Уривок з роману Роберта М. Зоннтаґа "Сканери"

2018-09-02 19:57:59

Переглядів: 32

http://chytay-ua.com/

Світ у 2035 році – це світ без друкованих книг, газет і журналів. Усе відскановано й оцифровано. Кожен має доступ до світової цифрової бібліотеки. У будь-який час! Безкоштовно! І це завдяки мобрілю – універсальному мережевому пристрою у вигляді окулярів. Роб працює сканером у величезному концерні Ultranetz, у відділі Scan AG. Зі своїм другом Джоджо він відшуковує, сканує й оцифровує останні примірники друкованих видань, аж поки одного дня не наштовхується на Книжкову гільдію, підпільну організацію, учасниками якої є колишні письменники, книгарі, перекладачі, видавці та бібліотекарі. Після великого е-вибуху на Ultranetz та подальших перипетій концерн визнає Роба ворогом номер один — супертерористом. На що ще здатен концерн у боротьбі за абсолютну владу, контроль і монополію…

Цей роман також про дружбу в часи глобального впливу цифрових технологій. Він є промовистим коментарем до наших днів.

***

«Мобріль. Зв'язок. Відділ сканерів безпеки».

Цього я не зробив. Я не зв’язався з ними. Не зміг. Не через Арне чи письменника, а чи книжкову агентку. Не через них. А через голос старої жінки.

Як тільки я вибрався з підвалу біля «Baby Q», нарешті впізнав її. Жінка, що зверталася до мене в тій темній дірі. Жінка, що втиснула мені в руку мій мобріль — я знав її не з мобріль-фільмів чи анімацій. Я знав її з університетських часів. То була моя стара мегавикладачка. Професорка, яка раптом безслідно зникла. 

Це ще більше все ускладнювало. Набагато більше. Не уявляю, чому вона прилучилася до цієї організації. Але їй точно не місце за ґратами. Я не хотів нікому розповідати про цю зустріч. Ніколи. Лише заради неї. Ось так невдало закінчилася моя історія з винагородою в п’ятсот тисяч. 

— Двісті вісімдесят сім пропущених спроб зв’язку, — повідомив мобріль, коли я пополудні дістався додому й надягнув його. Двісті п’ятдесят дві спроби — зі списку моїх друзів (не включаючи пересилки приватних мобріль-відео «усім друзям»), п’ять — від Джоджо, тридцять разів зі мною намагався зв’язатися мобріль-сервіс. Ой-ой! Мобріль-сервіс та рекламна угода! Я й забув про них! 

У мене був лиш один вихід — я мусив схитрувати. 

— Мобріль. Зв'язок. Мобріль-сервіс.

— Як називається найкращий суперзлодій з аніматора? — запитав мене хриплий голос. Овва! Всіх не перелічиш! Їх було тисячі! Однак голос хотів почути назву саме того анімаційного героя, який з’являвся сьогодні в рекламному ролику. Без шансів. 

— Далі, — мовив я.

— У якому клубі дванадцятого кварталу можна три дні й три ночі відриватися на повну?

— «Baby Q», — вигукнув я. Він був у С-зоні. Але, можливо, я вгадав. Їх було багато по всьому місту. 

— Де ти шукаєш супутницю життя, яка б тобі ідеально підходила?

Дражливе питання. Не варто було вказувати у своєму профілі, що я холостяк. Відтоді сила-силенна красивих дівчат мого віку й з однаковими зацікавленнями палко бажали зі мною познайомитися. Іноді я відповідав на надто дорогі оголошення й одразу опинявся на сайті посередницьких агенцій, які виявлялися ще дорожчими. На цьому й завершувалися мої спроби знайомств.

— «Твій ідеальний партнер», — сказав я навмання.

Голос у мобрілі озвучив правильні відповіді. Суперзлодій називався Мумі28. «Baby Q» «в місті ніде не було!», натомість правильною була відповідь — «Bergschein-Club». Лиш із «Твоїм ідеальним партнером» я не помилився.

