Уривок з книжки Річарда Фейнмана "Та ви жартуєте, містере Фейнман!"

2018-04-16 16:26:41

Переглядів: 352

http://chytay-ua.com/

Генії бувають двох типів. Звичайні генії роблять щось визначне, але залишають іншим можливість повірити, що ви могли б досягти таких самих результатів, якби достатньо для цього працювали.

Водночас є чарівники, і ви й гадки не маєте, як вони це роблять. Фейнман був чарівником.

Ганс Бете, фізик-теоретик, лауреат Нобелівської премії

 

Річард Фейнман – американський фізик, лауреат Нобелівської премії 1965 року за фундаментальні роботи з квантової електродинаміки, а також майстер розіграшів, веселун, любитель головоломок, барабанів, сейфів і замків, професор, який навчав не зазубрювати, а розуміти і бачити. У 1943‒1945 роках він брав участь у Мангеттенському проекті зі створення атомної бомби. 

Фейнман також був невтомним експериментатором і популяризатором науки, він співавтор підручника-тритомника «Фейнманівські лекції з фізики» та автор низки науково-популярних книжок.

Фізика була сенсом життя професора Фейнмана, а кожна його лекція перетворювалася на захопливу гру. Утім особистість вченого така неординарна й багатогранна, що заслуговує не меншої уваги, ніж його наукові досягнення. Фізик-теоретик, художник-портретист, віртуозний барабанщик і жартівник, який полюбляв розігрувати друзів та колег і часто сам потравляв у кумедні ситуації... Ніхто краще за нього не розповість про неймовірно-божевільні пригоди, на які науковця штовхала невгамовна цікавість. Тож книга «Та ви жартуєте, містере Фейнман!» – це чудова нагода почути дотепні, повчальні і цікаві історії «з перших уст».

***

У Корнелі я готувався до лекцій, ходив у бібліотеку, читав «Тисячу і одну ніч», загравав до дівчат. Але коли настав час зайнятися наукою, я не міг нічого робити. Почувався втомленим, втратив інтерес, не міг займатися наукою! Це тривало, як мені здалося, кілька років, але коли я повертаюся думками в минуле і починаю рахувати час, то виходить, що це не могло тривати надто довго. Можливо, зараз так і не здавалося б, але тоді було відчуття, що це дуже довго. Я просто не міг узятися за жодну проблему. Пригадую, написав одне-два речення, щось про гамма-промені, і не було сил продовжити. Мені здавалося, що я «вигорів» через війну і смерть дружини.

Тепер я розумію це набагато краще. По-перше, молода людина не усвідомлює, скільки часу забирає підготовка хороших лекцій — продумати текст, підготувати екзаменаційні питання, перевірити, наскільки вони якісні і т. д. А я читав хороші лекції, в кожну вкладав думку. Але не усвідомлював, скільки це роботи. Тому-то почувався спустошеним, читав «Тисячу і одну ніч» і жив у пригніченому стані.

У той час я отримував багато пропозицій з різних місць — від університетів і промислових фірм — із зарплатою вищою, ніж у Корнелі. І щоразу відчував ще більше пригнічення. Казав собі: «Подивися, вони роблять тобі чудову пропозицію, але не розуміють, що ти вигорів. Як же ти її приймеш? Вони чекають, що ти чогось досягнеш, а ти не можеш нічого робити! У тебе немає ідей...».

Урешті-решт поштою прийшло запрошення з Інституту перспективних досліджень: Ейнштейн... фон Нейман... Вейль... усі ці великі імена. Вони пишуть і запрошують професором до себе. І то не просто професором. Якось вони дізналися про моє ставлення до Інституту — що він надто теоретичний, відірваний від реального життя і реальних викликів. Тож у запрошенні було написано: «Ми розуміємо ваш інтерес до експериментів і викладання, тому домовилися про створення особливої професорської посади, якщо хочете: півставки професора в Принстоні і півставки професора в Інституті».

Інститут перспективних досліджень! Особлива посада! Ще краща, ніж у Ейнштейна. Ідеально. Досконало. Абсурдно!

Це був абсурд. Ті пропозиції робили мені боляче. Від мене чогось чекали. Але ця була настільки смішна, настільки неймовірна — хто може бути гідний такого?! Вона ж абсурдна. Я сміявся, коли думав про неї у ванній.

