Анатомія алфавіту: К

2018-04-22 18:47:06

Переглядів: 191

http://chytay-ua.com/

К

Картопля

В цій країні картопля – то не тільки другий хліб, а ще й часто-густо перший і єдиний.  Я прекрасно пам’ятаю часи, коли картопля була в мене сніданком , обідом і вечерею, просто ставилася вона на стіл в різних іпостасях: ось тобі варена, ось тобі жарена, а ось тобі варена, піджарена на сковорідці разом з яйцями. Іншими словами, дай справжній хазяйці картоплю і трохи часу, і вона такий стіл накриє, що ніколи б не повірив, що таке взагалі можна приготувати з картоплі. 

Не так давно, за часів останніх на даний момент і точно не останніх в моєму житті фінансових труднощів було встановлено, що на одні картоплі мінімум три дні можна пречудово жити. А оскільки я належу до, як виявилося, не дуже великого кола осіб, котрі можуть їсти картоплю і сирою, то мені взагалі не так погано жилося. 

Картопля – це культура, якій ледь не поклоняються в більшості сіл в цій країні. Її садіння, доглядання і копання іноді підносяться ледь не до ритуалу, в якому бере участь кожен. 

Оскільки великого господарства в нас не було ніколи, то і картоплі ми садимо не дуже багато. Якраз достатньо, щоб вистачило на зиму-весну і нам, і курям. 

Ритуальні танці з бубнами навколо картоплі починаються тоді, коли весною стає вже по-справжньому тепло. Тоді її витягують з погребу, аби прогрілася на сонці. Садити цю пані треба в теплу прогріту землю, інакше їй, як каже моя бабця, буде зимно, і вона до Івана тобі не вилізе. Словом, картопля – штука дуже теплолюбива, про що треба пам’ятати всю весну. 

Як правило, садіння картоплі займає день-два (за умови, що поле попередньо) та припадає на початок травня, так що день солідарності трудящих ми, як правило, святкуємо в трудящій, так би мовити, атмосфері. Коли вже загорнено останній рядок з картоплею,  бабуся практично придумала, куди і що ще повтикати в землю (їй можна, в неї легка рука до такого), і всі ми пристойно замучилися, можна вважати, що перший етап завершено. Залишилося лише позбирати реманент і можна потихеньку повзти додому. 

Далі триває деяке затишшя, аж поки перші листочки молоденької картопельки не виткнуться на білий світ. Як правило, такі піонери недовго живуть, бо дуже швидко їх зжирають страшенно худі і зголоднілі за зиму колорадські жуки. От тут і починається битва не на життя, а на смерть! 

Оскільки картопля поки що ледь помітна, та й проросла ще не вся, всім, хто може стояти на ногах, видаються баночки, відра чи хто там що собі знайде, і такий загін вирушає на боротьбу з полосатими воріженьками. Зрозуміло, що перемогти жуків не виходить, в них досвід і навики, але так, полякати трошки, можна. А ще можна і погратися. Коли ми ще були дуже малі, то з братом і однокласником хоронили колорадського жука, який за легендою загинув в нерівному бою смертю хоробрих. Колорадського жука охрестили Колорадо Чао Чінг (я поняття не маю, чого так) і похоронили зі всіма почестями: відчитали молитву, зробили хрест, поставили букет. Однокласник, до речі, став священником, так що Чао Чінг може пишатися: на ньому тренувалася хороша людина. 

Далі в нашому картоплецентричному житті наступає певне затишшя. До початку осені всі ритуали для вшанування крохмалевого божества зводяться до того, аби раз чи двічі покропити картоплю якимось цілющо-хімікатним розчином та підгорнути її, аби не вилягала від дощів та вітру. 