Я вибачився перед мобріль-сервісом й отримав попередження. Після трьох таких попереджень користувач вилітає з рекламної програми і змушений платити повний мобріль-тариф. Я пообіцяв цифровому оператору виправитися. І проблему було вирішено. На якийсь час.

Із Джоджо було важче. Він обсипав мене докорами. Мовляв, який я ненадійний. Що він страшенно переживав: 

— Як ти можеш аж цілих півдня бути поза зв’язком?

Я запросив Джоджо на підвечірок у його улюблений ресторан («Морена», іспанська арома-кухня, третій квартал). Він нарешті заспокоївся. І під час нашої пообідньої зустрічі за підфарбованою червоним водою в келиху для вина та замінником тапасу він не вгавав вихвалятися своєю Меллі (останнім часом він тільки те й робив!). 

— Сьогодні в парку вона мені сказала, що так ще ніколи не закохувалася.

— Джоджо, вона не була з тобою в парку. Вона спостерігала за тобою з дуже далекого міста.

Я не зносив його солоденьких патякань. Поки єдиними моїми знайомствами були профілі з «Твого ідеального партнера», доти я нічого не хотів про це чути. Мені кортіло говорити про щось інше — і в той момент мене цікавила лиш одна тема. 

— Знаєш, чим раніше займалися книжкові агенти? — спитав я.

— Меллі завтра хоче познайомити мене зі своїми батьками. За вечерею ми влаштовуємо мобріль-конференцію.

— Раніше книжкові агенти опікувалися авторами. Шукали для них видавництва. Якось так.

— Знайомство з її батьками — дуже бентежний момент для мене. Я ж тобі розповідав, які вони суворі.

— А видавництва потім друкували книжку.

— Хоча під час перевірки фінансів ми отримали А плюс…

— І були справжні перекладачі. Вони, очевидно, перекладали краще, ніж автоматичний Ultranetz-перекладач.

— …і також успішно пройшли перевірку ген-придатності! Лише 0,3 відсотка відхилення від норми!

— Протести відбувалися в реальних місцях!

— Мої батьки вже знайомі з Меллі. Чи нехай також приєднуються до спільної мобріль-конференції?

— Сьогодні вони всі або збанкрутували, або мертві. Літератори, маю на увазі.

— Байдуже, як там буде завтра. Я по вуха втюрився в Меллі.

Я розрахувався за наш підвечірок.

Від «Морени» ми одразу попрямували в сусідній парк відпочинку. Ми показали поліції наші Scan-AG-посвідчення й приставили пальці до турнікета. Ultranetz спонсорував парки, тому для нас, працівників, вхід завжди був вільний. Однак тільки по роботі. Зрештою дорослим було дозволено приходити в парк лише раз на місяць, дітям — півдня на місяць. 

— Краще споглядатиму зелень через мобріль, — кепкував мій тато. 

Натомість аніматор у спальні моєї мами проектував вечорами трансляцію з парку: ніжний повів аромату сосни повівав з приладу. 

Попри суворі правила входу, парк завжди був вщерть заповнений. Цілодобово, незалежно від того, в якій тематичній секції ми працювали. Щоби дістатися з одного кінця площі до іншого, нам потрібна була добра година.  

— Я за «Сонце й пісок». Під парасольками від сонця досі ми знаходили найбільше читачів, — мовив Джоджо.

— Нє-а. Мені дуже гаряче. Давай хоч раз помандруємо «Лісом».

— Я сьогодні був там з Меллі дві години.

— Меллі не було там. Вона спостерігала за тобою по мобрілю. Зрозумій уже це нарешті.

Жодної реакції.

— Давай тоді до «Озера», гаразд?

Джоджо схвально кивнув. 

