Анатомія алфавіту: Т, У

2018-07-26 21:18:07

Переглядів: 86

http://chytay-ua.com/

Т

Тиша

Несподівано настала цілковита тиша, стало так тихо, наче хтось стікав кров’ю. Це й справді була тиша, що стікала кров’ю.

Г. Белль, «Очима клоуна»

Дехто вважає, що якщо темрява – це відсутність світла, то тиша – це відсутність звуку. В цілому, так воно і є, бо важко досягнути тиші, коли навколо тебе щось чи хтось гуркоче і буркоче. Однак, таке твердження справедливе тільки до тієї миті, поки ви раптом не усвідомите, що навкруги стало так тихо, що ця тиша починає дзвеніти. Звісно, це не невидимий хор лісових дзвіночків виграє десь в серці безголосся, це звичайний слуховий обман і акустична ілюзія, проте, ви більше не зможете називати тишу просто відсутністю звуку.  

Є безліч різних тиш, кожна з них особлива, кожна звучить по-своєму і кожна виникає для чогось і після чогось. Є тиша темряви і безпощадна Біла Тиша Джека Лондона, є затишшя перед бурею і беззвуччя, яке настає після останнього ревіння грому, є липка тиша перед боєм і просякнуте димом і заціпенінням мовчання після нього, є тиша, не порушуючи яку вмирають, і є тиша, яку розриває нове життя.  

В природі немає ідеальної тиші, вона просто не створення для мовчання. Тут усе, навіть космос, має своє звучання. І те, що ми не здатні цього почути, не означає його відсутності. Словом, варто, мабуть, змиритися з недосяжністю недосяжного і просто повірити – цілковитої тиші в світі немає.  

Однак, відсутність ідеалу не означає, що до нього не можна наблизитися. Так, ви ніколи не зможете по-справжньому відчути тишу, якщо ходитимете по землі. Як би сильно не намагалися, як би глибоко в підвал не лізли чи високо в гори не дерлися, ви не зможете втекти від шуму оточуючого світу. Проте, ніхто не забороняє лізти під землю. Якщо десь і є місце, де можна впритул наблизитися до тиші, то це там, у печерах, підземеллях, штольнях і катакомбах. Там ви будете до неї найближче.

Так вийшло, що довелося провести трохи часу в цілковитій темряві в справжньому підземеллі, де по стінах стікає вода, а в глибоких нішах днюють кажани. Нічого особливого, просто маленький експеримент і бажання випендритися. 

Спершу воно навіть весело і трохи дивно. Далі темрява і тиша усвідомлюються як щось неприродне, щось неправильне, схоже на збій у звичній реальності. Потім очі поступово звикають, темрява перестає засліплювати, чорнота стає плавнішою, пластичнішою і не такою колючою, а в вухах перестають лунати відголоски останніх почутих слів. Ось тоді наступає справжня тишина… 

Вона клубочиться і підкрадається з усіх сторін та закапелків, хоча ви того і не бачите. Тиша стікає невидимими потоками зі стін і сталактитів, піднімається вгору сталагмітами з вогкої, трохи слизької глини, скапує малесенькими краплинками з крил потривожених кажанів. Вона заповзає під шкіру, просочується через пори, змішується з кров’ю і розтікається по всьому тілу. Тиша поволі оволодіває кожною клітиною, хвилями оніміння дотягується до найдальшого нейрона. І тіло забуває, хто воно і що воно. Воно віддається тиші, розчиняється в ній і стає таким самим текучим і мінливим. Безголосся веде тіло за собою, тягне крізь невідоме, змушує пірнути у глибини власної свідомості. І тіло робить це, воно розчиняється саме у собі, починає чути, як по жилах вирує кров, як її помпує серце, як радіють легені, п’ючи чергову порцію кисню. І тоді все навколо перестає бути, залишається лише безкрає море звуків всередині, які бурлять і щомиті змінюються, стаючи тим, що звикли називати внутрішнім голосом. 

Ну а далі наче крізь паперові стіни пробиваються промені ліхтарикового світла і дещо стривожені знайомі голоси. Вони звучать все наполегливіше і голосніше і, зрештою, розривають паперовий кокон, вириваючи вас з оксамитових обіймів тиші. Це зовсім не боляче, але десь глибоко всередині чомусь сумно, і тоненьких жалібний голос просить повернутися туди, де щойно було так спокійно і затишно. 

Хоча, якщо чесно, то все це – просто лірика. Насправді тиша ніде так сильно не відчувається, як у власній голові в ту мить, коли потрібно сказати по-справжньому важливі слова. 

У

Ужгород

Власне, про самий Ужгород тут буде не дуже багато. І зовсім не тому, що про це місто немає що сказати. Є! Навіть, можливо, забагато всього є. Але річ в тому, що побути тут вдалося страшенно мало, здається, ми в потягах провели більше часу. Можливо, я колись сюди повернуся і  напишу більше саме про місто на берегах Ужа, але зараз нехай це буде наче вступне слово про майбутню подорож, яку на довго відкладати не варто.  

