмирання серця, як кохання.

Що воно таке? Який його сенс? Звідки його черпати?  Де зберігати?

Почнемо від Раю та Спокою. З книги відомо, що Рай – це таке місце, звідки нікуди не хочеш іти. Можливо, це навіть не місце. А стан тотожний щастю, що можна розвинути в собі наче м’яз. Зустрічала там те, про що говорила в дитинстві мамі, яка не цілком могла мене зрозуміти. Я думала, що Рай – це скоріш за все Ніщо, оскільки ми маємо все інше тут, яке нас своєю формою і вмістом у будь-яких настроях здатне втомити. Мама казала про Рай як Любов. І мама теж була права.

За рівнем приємності Раєм може бути недіяння– досконалий спосіб існування серед світу, за яким людство вже не встигає. Піко Айер каже, що Шекспір за все життя отримав чи не менше інформації, ніж читач за час прочитання цієї маленької книги. Серед цього надактивного функціонування світу відчутнішим стало і саме прагнення до спокою. Стан недіяння став необхідністю для організму людини, як їжа та сон. Звичними для нас тепер є заняття йогою та медитації, в процесі яких налагоджується контакт з собою. Автор радить приділяти по кілька хвилин на день тому, щоб сидіти тихо й нічого не робити, – і цим допомагати тому,  що дійсно хвилює, виринати на поверхню свідомості

Період для відпочинку є фізичною необхідністю людини. Про шостий день без праці говориться ще у Старому Завіті. Якщо задуматись, то й справді, День Суботній – це собор, споруджений радше в часі, аніж просторі. Бог дає людині час для спілкування з Ним, як джерелом світотворіння. Стан повного блаженства при тихому спокої кожен спроможний називати будь-яким усвідомленим для нього терміном. І Леонард Коен, живши у монастирі, не був приналежним до жодної релігії, але знав, що Тиша може подарувати людині значно більше життєвих сил, ніж будь-які слова.

Рано чи пізно на якомусь етапі всі горизонтальні подорожі світом стають нездатними вдовольнити потребу людини в зануренні у глибини чогось неочікуваного й непростого. Рух набуває найбільшого сенсу, коли обрамлюєш його спокоєм.

Що ж це за видимий вид спокою у формі недіяння?

Відступаючи від світу, ми стаємо здатними бачити його чіткіше й любити сильніше. Оцей відступ задля спокою і зветься недіянням. Тут важливе усвідомлення факту, що Спокій не має нічого спільного з упорядкованістю та статичністю.

Недіяння – це найбільш досконала, розкішна й вишукана розвага у світі. Його сенс не в придбанні обителі на вершині гори, а в принесенні спокою в наповнене рухом і метушнею повсякденне життя. У  тому, що під час відсторонення від світу з’являється час на осмислення самої ідеї руху вперед.

Спокій, як будь-яке мистецтво, потребує ретельності і цілковитої присутності. Індивідуального бажання і натхнення, яке отримане від зовнішнього перенасичення. Так несвідомо у нас з’являється прагнення до відсутності всього. Своєрідний шлях до Нікуди, який стає найвеличнішою подорожжю нашого життя, тому що це подорож вглиб себе. Цікаво вирушати в цьому напрямку, бо ж опинимось невідомо-де. А все, що знайдемо в дорозі може видаватись знайомим. Бо ж якщо ти вже знаходиш щось схоже на істинне життя, наповнене чимось незмінним і непорушним, що сховане за нашими швидкоплинними думками, – не стільки робиш відкриття, скільки пригадуєш те, що забув колись.

Іра Іванець

журналіст проекту Читай.ua

author photo