До обраної тематичної секції ми дісталися на парковому планері. «Сьогодні з 18 до 24 години ловимо форель», — засвітилося на вході. 

— О, клас! Тут щось відбувається, — зрадів Джоджо. 

Ми йшли вздовж берега, видивляючись читачів. Призахідне сонце було простою анімацією. На такій величезній площі навіть екстра-аніматор не надто переконливо імітував справжнє сонце. Для нас це не становило проблеми. Книголюби могли читати, поки у павільйоні не робилося темно. 

— В С-зоні немає парків, — міркував я вголос. 

— Звідки ти знаєш?  

Я нічого не відповів. Джоджо це не здивувало. Він продовжив розмову.

— У С-зоні практично немає мережі Ultranetz. Уяви собі, ти там повністю відірваний від світу. 

— Нічого собі. Звідки ти знаєш?

— Бачив по Ultranetz! Кабелі виривають зі стін і розплавляють. А метал продають як необроблену сировину. За ніч там іноді зникають трубопроводи цілого кварталу.

— Однак старі люди все-таки носять мобрілі, — заперечив я.

— Навіть якщо й так, у деяких кварталах ними заледве можна скористатися. Хіба що надіслати й прийняти сповіщення у радіусі кількох сотень метрів. 

Життя у С-зоні дедалі більше здавалося мені безутішним. Жодного парку відпочинку, поганий мобріль-зв'язок, лише надор донесхочу. 

Джоджо став переді мною, схрестивши руки.

— Ти був у С-зоні й зустрічався з Арне Берґманном. Так? 

Я зробив крок вліво і обійшов його. Адже на лавці біля озера побачив те, на що ми чекали довгими днями. Читача.

— Скільки ви хочете за зшиток паперу? — запитав я старого чоловіка в сірому жилеті. 

Він перегорнув сторінку й налякано згорнув свою тоненьку книжечку. Добрий знак, у нього були слабкі нерви. Я сів біля нього та його рибальських снастей. Вудка була встромлена в механізм, прикріплений до лавки.  

Джоджо випростався перед нами. 

— Я пропоную вам десятку.

Рибалка зніяковіло усміхнувся. 

— Книга не продається. Родинна реліквія.

Щодо останнього — я йому одразу повірив. Щодо першого — ні. Окрім Арне, ми завжди переконували всіх читачів.

Оскільки Джоджо бував у Номоса частіше, то саме він носив готівку. Я був радий, що мені не доводилось постійно пильнувати за купою купюр. Я сягнув у кишеню піджака Джоджо, витяг двадцять сотень і поклав їх на приманку (черв’яки та сарана з пластмаси).  

— Це сума за ваш зшиточок паперу, — мовив я. — За кожен наступний друкований зшиток отримаєте від нас дві тисячі п’ятсот. За кожне ім’я читача, яке вам відомо і яке назвете нам, — тисячу.

 Я вийняв секундомір з кишені штанів, поклав його на рибальську коробку і вигукнув «Старт». Годинник спроектував цифри над озером, кілька метрів перед нами. 

Джоджо схилився до рибалки. 

— Це наша остання пропозиція. І вона дійсна рівно дві наступні хвилини.

На якийсь час я засумнівався, чи книголюба задовольнить наша пропозиція. Та все ж за такі гроші читач міг дозволити собі дорогий дозвіл на риболовлю. Хай навіть форелі були лише з пластмаси на дистанційному управлінні і їх потрібно було повертати на виході.

Через п'ятнадцять секунд мої побоювання зникли. Рибалка без слів згріб купюри собі до кишені й віддав мені книжку.

— Завдяки вам всесвітній Ultranetz-архів буде ще більшим. Дуже дякую! — сказав я.

— Маєте вдома ще книжки? — поцікавився Джоджо. — Можете назвати нам ще якогось читача, якого знаєте? 