***

День настав – їдемо!

Тернопіль. Якось так дивно не зійти...

Підібрали мого пасажира. Ха! 184 см довжини не так просто запхати на верхню полицю. Пасажир мучиться, я веселюся і даю недолугі поради, як вмістити те, що не вміщається.

Львів. Якось так дивно не зійти...

Якою мовою вони говорять і чого нею кричати на весь вагон о 03.58 ночі (чи ранку)? Насправді для лінгвіста просто необхідною практикою повинні бути такі трансукраїнські поїздки потягами. Я не уявляю, де ще можна побачити і почути такий широченний мовний і не тільки зріз населення. У мене за всю дорогу змінилося четверо сусідів і у кожного свій говір і своя мова. Я таке люблю.

Чому я люблю дощ в горах? Бо він і без того кольорову картинку за вікном робить просто фантастично виразною. Такої яскравості, чіткості і контрастності не досягне жоден графічний редактор!

Чого я не люблю дощ в горах? Бо в мене немає капюшона! Та й фотографувати через залите дощем вікно зовсім не в радість.

А ще я люблю наш гідрометцентр. От де живуть справжні сюрпризи! Іноді я думаю, що там путають не тільки час і місце, а ще й країну і пору року.

В Мукачевому вздовж перону гігантська гірлянда з ворон, які ніяк не можуть вирішити, на якому дроті сидіти зручніше.

Якщо проїхати півкраїни і дивитися у вікно, то неможливо не помітити справжню географію дахів. Дахи в Вінниці і в Сваляві відрізняються настільки, наскільки це взагалі можливо.

В Чопі дує вітер Європи. Я практично відчуваю запах Угорщини навпереміш з словацькими нотками. Давненько мене не було так близько до Європи… Згадався Андрухович і його розповідь про проведену в Ужгороді практику з прагненням бодай побачити кордон омріяної вільної Європи.

Ужгород за півгодини. Це красиве, специфічне і живе місто. Тут є те, що мені не сильно подобається, є те, що подобається дуже. Додаткові бали за нічне місто після дощу. Обожнюю дивитися на світло вуличних ліхтарів, що відбивається на мокрій бруківці. Мені з цим щастило у Львові, Кам’янці-Подільському, Тернополі, в Празі і ось тепер в Ужгороді. За таке завжди варто дякувати небесам.

В цьому місті багато зелені. Виноград, плющ, гібіскус, гортензія, гліцинія, кампсис, мальви, троянди, сумах – іноді здається, що всім їм не вистачає місця. Листя, пагони, стовбури і квіти штовхаються одне з одним за зайвий шмат неба, тягнуться вгору, душать одне одного в безжальних зелених обіймах. 

***

А зараз ми на вокзалі. Вмощуємося у потяг, який протеліпає особисто мене через півкраїни і навіть трохи більше. І тут починають накочуватися перші хвилі дорожньої хандри: ніякий я не громадянин світу! З якою радістю я купую квитки на захід. З якою неохотою я залажу в потяг, який їде на схід...

Село в долині якоїсь річки. Бігають діти, багато собак, пастухи ведуть додому кіз. Попід хатами заготовлені на зиму дрова і я сумніваюся, що тут варто згадувати про газифікацію. Цього разу на думку прийшло есе Андруховича про гірське село Усть Чорна, яке періодично повністю змиває з лиця землі повінь, але яке щоразу відбудовують. Люди завжди повертаються у село, народжують дітей, старіють, помирають, але не йдуть. Живокіст серцевидний. Здається, так називається це есе.

***

Такі сірі страшні хмари. Такі високі опори мостів. Такі глибокі провалля. Такі довгі тунелі. Така несподівана станція Бескид після четверного з них...

Хто, коли і як пробивав і облаштовував ці тунелі? Хто ці люди на посту? Як вони добираються сюди? Про що думають, коли стоять на варті? Чи змогли б вистрілити, якби побачили порушника?

... Під тобою метрів двадцять порожнечі з пошматованими клаптями темряви, мряки і ялин. Над тобою страшні свинцеві хмари, які нависають так низько, що, здається, відчувається їхній холод і сталева криця. Вони над тобою, їхні відроги дивляться на тебе з глибини проваль і мостів, їхні руки дотягуються до вагона, проникають через скло, ламають грудну клітку і виймають душу. 

Немає нічого реальнішого за ці гори. 

Немає нічого непевнішого за ці ліси, ці хмари і це небо.

Це смертельно красивий край. Порятунку від нього немає.

Львів. Якось так дивно не зійти...

Тернопіль. Якось так дивно не зійти...

Київ. Так не хочеться, а доведеться зійти...

 

ДАЛІ БУДЕ…

ПОПЕРЕДНЄ ТУТ

НАСТУПНЕ ТУТ