Анатомія алфавіту: Л

2018-05-06 22:05:18

Переглядів: 189

http://chytay-ua.com/

Л

Львів

І якщо Місто впаде і лиш один уціліє

він буде Місто нести в собі по дорогах

вигнання

він буде Місто

Збіґнєв Герберт

Львів – це те, про що я не можу писати. Точніше, це те, про що я не можу писати якось цілісно і зв’язно. Можливо, причина в тому, що мені ніколи не доводилося жити в Львові довше, ніж тиждень. Можливо, річ в тім, що у Львові поєднується занадто багато непоєднуваного. Можливо, я, перечитавшись книжок і передивившись фото, шукаю те, чого там не було, або чого вже немає.   

Хай там як, мені жодного разу не вдалося написати про Львів щось більше, ніж уривки думок, окремі, не завжди зв’язані між собою епізоди, враження чи емоції. Раніше це сприймалося ледь не як трагедія, адже свідчило, на мою думку, про неспроможність побачити і охопити все. Зараз такої певності вже немає, хоч фрагментарності і уривчастості в думках менше не стало. Зникло хіба бажання боротися з ними. Зрештою, мене завжди особливо притягували уламки, тож я просто не буду відмовляти собі у задоволенні побавитися з ними.

***

Щоразу, йдучи Львовом, мене не покидає почуття жалю і втрати. Щось невидиме виразно дає зрозуміти, що є місто, яке ми втратили назавжди. 

Можна реставрувати геть усі будинки, відновити всі зруйновані святині, завезти до міста в необхідних пропорціях поляків, німців, євреїв і вірмен, можна методом селекції вивести популяцію батярів, можна навчити їх усіх говорити львівським балаком, але в результаті все одно отримаємо мертві декорації і недолугих акторів. 

Міста, де четверо людей могли говорити між собою чотирма мовами, і всі би всіх розуміли, вже не буде. Від усвідомлення цього стає сумно, з’являється відчуття втрати і пустоти, яку немає чим заповнити. І ти ніц не годен з тим зробити, хіба шпацерувати вулицями і шукати якісь таємні знаки від того, зниклого міста. 

***

Львів іноді умудряється випадати з часу. Особливо це помітно на фото. Деякі кадри могли б бути зроблені сьогодні, а могли б і сотню років тому. Це як велика петля часу, де кожна деталь має значення. Мені подобається думати, що об цю бруківку зараз можу спіткнутися я, а до мене так могла зробити слічна польська панянка чи гоноровий австрійський пан. Подобається думати, що нічого насправді не втрачено, що все – і минуле, і майбутнє – ось тут, зовсім поруч. Подобається, що є місця, над якими невладний навіть час.

*** 

Якомусь куску мене завжди хотілося жити у Львові. Іноді той кусок ледь не силою жене мене за квитками, іноді лише тихенько нагадує про те, як нам там добре. Іноді я здаюся і ми таки їдемо у Львів на день-два, але ми досі не наважилися перебратися туди назавжди. 

Якщо чесно, я знаю, чому так. Річ у тім, що Львів для мене – то як чарівна казка, яку можна читати сотні разів і яка ніколи не набридає. І я боюся втратити цю казку. Боюся, що якщо вона стане щоденною реальністю, то просто покине мене одного дня. А я так не хочу. Мені потрібно місто, від якого можна відштовхнутися, така собі остання територія. Я маю знати, що як би погано не було, на цій планеті є місце, де можна перечекати шторм. 

***

Як на мене, вже давно пора вводити в літературу таке поняття, як «львівський роман». Це має бути не якийсь конкретний літературний жанр, напрям чи сукупність прийомів. Це мають бути твори (не обов’язково, до речі, лише літературні), де одним із героїв є Львів.

Львову якимось чином вдається те, що вдається ще хіба Парижу і невеликій пригорщі інших міст та містечок. Він не вписується в сюжетну канву. Він вписує сюжети в себе. І це направду захоплює, коли за кожним поворотом, в кожному дворику можеш читати новий роман. Хто зна, може, Львів – то найбільша в світі бібліотека… 

***

Коли проходить зачарування від перших проведених у Львові днів, кожен, хто має очі і вуха, просто не може не усвідомити, що місто, яке перед ним, значною мірою є декорацією, виплетеною зі старовини, чуток, історій, містерій, недомовок і таємниць. Кожен, хто здатен чути і бачити, усвідомлює, що вся ця казка перед його очима – не більше, аніж гігантська театральна постановка, де у кожного є написана спеціально для нього роль. Особливо сильно це помітно пізно вночі, коли фальшиві дресировані посмішки стягуються з облич і жбурляються в найдальші найтемніші закутки кнайп і кав’ярень; коли бравадно-щебетливі слова змінюються виснаженим мовчанням чи полегшеним зітханням; коли стрімка, пружна і граційна хода поволі переходить у втомлене човгання і пластирі на пальцях і п’ятах.

Смішно не розуміти, що за це свято, яке завжди з нами, хтось повинен платити. І вони платять: і глядачі, і актори, і гості, і ті, хто виплітають декорації. Про це всі знають, але воліють не говорити. Воліють не згадувати про награність, нещирість, нарцисизм, лукавство, прикидання, вдавання, цинізм, марнославство і гординю. У всіх своя роль, прописані репліки, від яких не можна відступати. Всім так зручно. Всі погодилися грати так.

У Львова безліч облич. Їх так само багато, як і в будь-якого іншого міста, але завжди на одне більше. І це одне – це подвійність, награність і двоякість.