Рибалка надягнув свій мобріль. «Мобріль. Список контактів. Марко». Він ще не встиг назвати нам адресу та ім’я наступного читача, як Джоджо вийняв для нього десять сотень за надану інформацію. 

Ми з Джоджо святкували цей довгоочікуваний успіх у тематичній ресторанній секції «Рибальський катер», за кілька метрів від берега. Нам якраз дісталися два останні вільні місця за стійкою. Над нами висіла акула, яка щохвилини змінювала забарвлення. Аніматор у приміщенні проектував кораловий риф зі світло-фіолетовими рибами. Ми щойно заробили три сотні. По сто п’ятдесят на кожного. Дріб’язок. Та все ж. 

Єдине, що ми могли собі дозволити в цьому ресторанчику, був рибний суп без риби. Меню приписувало цій страві «неповторний смак лосося». Джоджо та я економили. Ми не знали, як буде далі, адже читачів з кожним днем ставало дедалі менше.  

Я думав про рибальський катер, навантажений свіжими продуктами, які я зміг би накупити собі за винагороду у п’ятсот тисяч. Я підняв піалу з супом за наш сьогоднішній успіх, розмочуючи в гарячій воді замінник білого хліба.  

— То ти їздив до старого в С-зону? — запитав Джоджо з повним ротом.

— Що за нісенітниці! — сказав я надто голосно.

— Ти сьогодні багато дивного розповідав про С-зону. Тому й питаю. 

— Слухай, це ж був би кінець моїй кар’єрі книжкового агента. Номос вигнав би мене, не роздумуючи. Тоді я б мусив працювати у В-зоні: віднаджувати дітей початкових класів від розмов по мобрілю. І все це за наймізернішу платню. 

Годі повірити, що була гірш оплачувана робота для випускників університету. Колишня однокурсниця мусила так працювати в двох навчальних закладах. Заробітку їй заледве вистачало на сплату оренди житла в А-зоні. 

— Гаразд, — відповів Джоджо. — Ти ж знаєш, я непокоюся про тебе! 

Авжеж, Джоджо непокоївся про мене. Знав би він, з ким я провів свій час до обіду. Не тільки з Арне Берґманном. У нашому товаристві також була колишня книжкова агентка, забутий письменник, моя зникла безвісти професорка, і бозна-хто ще сидів у тій темній дірі? 

Коли я зауважив біля озера рибалку за читанням, то на якусь мить мене охопило недобре передчуття. А може, він належав до Книжкової гільдії? Можливо, вони хотіли мене перевірити? Гаразд, якщо так, то що, питав я себе, сьорбаючи супну воду. Що тут такого? Зрештою я вже прийняв рішення. Я не буду з ними заодно. Не підтримуватиму Арне Берґманна та його Книжкову гільдію. Інша справа — моя викладачка. Її я не видам. 

Я й досі не розумів, що вони від мене хотіли. Та й взагалі, що вони збиралися робити. Якщо Scan AG перестане сканувати, що тоді? Гаразд, уявімо, що книги на Ultranetz уже не будуть у вільному доступі, що за них доведеться платити, то й що? У кожному разі, мало хто міг дозволити собі друковані видання.

Передусім я мав думати про себе. Мобріль-рахунки, сплата частинами за аніматор, додаткові Ultranetz-послуги, техмікс-витрати… Якщо залишалися ще якісь кошти, то їх вистачало хіба що на такий ось рибний супчик.

До того ж усі друковані речі я вважав страшенно нудними. Я ще ніколи не переглядав скановані книги, розміщені на Ultranetz. Коли в мене був вибір між захопливим аніматором та чорно-білою безкінечністю букв, я без вагань обирав перше. 

— Як її звати? 

Питання Джоджо вирвало мене із задуми. Я зрозумів, що вже кілька хвилин ми стояли мовчки за стійкою під блискучою акулою і що я тим часом подумки розмовляв сам із собою. Вів безкінечні монологи. Книжкова гільдія була заразливою. 

