Уривок з книги Щепана Твардоха "Морфій"

2018-09-13 13:53:37

Переглядів: 498

http://chytay-ua.com/

РОЗДІЛ І

Голова. Сморід.

Голова тріщить. Язик задубілий, ніби всохлий, мертвий слимак. Піднебіння під кіркою заскорузлої слини. Голова тріщить. Пустеля. Сморід власного дихання.

Усе ж прокинувся? Прокинувся? Не прокинувся. Спати ще? Сон чи покладе кінець стражданням? Не покладе. 

А вві сні… То був сон?

А все ж прокидається. Прокидаюся. Прокинувся. Очі печуть, вигрібаю з них грудки, вигрібаю пальцем, повіки закислі та склеєні. Розплющую. Де я? Не в себе.

Треба встати, встати, треба в нужник, прочистити кишки. Не хочеться вставати, не хочу. Полежав би, ох, полежав би. Де? Не в себе. Треба встати. 

Встає. Встав. У голові паморочиться. Сідає на ліжку.

Сидить, сиджу, в голові паморочиться, блювати, ривок уперед, як фехтувальник, як плавець, уперед, уперед, із не моєї оселі в коридор, до туалету.

Облегшуюсь, випорожнююсь, напнуте черево поволі стухає. Голова тріщить. Є вода? Відкручую чотиристоронній кран із наліпкою блакитною, як Virtuti Militari , немає води, давно вже немає. У відрі є, Анєля принесла чи інший хтось.

Споліскую сидіння водою з відра. Потім умивальник, кран, стругає в порцелянову раковину вмивальника, вода, п’єш? П’ю. П’ємо. П’ємо.

Учора: міська управа оголосила список із двадцяти двох пунктів безплатного набору води. Узяту з тих пунктів воду перед уживанням належить кип’ятити. До сраки це. Споліскую лице, поливаю розпухлу голову рештою води, череп скрипить, чую, як скрипить мій череп, зсередини напухлий мозок напирає на кістку, ззовні морозить її крижаний струмінь, підношу голову. Бачу себе в брудному дзеркалі.

То я. Константи Віллеманн.

А ще наслідки вживання спиртного. Конкретно — вина, останніх чотирьох пляшок, на самоті, за кухонним столом, загризаючи їх хлібом, який Анєля спекла на бритванці, натертим часником і посоленим хлібом. Останні чотири пляшки. Немає більше вина. І не буде більше вина. Дурня, вино завжди буде. Але не для мене. 

П’ятдесят третій день тверезості типу ем. Чотирнадцятий день німців у Варшаві. Випивання на самоті, а від середини другої пляшки виспівування розпусних пісень, за третьою — патріотичних, так воно є, а за четвертою плач, плач, плач. Крізь прочинені кухонні двері, у шпарину, визирає заспане лице Анєльки, пан чогось бажає? Геть, шмаро, геть, стара курко, самотності мені треба, в моїй трагедії та в трагедії мого міста бажаю самотності, а ще п’ятої пляшки бурґундського бажаю, але нічого не можу дістати!

Але перед Анєлькою вибачатись не треба, вона звик­ла. Звикла, що пан, коли нап’ється, то зривається на цілий світ і на людей. Ну такий уже пан є. Такі вже є пани. 

Пригадую собі ті верески, коли дивлюся в дзеркало. Її собі пригадую: Анєля, стара швачка, сестра служниці мого тестя. Ховаюся в її квартирці. Вона спить на кухні. Хазяїв, у котрих вона винаймає приміщення, немає. Втекли. Я не втік. А зараз дивлюся в дзеркало. 

То я. Сковтане волосся, бліда пика, дводенна щетина.

І щойно зараз усе доходить чи радше повертається: поруйноване місто, вже не моє. Геля і Юрчик у нашій оселі у ведлівській кам’яниці на Мадалінського, мобілізація, облога, капітуляція. Стажинський марить щось про німецьку армію, котра зганьбила себе, вою­ючи з бідним населенням Праги, про ордени, прострочені виплати військовим, про божевілля Ксика та його чорні вуса, про післякапітуляційний перехід із наших позицій під Сєлецьким парком і на Парковій до ка­зарм на Шволежерів, де маємо чекати переходу в полон, а я не йду в полон, маячня про те, що треба далі воювати, полковник мене пускає, йди, йди, то свята думка, треба воювати далі, мій пістолет закопуємо на подвір’ї в назаретянок на Черняковській, разом зі зброєю кількох побратимів, потім спалюємо в печі мундир, навіть чоботи, хоча шкода чобіт, смердить жахливо, не йду в полон, навіть мови немає. А раніше, водночас із мобілізацією — обіцянка. Тверезість. Після капітуляції обмежена до тверезості типу ем, звідси вчорашні останні пляшки вина, де тепер брати вино? Ніде. Переховування, цирк на дроті!