Ну а потім наступає кінець літа, приходять перші осінні дні, і починається кульмінація сезону – збір урожаю. Додому з усіх усюд з’їжджаються діти, внуки, племінники та інші родичі, відкладаються всі справи, звечора готується реманент, мішки і відра, й вранці весь цей напівсонний люд чимчикує на город чи в поле. Заяви-ультиматуми типу «Я її (картоплю) в землю не пхав / не пхала, так що і копати її не буду!» до уваги не беруться і ніякого враження не справляють. Он там-о, видиш, возьми си ґралі чи лопату і давай туво ставай і копай вже, бо сі збираєш до роботи, як мокре горит. Хоча, справедливо буде визнати, що відколи до нас нарешті доповзло таке благо цивілізації, як картоплекопалка, ситуація в полях сильно покращилася, особливо для приїжджих «робітників». 

Власне, на цьому можна вже і закінчувати. Далі викопана картопля банально збирається в мішки, відвозиться (відноситься) додому і потихеньку перекочовує в погріб. Рік пройшов, коло замкнулося. 

Хоча, маю ще один маленький ліричний відступ: ніде і ніколи більше хліб з смальцем і помідором не смакує так, як тоді, коли береш його брудними руками і дивишся на засаджений чи вже викопаний город. 

 

Кролі 

До кролів як до свійських тварин в цілому в мене претензій немає жодних. Вони милі, пухнасті, не кричать, безладу на подвір’ї не розводять і не сильно вибагливі. Єдиний момент, який мене не влаштовує, – це те, що кролям потрібно рвати траву. І чим більше в тебе кролів, тим більше потрібно трави. Траву вони їдять тричі на день сім днів на тиждень з ранньої весни до пізньої осені, незалежно від того, надворі дощ, болото чи спека, яка випалює все, що попадає під поняття «трава». 

А ще кролі люблять не всю траву. Деякі її види вони не їдять принципово, деякі їдять, але не сильно охоче і з таким виглядом, наче роблять тобі послугу, а від такої травички, як жовтець, взагалі можуть віддати душу своєму кролячому богу з пухнастим хвостиком. 

Літні канікули переставали бути радістю вже хоча б через те, що щодня доводилося годувати цих милих створінь і блукати околицями в пошуках їжі для них. Якщо чесно, мене досі мучить совість за літо, коли замість того, аби йти рвати траву, моя хитра натура згадувала, що їй терміново треба готуватися до екзаменів, і у відрядження відправляли меншого брата. То вже потім стало очевидно, що якщо перестати плакатися і себе жаліти, то цю глобальну проблему можна було вирішити максимум за годину, якщо не скаржитися на все на світі, а просто робити те, що треба.   

Ну і ще, звісно, мене кусали кролі. Зуби в них маленькі і тоненькі, але страшенно гострі, як голки. Відчуття таке, наче запхав палець під швейну машинку. Зате надовго пропадало бажання лізти до кроленят. Воістину, власний досвід – найкращий вчитель. 

 

Коліна

Коліна – це те, що розбивають діти в першу чергу. В мене, наприклад, в шрамах всі коліна і лікті. Думаю, приблизно така ж ситуація у 99% населення цієї планети. Це не добре і не погано. Це закономірно.

Діти вивчають світ на дотик. Часто на дотик колінами до асфальту. Так, плач, сльози і зеленка. Так, боляче. Але необхідно. Інакше ніяк. Не можна вивчити світ, сидячи на місці. А вирушивши в дорогу, неможливо пройти її, не спіткнувшись, не оступившись і не посковзнувшись. Обов’язково будуть ті, хто поставить підніжку або кине палку на твоєму шляху. Обов’язково впадеш з дерева чи велосипеда. Тільки от чим старшим будеш, тим менше допомагатиме зеленка.

 

Квіти

Квіти – це вічна і невичерпна тема для розповідей, думок і суперечок. Особливо коли йдеться про живі квіти. А якщо про мертві? Точніше, не живі? Точніше, штучні? 