А потім подумав: «Знаєш, усі про тебе такої високої думки, це так далеко від реальності, що відповідати цьому рівню просто неможливо. Ти не мусиш нести відповідальності за це».

Прекрасна ідея: ти не несеш відповідальності за чужі очікування від тебе. Це їхня помилка, а не твоя вина.

Я не винен, що Інститут перспективних досліджень вважає мене настільки класним. Це явна помилка — і в той момент, коли я усвідомив, що вони можуть помилятися, я зрозумів, що це стосується і всіх інших місць, зокрема й мого університету. Фейнман такий, як є, а якщо вони вважають його добрим фахівцем і пропонують йому за це гроші, то це їхні проблеми.

А потім прийшла інша думка: зараз мене верне від фізики, але ж раніше вона давала мені задоволення. Чому вона мені подобалася? Бо я грався з нею. Робив те, що мені подобається, не оглядаючись на те, наскільки це важливо для розвитку ядерної фізики, просто робив те, що давало інтерес і радість. Якось у старших класах я помітив, що струмінь води з крана стає вужчим, і мені стало цікаво, що визначає його форму. Виявилося, що це досить легко зробити. Я не мусив цього робити, це не мало значення для майбутнього науки, хтось уже зробив це до мене. Але мені було однаково, я винаходив усякі штуки і грався з ними у своє задоволення.

Так я виробив новий підхід до життя. Отже, я вигорів і більше нічого суттєвого не досягну, але в мене є прекрасна посада в доброму університеті, мені подобається викладати, я читаю «Тисячу і одну ніч» у своє задоволення і буду гратися у фізику, коли захочу, не переживаючи про значення своєї роботи і всяке таке.

Десь через тиждень я сидів у кафетерії, і один хлопець, заради розваги, підкинув у повітря тарілку. Коли тарілка летіла вгору, я помітив, що вона коливається, а червона емблема університету обертається. Було цілком очевидно, що емблема обертається швидше, ніж коливається тарілка.

Знічев’я я став думати про коливання тарілки в повітрі. Я виявив, що коли кут нахилу дуже маленький, емблема крутиться вдвічі швидше, ніж коливаються краї тарілки, — два до одного. Так випливало з одного складного рівняння. Тоді я подумав: «Чи немає якого-небудь фундаментальнішого способу подивитися на це саме, взяти силу або динаміку, чому два до одного?» Уже не пам’ятаю як, але мені врешті-решт вдалося розрахувати рух частинок з масою і розібратися, як виходить співвідношення два до одного з прискоренням.

 

Пригадую, прийшов я до Ганса Бере і кажу: «Привіт, Гансе! Я помітив щось цікаве. Ось тарілка коливається, а співвідношення два до одного виходить тому, що...» — і розказую йому про прискорення.

Він відповідає:


— Фейнман, це дуже цікаво, але яке це має значення? Чому ти цим займаєшся?


— Ха! — кажу. — Просто заради розваги.

Його реакція мене не розхолодила — я вирішив, що буду займатися фізикою для розваги і робити, що мені подобається. Я продовжив розробляти рівняння, що описують, як крутиться і коливається тарілка. Потім почав думати про орбіти електронів у теорії відносності. Потім про рівняння Дірака в електродинаміці. Потім про квантову електродинаміку. Ще не усвідомлюючи цього (усвідомлення прийшло дуже скоро), я почав «гратися» — тобто працювати, — з тією самою старою проблемою, яка мені так подобалася і на якій я зупинився, коли поїхав у Лос-Аламос. На таких проблемах була побудована моя дисертація, теплі лампові олдскульні речі.

Справа йшла як по маслу. Гратися з усіма цими речами було неважко, все одно, що відкоркувати пляшку, — усе йшло без зусиль. Я мало не опирався цьому. Жодного сенсу в тому, що я робив, не було, але в кінцевому підсумку вийшло навпаки. Діаграми Фейнмана і всяке таке, за що мені дали Нобелівську премію, виросли із забав з підкинутою тарілкою.

Редакція Читай.ua

Редакція сайту Читай.ua

author photo