Уривок з книжки Степана Процюка "Бийся головою до стіни"

2018-03-02 12:03:31

Переглядів: 408

http://chytay-ua.com/

Якось малому Свиридові наснилося, що батько сміється. Він у полі, бере хлопчину за руку й посміхається. Дивно тільки, що його лице не таке довгобразе, як завше. Немає помітного шраму через ліву щоку. Ще батькові брови не руді, а чорні. Це тато чи не тато? (Насправді Свирид дуже рідко кликав батька «татом», за що отримував додаткові моральні кпини, а то й потиличники; але не міг, бо слово «тато» асоціювалося в нього з чимось лагідним, навіть усміхненим – а батько ніколи не сміявся, хіба що у хвилини доброго гумору насміхався над кимось, проте навряд чи можна було назвати усмішкою ту злісну гримасу, складену із штучно розтягнених уст і важкого, колючого погляду).

Може, це тато Наталі або Миколки? Ні, начебто мій, але якийсь інакший, із подобрілим лицем. Він бере мене за руку – і розповідає про козацькі походи. Його голос навдивовижу лагідний – і мої плечі мимовільно трусяться від несподіванки, очікуючи на моторошну зміну його настрою...

Але тато далі розповідає про походи. Раптом я починаю надривно ридати, трусячись усім тілом. Тато з чорними бровами й без помітного шраму через ліву щоку кладе мені на голову свої долоні, гладить, щільніше тулить мене до себе, промовляючи: «Не плач, мій хлопчику. Не плач, мій маленький, не тужи, мій дорогий, відтепер усе буде добре, буде добре, добре».

Тато зі сну подібний до маминого рідного брата, який раз на кілька місяців приїжджає в гості, найперше до Свиридової мами й до нього. Вуйко завше привозить футбольні м’ячі. Він дуже добрий. Навіть грає зі Свиридком у футбол. Хлопчина смішно підтягує штани на резинці, коли стоїть на воротах, – дуже хочеться, щоб вуйкові сподобалася його гра. Він – як небожитель, який приїжджає з міста, дарує подарунки і, головне, дуже добрий.

Вуйко Сергій жалів свою сестру, тобто Свиридову маму. Одного разу він навіть бився зі Свиридовим батьком. Хлопчик тоді зламав конструктор, який купив вуйко. Він не хотів його поламати, але він ще ніколи не бачив конструкторів – і... так вийшло... один невдалий рух... Свирид перелякався – і почав плакати. Нагодився батько, який іноді днями не виходив із хати, – і вдарив, як звичайно, сина кулаком. Потім почав трощити іграшкою об підлогу, мовби ревнував сина навіть до найменших радощів. Це помітив вуйко – і сполотнів:

– Ти що таке робиш, Іване?

– Що, не видиш? Вчу його, як на світі жити!

– Іване, ти що, здурів? Ти кат чи людина?

– Що, що? Як ти, хрене, смієш мене повчати, та ще й у моїй хаті!

– Я тебе не повчаю! Не катуй дитини!

– Я його лише вчу, щоб не був у життю таким дурним, яким він є зараз, але ти того не годен зрозуміти...

– Я вже давно все зрозумів! Як замордуєш дитину, хто тобі на старість подасть шматок хліба?

– До старості ще треба дожити! Він і подасть! Не ти ж!

– За що він має тобі подавати?

– Бо я його породив! Я ще не доходяга, сам собі подам!

– Ти нелюд!

– Що? Що?

– Ти нелюд! – вуйкове лице було неприродно спокійним.

– Ану марш мені з хати! Марш із хати!

У кімнаті почалася колотнеча. У переляканої матері трусилися руки. Батько вдарив вуйка кулаком. Він цілив у лице, але кулак з’їхав, ковзнувши плечем.

– Іване!!! – несамовито зойкнула мати.

– Тату!!! – ломив руки Свирид

Його молодшого брата Василька тоді ще не було на світі. Вуйко боляче заломив батькові руку. Той звереснув. Свиридко бігав від одного чоловіка до другого, смикаючись, неначе лялька на шнурочках. Так само бігала його мама, будучи такою ж лялькою, тільки більшого розміру. Свиридів батько й мамин брат дивилися один на одного очима, повними архаїчної ненависті. Вуйко Сергій почав похапцем збирати речі.

– Що ти наробив, Сергійку! Ой, що ж ти наробив!! – уривчасто зойкала сестра.

– Маріє, чого ти така безвольна, як ганчірка? Чого ти не підеш з дитиною від нього?

– А куди мені йти? Куди йти? – усе мамине тіло здригалося в пароксизмі ридань.

– Не знаю! Щось придумаю! Ти не можеш так жити!

Батько влетів до кімнати:

– Ти ще тут? Прошу тебе по-доброму – більше сюди не їдь! Бо я тобі зараз переламаю ноги!

– Сергійку, їдь, бо він мене замордує!

Коли мамин брат узявся за шапку, вона знову заголосила:

– Сергійку, на кого ж ти мене покидаєш? Той кат мене вб’є!

Хлопець пам’ятає, як йому раптом потемніло в очах.

Очунявся Свирид (скільки пройшло часу?) від того, що над його головою схилилася мати, як завжди, вся в сльозах, перелякана. Вуйко Сергій поїхав. Батько пішов кудись у гості.

Мама тулила його до себе й шепотіла:

– Ти мій найдорожчий хлопчику... я тебе нікому не віддам... живу заради тебе...

– Як це, мамо, заради мене? – кволим голосом перепитав Свирид.

– Так, сину... заради тебе...

– Що зі мною було, мамо? Тато не буде бити?

– Ти зомлів, дитино... Тато не буде бити... Він сам перелякався й викликав лікаря...

– А де він зараз, мамо?

– Не знаю... Кудись пішов...

– А коли повернеться?

– Не знаю, дитино...

– Мамо… Чуєш, мамо...

– ?

– Я би хотів, щоб тато довго, десь хоч би місяць не повертався... нам би удвох було добре...

– Не можна так говорити, Свиридку, – знову почала схлипувати мама. – Це твій тато...

– Краще би його в мене не було...

– Тоді би ти не народився...

– Краще би я не народився...

– Не кажи так, дитино! Це великий гріх!

– Добре, мамо... не буду... не плач, – хлопчик, як міг, намагався заспокоїти маму.

Надворі весело світило сонце, однаково привітне і до грішників, і до праведників.

Редакція Читай.ua

Редакція сайту Читай.ua

author photo