В моїй пам’яті живе кімната, по коліна засипана великими квітами з гофрованого паперу переважно білого, рожевого і жовтого кольорів. А ще в тій кімнаті є великі пакети з наламаними гілками туї. І це не психоделічні картинки, намальовані дитячою фантазією після перегляду якогось фільму-жахів. Це найбуденніші приготування для створення похоронного вінка.  

Колись ми не йшли в магазин і такий вінок не купували. Його робили самі. Процедура приблизно така: хтось помирає, до нас приходить рідна сестра бабусі і вони на пару починають роботу. Береться металевий каркас (ніяк не згадаю, звідки ж все-таки він брався), до нього дротом примотуються паперові квіти і гілочки туї так, щоб красиво було. Робиться вінок десь за годину за умови, що все необхідне є під рукою. 

А для того, щоб воно було, мої бабусі довгими зимовими вечорами сиділи і робили квіти з гофрованого паперу. Багато квітів. Виходило щось середнє мж піонами і жоржинами. Потім всіх їх обережно складали у великі мішки і виносили на горище. Там це паперове диво квартирувалося, поки черговий родич або знайомий не вирушав в гості до апостола Петра. А ще бабусина сестра робила квіти з пір’я, клоунів з яєчних видутих шкаралуп і лілії з паперу. От з ким ніколи не булоє скучно! 

Зараз, звісно, такими речами вже ніхто не займається, і я сумніваюся, що мої бабці ще пам’ятають, як ті квіти робляться. А жаль. Такі вінки були практично екологічно чистими: папір розмокав після першого-ліпшого дощу, гілки теж не розкладаються сотню років, а каркаси або повторно використовували, або місцеві спритники встигали здати їх як металобрухт. І дешево, і красиво, і природі не шкодить. Навіть порівнювати немає сенсу з тим пластиковим неподобством, якого зараз так багато розвелося. Та й взагалі, для чого ото лежати під шаром продуктів переробки нафти, якщо мені і просто під травичкою непогано? 

 

Коріння 

До одного моменту мене дуже смішило, коли хтось, відмовляючись від переїзду чи навіть виїзду, говорив, мовляв, не поїду, бо тут моє коріння. Хіба не безглуздя? Ну яке може бути коріння? Ви ж не дерева! У вас взагалі немає кореневої системи! 

А потім у цьому світі стало на одну людину менше і на один спомин більше – цілком достатньо, аби діагностувати в собі зачатки і перші пагони тої-таки, незнаної раніше, кореневої системи. Виявилося, що коріння – воно не тільки в землі, а ще і в голові і, прости Господи за таке слово, в душі. І нікуди ти від цього не дінешся, його неможливо ані витягнути, ані викорчувати, ані вирубати. Просто одного дня приходить відчуття, що ти – там, де маєш бути, що ти стоїш на своїй землі, займаєш на ній своє, задовго до твого народження визначене місце. Це зовсім не означає, що прагнення подорожувати і відкривати світ відходить на задній план. Навпаки, мандрувати хочеться з якоюсь подвійною силою, хочеться побачити ще більше, щоб роздивитися ще краще, щоб вибрати те, що варто взяти з собою додому.

Я знаю людей, які намагаються з кожної мандрівки привезти кущик, пагінець, саджанець чи насіння, знаю тих, хто везе додому камінці, книги, картини, посуд, прикраси, а є і такі, котрі повертаються з не завжди легальними думками, поглядами, ідеями і навіть світоглядами. Вони можуть дуже довго мандрувати світами, вишукувати щось для своїх часто не дуже законних колекцій, можуть місяцями і сезонами не повертатися додому, але ні в кого не виникає навіть думки про те, що вони там назавжди, що попереду не буде повернення в цю прекрасну дійсність з до непристойності розширеними від страху очима. І не можна сказати, що то дає про себе знати якийсь тягар чи якір. Насправді це куди більше схоже на маяк або на орієнтир, що, власне, є одним і тим же. 

 

ПОПЕРЕДНЄ ТУТ

НАСТУПНЕ ТУТ