Дим над охопленою вогнем Цитаделлю такий піднесений і прекрасний. Братерські привітання передаємо воякам, котрі б’ються на Гелі, тремким голосом каже радіоведучий, хай живе Польща, ще не вмерла Польща. А все ж.

Піддається.

П’ю ще води, просто з відра, піднімаю сильними плечима, так що черево знову як бубон. Дзеркало. То я, то я, то я. 

Ненавиджу це місце. Ненавиджу.

— Анєлько, зроби мені кави! — кричу, крик пробиває мені скроні цвяхами, грубими, як пальці Пилата.

— Кави немає! — терпляче відгукується Анєлька з покою, вчора так само кричала.

Та я знаю, що немає, нащо кричати?

— Ну то бодай чаю мені зроби.

— Нема чаю. Я ще тільки під кухнею розпалюю.

Нащо, нащо, нащо?

— А що є їсти?

— Немає. Треба, щоби пан пішов та й купив. Хліб у Мировській дають, за тридцять ґрошів кілограм, дають по четвертині.

Мурчить Анєля, мурчить із кухні, з маленької кухні в тому маленькому помешканні, де ще одну кімнатку винаймають, кімнатку, в якій смердить стара жінка, смердить запахом приготування капусти і цибулі, хоч вона вже принаймні місяць, як не більше, ні цибулі, ні капусти не готувала, але все одно смердить, а може, там тільки має смердіти капустою і цибулею, або потрохами має смердіти, і я сам собі визначаю ті запахи, вигадую їх собі, щоби тільки зібратися з духом?

Вийти в місто, треба вийти в місто. Вийти з цієї оселі та й не повернутися. За вікном — дощ, зусман. Повернутись у ванну. Голитися чи не голитися? Голитися, в холодній воді? А все ж голитися. Причесатися. Але без брильянтину, хоча брильянтин є, у баночці на полиці, але не час тепер для брильянтину, воєнний час, тому тільки гребінь, щоб не ходити стрепіхатим. Потім аспірин, дві штуки. Також закінчується. Тоді майка, кальсони, шкарпетки. Тоді вдягаю грубий тартановий піджак, під нього — теплий пуловер. Капелюх. Шалик. Пальто ще не беру, не час іще для пальта. Цього не вистачає, не вистачає. Твід утримає тепло, але не вистачає. Вбрання, воно для того, щоб показати, що я неабихто, а таки неабихто. Щоби вберегло від розпадання світу, щоб нагадувало, що я — то не абихто.

Я то я. Я Константи Віллеманн, люблю автівки та елегантний одяг, не люблю коней, мундири і невдах. Я — то вам неабихто. А все ж. 

Але то пусте, пусте, пусте. Дивлюся на себе в дзеркало, то я, то я, а світу вже немає, і в тому світі я вже не я, а якщо навіть я, то, мабуть, абихто. Навіть у дорогому одязі, у дорогих черевиках. Абихто. Та власне.

Виходжу. Двері за мною погірдливо замикаються. Двері за мною, ті старечі двері, Анєльчині двері, не мої двері, але мого притулку. Виходжу. Не повернуся. Не знаю ще, куди піду, але сюди не повернуся.

Вийшов, місто не моє. Шибок у вікнах не було, а де були, то позаліплювані навхрест папером, віконні хрести святого Андрія, на тих хрестах життя наше розіп’яте, але частіше там лише сліпий дикт і чорні очниці виламаних фрамуг і вибитих шибок. Крамниці позамикані, забиті дошками або розграбовані, замість крамниць торг іде просто на вулицях, люди все продають: англійські чоботи для верхової їзди, гребінці, лампи та їжу за цінами, за які варто би розстрілювати. І які люди: підваршавські перекупки, котрі бозна-­звідки той товар і беруть, вишукані панії, бандюки, шахраї, шпана. Суспільство розійшлося, ні елліна ні юдея, ні дами ні курви, ні професора ні злодія. Товар з обнесених крамниць, товар із грабунку чи звичайного мародерства або й власні хутра, старий світ поплив, викладений на вулиці на газетах і картонках, поплив порядок речей, ніби розтоплена крижинка, хутра, перенесені холодного жовтня з власних шаф на вулицю, з вулиці — у чужі руки, баба намагалася продати кавалерійське сідло, з чийого коня здерте, з-під якої дупи висмикнуте, та й нащо комусь уланська кульбака? Хіба нап’ясти собі на плечі та й возити в нім німців по вулицях.

Редакція Читай.ua

Редакція сайту Читай.ua

author photo