— Кого? Ти вже зовсім?.. — сказав я.  

— Я — твій найкращий друг. Я тебе знаю. Якщо ти не зустрічався зі стариганом з метро-планера, то є лише одне пояснення твоїй дивній поведінці.   

— Яке? — спитав я.

— Ти закохався.  

Я — і закохався. Цього ще не вистачало. Але, постривай. Хороша ідея! А що мені залишалося? Я вже й так був по вуха в лайні.  

— Ну тебе! 

Мені потрібно було розбуркати його цікавість. Відвернути увагу від правди, яку я приховував.

— Я візьму нам ще порцію рибної води, — мовив Джоджо.

Мене вже від неї нудило. 

— І скопіюю для тебе дані двадцяти преміум-друзів. Усю інфу! 

Це мене взагалі не цікавило. Але я вирішив підіграти. 

— Давай двохсот! — забажав я.

— Ого! Ну гаразд! Домовились! 

— Ти — перший, кому я розповідаю про це, — зважився я нарешті.

— Я ж казав! Я ж казав! — вигукнув Джоджо.

— Чш-ш-ш!

— Чим вона займається? — пошепки запитав Джоджо.

— Вона працює доглядальницею.

— Де?

Я мусив швидко щось вигадати.

— У С-зоні, в секторі для пенсіонерів. Більше я нічого не скажу. Ще зарано.

Джоджо радів, мов школяр перед канікулами. 

— Я знав. Бачиш, ти все-таки був у С-зоні. Але з якої причини! Це ж треба!

Він вдарив мене по плечі. Ложка вилетіла мені з руки, і суп хлюпнув на мою сорочку. Я знову збрехав йому. Вдруге. Мене мучили докори сумління. Але я не зупинявся, продовжуючи його улюблену тему. 

— То що там з батьками Меллі та мобріль-конференцією? Як воно все буде? 

— По всій вітальні електросвічки! — хвалився Джоджо.

— А що на вечерю? 

— Служба арома-доставки наповнить тарілку.

— Камери для конференції?

— Усі чотири. Не доступні для публічного перегляду.

— Ого, в тебе ще так не було!

— Меллі та її батьки зможуть наближувати зображення і робити, що їм забажається. Так вони зможуть близько познайомитися зі мною.

Ми йшли вздовж озера до виходу з тематичної секції. Акула блищала крізь бортові ілюмінатори рибальського катера. Повня віддзеркалювалася у темній воді. Це виглядало більш реалістично, ніж призахідне сонце. Прохолодний вітер дув на нас з аеродинамічних труб. По дорозі ми наштовхнулися на одну пару: обоє затишно вмостилися біля озера, закутавшись у теплий плед.

У відділі метро-планера нікого не було. Я вийняв тоненьку книжечку рибалки. «Старий і море». Гемінґвей. Ми вже багато разів натрапляли на таке видання. Але це не мало значення. 

— Сканувати все! — товкмачив Номос. І ми все сканували. 

— Мобріль. Сканування. Старт.

Я на секунду спрямовував камеру на кожен розворот, перегортаючи книжку від першої сторінки до останньої. Після чого склав короткий протокол. «Мобріль. Запис. Книжка має підкреслення на сторінці дев’ятій та п’ятдесят восьмій. Жодних інших особливостей не виявлено».  

Колега зі Scan AG оперативно опрацьовував наші записи й одразу виставляв книжку з позначками на Ultranetz. Такий поспіх, згідно з семінаром для початківців Scan AG («Основи для книжкових агентів»), мав важливу причину: «Книжка мусить чимскоріше потрапляти на Ultranetz. Таким чином світовий архів збільшується щодня».

Оригінали книг ми завжди віддавали наступного дня в бюро Номоса. Не знаю, навіщо. У кожному разі, ми все одно мусили йти до Номоса. Нам потрібна була готівка для подальших пошуків читачів. А в Ultranetz її було доволі. Серед нас, книжкових агентів, навіть ходив жарт з цього приводу: «Що робить Scan AG з такою кількістю книжок?» Відповідь: «Переробляють папір на фальшиві гроші». 