***

Мені страшенно соромно, але одним із відчуттів, які охоплюють мене у Львові, є заздрість. Мені хочеться щодня ходити цими вулицями і вуличками, жити в котромусь з цих двориків, час від часу потрапляти під непередбачуваний львівський дощ, слухати цих музикантів, милуватися каплями дощу у світлі вуличних ліхтарів, їздити цими, такими різними, трамваями. Мені завжди хочеться забрати кусок Львова з собою, і ще жодного разу зробити це не вдавалося. Тому і спроби здійснити таку крадіжку припинилися. Жоден, навіть найменший, кусочок Львова не може існувати за межами Львова. В цьому його сила і слабкість водночас. І, можливо, за це я його люблю. Люблю і продовжую заздрити, хай би як соромно мені від цього не було.    

Листівки 

З листівками в нас стосунки особливі. Коли ми з братом були малими, то довгими зимовими вечорами часто ними гралися. А гратися таки було чим! Листівок у нас було багато, десь так кілограмів на 5-6 потягнуло б. Не те, щоб хтось їх збирав і колекціонував. Правильніше було б сказати, що їх просто ніхто не викидав. 

Колись люди дуже часто надсилали одне одному листівки. В нас були цілі розсипи привітань зі всякими там революціями, днями перемоги, першотравнями, новими роками, днями народженнями, пасками та іменинами. Там була і особливо цінна листівка. Її написала моя прабабуся. То було привітання з Новим, здається, 1956 роком. Прабабусю звали Марія, вона не писала багато, декілька слів (може того, що писати їй було важко, бо не мала пальця на руці). А ще бабця писала літеру «к» не кирилицею, а на латинський манер – k. Так її ще за Польщі і в Польщі в школі навчили, і вона не перевчилася до самої старості. Та листівка має і досі десь бути, от тільки я вже не знаю, де… 

Так от, коли ми були малими, то будували з листівок хатинки. Будівельний матеріал – подвійні листівки, тобто такі, які відкриваються. З них будуються стіни і огорожа навколо хатки. Дах робиться зі звичайних поштівок. Таким от нехитрим способом ми «обростали» власними маєтками, розширювали свої території, обмінювалися ділянками, словом, були справжніми лендлордами, хоч і паперовими. 

До класу робітників ми опустилися з двох причин: по-перше, виросли, по-друге, люди практично перестали надсилати одне одному листівки, наш «будівельний матеріал» рвався, губився, зношувався і викидався, а поповнити запаси вже не було чим. 

Зараз традиція надсилати листівки, здається, починає відроджуватися і ставати дедалі популярнішою. Про що тут казати, якщо навіть в мене (!) є картки з Індії, Пакистану, Японії, США, Чехії, Польщі і ще парочки країн. Я люблю розглядати штампи, печатки і марки на них. Це як пам’ятка про те, яку довгу подорож вони свого часу здійснили, щоб зараз лежати десь серед моїх книг.

Люди

Мені колись сказали, що я не люблю людей і, якщо чесно, я не завжди поспішаю заперечувати істинність цього твердження. Звичайно, «не люблю людей» – це доволі претензійно і занадто узагальнено, тому, думаю, варто внести незначну поправку: я люблю людей, але виключно до того моменту, коли побачу, що вони роблять зі своєї великої любові, особливо коли ця любов спрямована на них самих.

Взагалі-то я вважаю, що людина – це єдина істота на землі, яка здатна зруйнувати все, до чого торкається, навіть якщо торкається не безпосередньо. 

Сонце починає сходити. День і ніч зливаються в єдине ціле, в сіру завісу свіжості, що спадає на впокорене місто. Голуби злітають над площею в Римі чи Тернополі – байдуже, де. Вони прекрасні, вони вільні і невагомі, вони горді, всесильні, досконалі, непорочні. Вони вічні і всюдисущі посланці неба, що своїм вуркотом заспокоюють будь-яку душевну бурю. Шурхіт крил у піднебессі, кінчики пір’їн, які стають золотаво-червоними у світлі сонця, що сходить. Ідилія. Магія. В кожному помаху крил – знак вічності. Досконалість. Рай під сірим, пронизаним кривавими стрілами сонця, що сходить, небом.

І раптом – спалах і писк фотокамери. Магія пропала і зникло заціпеніння. Сірі, голодні птахи обважніло пролітають над брудною площею і заспаними будинками в Римі чи Тернополі – байдуже, де. Вони вже не посланці неба, а лише жалюгідний додаток до площі, приречений на існування під сірим брудним небом. І п’ють вони вже не божественний нектар, а жадібно вишукують і випрошують крихти та насіння у перехожих, тривожно при цьому буркочучи.

Людина – єдина істота на землі, яка може знищити все: на дрібні шматки розбити ілюзію, розвіяти магію, перетворити вільних посланців неба в сірих вуличних голубів, ув’язнених в тісних стінах брудних площ.  

І, звичайно, я знаю, що не можна рівняти всіх, що краса і неповторність є у кожному з нас, що кожна людина – це незвіданий, таємничий світ, що не можна судити нікого, поки не опинишся на його місці, і ще безліч всього, що прийнято говорити у пристойному товаристві. Але коли я бачу мішки зі сміттям в посадкових смугах і кюветах, вирізані під нові житлові комплекси гектари лісів, мертву рибу в річці, бо кмітливі підприємці злили туди відходи виробництва, собак і котів, якими набавилися і просто викинули, я дуже-дуже сподіваюся, що матінка-земля прийме єдине правильне рішення і самоочиститься від паразитів, до яких ми деградували. І бачить Бог, в ті дні я не буду злитися на неї, вона і без того натерпілася від нас достатньо. 

 

ПОПЕРЕДНЄ ТУТ

НАСТУПНЕ ТУТ