Топ-10 смертоносних озброєнь, описаних в українській фантастиці

2018-05-31 14:48:23

Переглядів: 525

http://chytay-ua.com/

Зазвичай топ-списки починають з дріб'язку, так само почнемо й ми. Інша річ, що в нашому випадку дріб'язок не дріб'язковий – це тому, що українські фантасти не дріб'язкові, й навіть найменші їхні вигадки вже о-го-го які руйнівні!

Як, скажімо, надпровідникові кільця Сивого Капітана з роману Володимира Владка "Сивий капітан", які посідають у нашому топі не дуже почесне десяте місце. Заряджені кільцевим струмом великої потужності, вони розбиваються об перепону й одним махом вивільняють увесь накопичений заряд у вигляді блискавки. Удар блискавки працює достоту як хімічна вибухівка з тими самими ефектами. Втім, не з тими – до звичної ударної хвилі та високої температури додається ще й електромагнітний імпульс, який нищить всю електроніку поблизу. За допомогою таких кілець персонажі роману розстрілюють поліцейських та артилерійську батарею.

Кільця, однак, літають недалеко й повільно, в польоті їх видно неозброєним оком. Жбурляти їх можна лише з невеликою швидкістю – в тексті є згадка про крихкість матеріалу, з яких такі кільця зроблені. Так що зброя смертоносна лише на маленькій відстані, і якби автор не зробив опонентів Сивого Капітана такими тупими – суперавтомобіль Капітана катався б дуже й дуже недовго.

На такий самий недолік страждає плазмомет з роману Анатолія Стася "Зелена пастка". Дія цієї зброї вражає – один постріл прорубує чималу просіку серед могутніх секвой... але за обрій плазмою не пальнеш. Кілька старих добрих мінометів швидко зупинять наступ плазмометальників. Тому ця зброя хоч і ефектна, але не дуже ефективна, а отже, вище дев'ятого місця в нашому топі не підніметься.

Значно перспективнішим видається описаний в тій же "Пастці..." комплекс бактеріологічної зброї "С-17". Бойові бактерії та віруси у фантастиці досить поширені. Одразу пригадується "Фіолетова загибель" вже згаданого Владка або оповідання Віктора Бурлая "Острів чотирьох робінзонів". Біологічна зброя має, однак, фундаментальний недолік: увімкнути її неважко, а вимкнути неможливо, й рано чи пізно штучна епідемія накриє своїх творців.

В цьому й полягає принципова відмінність "С-17" від інших описаних (і реально існуючих) засобів біологічного озброєння. Це саме комплекс – смертоносні бактерії й радіотехнічний комплекс для керування ними. Творець "С-17", доктор Брендорф, називає себе диригентом смерті – бо може за власним бажанням активувати або зупиняти дію мікробів.

"С-17" – смертоносна розробка, але не без недоліків, з яких два досить вагомі. Перший – це засоби доставки, з якими у Брендорфа не дуже; і другий – бактерії швидко мутують. Хтозна, як будуть реагувати на радіокоманди мікроби десятого чи сотого покоління. До пеніциліну пристосувалися за пару років. Тому все біологічне озброєння, кероване й некероване, залишається на восьмому місці.

Хоча ні, не все. Теріотехнічні системи з людей та дельфінів, описані Леонідом Тендюком в трилогії "Експедиція Гондвана", цілком собі керовані й на диво реалістичні. Втім, навіть на момент написання це була вже не зовсім фантастика – дельфінів та тюленів пробують використовувати ще з п'ятдесятих років, у тому числі в Радянському Союзі, більш того – в УРСР. Успіхи є, хоч і не такі вражаючі, як у "Гондвані...". На жаль чи на щастя, плани використовувати дельфінів як камікадзе провалилися. Розумні тварини, привчені атакувати корабель навчальними мінами, чудово розрізняють судна. Якщо корабель не той, на якому відбувалися тренування, дельфіни повертаються на базу й голосно обурюються "Що за таке? Це інша ціль! Ми так не домовлялися!"

Дельфіни та інші тварини Тендюка, однак, дещо модифіковані й хтозна наскільки. Цілком можливо, що вказаний автором шлях таки приведе бойових дельфінів до успіху. Тому віддаємо Леоніду Тендюку цілком почесне сьоме місце й переходимо до наступного кандидата.

Це Микола Дашкієв. Немало цікавої зброї описав він, у тому числі навіть її космічні зразки, але ми поставили на шосте місце не конкретний зразок, а радше, методику, якщо точніше, то хакерську атаку. Це не перший описаний в українській фантастиці випадок кібератаки. Наприклад, в романі Владка "Ідуть роботарі" втручання хакерів з "червоних держав" призвели до зриву евакуації керівництва з оточеного революціонерами заводу й до загибелі кількох людей. Але там було лише втручання у ланцюжок дистанційного керування машинами, а першопроходець українського кіберпанку Дашкієв описав перепрограмування, що значно складніше, але й перспективніше.