Я довгий час не міг збагнути, що справді робив концерн з такою купою паперу. Відповідь я отримав від Номоса на поглибленому семінарі («Основи та першопочатки Scan AG»). «Концерн спочатку віддавав папір школам зонального управління. То було ще в часи друкування, незадовго до введення уроків по мобрілю без підручників». 

— А нині? — поцікавився один допитливий, який завжди ставив багато запитань. Він якраз віднедавна проживав у С-зоні.

— Спалюють, — відповів Номос. 

Ми з Джоджо вже не пам’ятали часів друкування. Ми тоді були ще зовсім малими. У шкільні роки ми вчили слова по мобрілю, диктували пристрою наші твори та математичні формули. Згодом кожен учень, який ішов у перший клас, повинен був мати такі мобріль-окуляри. 

— Зональне управління разом з Ultranetz спільно прийняли й затвердили таке рішення, — пояснював Номос на семінарі, потираючи при цьому руки. І я собі уявляв, скільки концерн мав на цьому заробити.

Ну і правильно! Думав я тоді. Концерни повинні заробляти. Для того вони й існують. Цю істину я засвоїв ще під час техкурсу без мобріля, з комп’ютерною клавіатурою перед носом, на якій ми повинні були раз на тиждень впродовж цілого заняття друкувати. На клавіатурі!!! «Стара культтехніка», — пояснила нам вчителька.

Якби керівництво Ultranetz не створювало безперервно такі хороші ідеї, то концерн не зміг би приймати на роботу таку велику кількість працівників. І я б уже давно став С-зонером, як той допитливий із семінару. Тобто ми мали вигоду від кожного геніального нововведення нашого концерну. 

Гемінґвея відсканував. Я задоволено глянув на книжку і передав її Джоджо. 

— Занесеш до Номоса? Чи вже запізно? 

— Давай, занесу. 

Йому якраз було по дорозі. Біля дверей метро-планера ми, втішені вдалою роботою, міцно потиснули один одному руки. 

— Отже, до завтрашнього ранку, — мовив Джоджо.

— Чому? Ми ж планували розпочати наступний пошук з дванадцятої.  

— Завтра в нас командна зустріч, забув?

Від його нагадування мене наче окропом ошпарило. Ох, так! Завтра. Щомісячна командна зустріч. Тільки цього ще бракувало. Я вийшов з метро-планера: мене страшенно нудило. Як завжди після метро-планерування. Цього разу, однак, не тільки від безлічі поворотів.

Джоджо помчав далі ще три зупинки. Я надягнув мобріль, щоби пошукати у своєму календарі привід для відмови. Однак мої окуляри заблимали синім. Восьма вечора. Доступ заблоковано. Моє друге попередження. Я повинен був переглянути пропущений вечірній рекламний ролик. Мене знудило, і я повис над сміттєбаком одразу біля зупинки метро-планера.

Через відбиток пальця на турнікеті в парку відпочинку та одержувач платежів в рибальському катері мій профіль на Ultranetz збагатився кількома деталями. Мені нетерпеливилося побачити, яке рекламне повідомлення створив для мене Ultranetz.  

— Любите воду та пригоди? «Water Man 17» — тепер на Ultranetz для Вашого аніматора.  

Дві секунди чорного фону.

— Побачення біля озера, коли місяць у повні? Неймовірно романтично! Люсі — дівчина твого віку. Вона живе у твоєму кварталі і бажає познайомитися з тобою. Скажи «так» і зустрінься з нею ще сьогодні. Скажи «ні», якщо хочеш обдумати. І ми зв’яжемося з тобою завтра. 

Редакція Читай.ua

Редакція сайту Читай.ua

author photo