Підступність хакерської атаки в тому, що "розумні" системи озброєння, складні та дорогі, можуть бути порівняно легко скеровані проти їхніх же творців та власників. В романі "Загибель Уранії" описано атаку на самохідні машини-"сколопендри", призначені для пересування на території, постраждалій від ядерних ударів, але цей самий принцип можна розповсюдити практично на будь-яку систему. Є відомості про те, що таким чином було виведено з ладу мережу іракських РЛС перед "Бурею в пустелі", і є дуже вірогідне припущення про атаку іранського ядерного центру ізраїльським вірусом. Та що казати, якщо й українські урядові, виробничі та бізнесові структури зовсім недавно постраждали від російського вірусу, хоча й не так катастрофічно.

Катастрофічних руйнувань інфраструктурі могли б завдати аероторпеди вже не раз згаданого Владка, і тому роман "Аероторпеди повертають назад" цілком заслуговує на п'яте місце в топі. Самі аероторпеди, по суті, добре всім знайомі крилаті ракети – ніяка не фантастика. З перемінним успіхом вони використовуються з часів Першої Світової. Заслуга автора роману "Аероторпеди повертають назад" в тому, що він показав можливі наслідки масованого удару крилатими ракетами, а вони таки вражають.

Крім аероторпед в романі фігурують бактеріологічна зброя, літаючі танки, танки, що стрибають, електромагнітні випромінювачі, самонавідні торпеди тощо. Власне, навіть на момент написання це не було фантастикою, всі ці зразки озброєння або існували, або перебували в розробці, тож фантастичним є хіба що сюжет та пригоди книги на шляху до видання. Але про це нехай пишуть літературознавці, а ми перейдемо до наступного зразку озброєння...

І це агніта. Випромінювачі руйнівних фіолетових променів, встановлені Олесем Бердником на летючих човнах-вімана. Бердник – великий майстер слова, тому майстерний опис обстрілу Скелястих островів в романі "Подвиг Вайвасвати" справляє на читача таке велике враження. Автор заслужено отримує четверте місце. Олесь Павлович міг би легко виграти й перший приз (а також Гран-прі й приз глядацьких симпатій), але гуманістичні переконання не дозволили йому навіть у "Вайвасваті" показати велич і катастрофу повітряних ударів по ворожих містах.

Мабуть, ці самі міркування не дозволили пізньому Володимиру Савченко розвинути тему дуже екзотичної зброї, а саме просторової бомби. Згущений, стиснутий, сконденсований простір описано в його романі "Посада у Всесвіті". Ідеалістично налаштований молодий винахідник навіть не зрозумів, що створив могутню бомбу, й лише у мудрого досвідченого керівника проскакує думка про військове використання винаходу. Молодий винахідник думає про те, як би не отримати по шапці за несанкціоновану розробку, а керівник одразу бачить перспективу – "при належному заряді – місто на пил!". Не ударною хвилею стерте – від ударної хвилі захистять масивні стіни та бомбосховища; а розширенням простору, від якого не порятують ні бетон, ні метал.

Але бомба страждає на вже вказаний вище недолік – відсутність засобів доставки. Про них в тексті ані слова. Принаймні, в цьому. В іншому є, але "Посаді", чудовому роману в жанрі твердої наукової фантастики, можна віддати лише третє місце.

Кандидат на срібну медаль, цебто, друге місце Анатолій Дніпров, описав, власне, не так зброю, як цілком коректний науковий експеримент з перевірки теорії еволюції. Його персонаж випустив на незаселений острів роботів-крабів, здатних до самовідтворення, й заклав можливість мутацій. Несподіваними поворотами сюжет не вражає – краби цілком передбачувано еволюціонували й зжерли самого винахідника, але коли писалися "Краби йдуть по острову", це ще не перетворилось на штамп.

З кандидатом на перше місце нема жодних сумнівів. Його заслужено отримує автор, що описав і саму зброю, і засоби доставки, наслідки її використання й наслідок аварії на її виробництві. В зал слави української фантастики знову запрошується Володимир Савченко, цього разу з першим своїм романом – "Чорні зорі", а описана в ньому зброя – атомна гармата, що стріляє снарядами, спорядженими антиречовиною. Похмурий, але напрочуд реалістичний опис пострілу вражає не менше, аніж моторошна картина аварій в інституті та на заводі, що сталися через витік антиречовини. Автору намагалися приписати передбачення Чорнобильської катастрофи, але це не дуже розумна спроба. Чорнобиль, при всій його трагічності, – дрібочка порівняно з тим, що описав Володимир Савченко. Описані цим автором граблі ще чекають на людство, що повільно-повільно до них підходить.