Кадзуо Ішіґуро "Похований велетень"

2018-10-08 11:56:10

Переглядів: 524

http://chytay-ua.com/

Цю книгу з важким серцем я згорнула ще з два тижні тому. А думки про неї, парадоксально, до сих пір живуть у моїй голові. «Похований велетень» – роман, який важко окреслити «кількома словами», але й нелегко про нього написати розгорнутий відгук.

Ішіґуро Кадзуо – письменник, чиє імя не потребує додаткових коментарів і представлень. Нобелівський лауреат з літератури (2017), володар Букерівської премії, автор книг, про які говорить увесь світ. Йому притаманне унікальне бачення речей, вміння з-поміж шуму виділити головне й ненав’язливо на цьому закцентувати. І це – лише краплина з того, що можна сказати про британського автора.

Спробуймо подумки перенестися в часі: перед вашими очима повільно розгортається горизонт (після) Артурової Англії – королівства, зануреного в туман і легенди. Там, у будинках, схожих на печери, живуть люди. На погляд людини 21 століття, життя пересічних селян тодішньої Англії доволі просте: вони працюють надворі, готують їжу, ходять до церкви і з світленьким німбом свічки перечікують темні ночі й дні.

В одному з таких сіл Альбіону живе стареньке подружжя Акселя й Беатрис. Чоловік із дружиною спільно долають усі життєві труднощі, разом терплять неповагу сусідів і щиро вірять у щось світле. Ця віра їх зігріває та не дозволяє зчерствіти серцями – навіть коли односельці відбирають єдину свічку. Та, втім, навіть у темряві їхньої підтримки і взаємоповаги стає досить, аби любити життя. А ще – вечори без свічок якнайкраще народжують думки. Одна з них – це думка про спогади. Немов «окрадені», Аксель і Беатрис раптово прокидаються від сну і усвідомлюють, що їхнє спільне минуле – ніби біла пелена. Що треба щось робити і якось повертати втрачене добро. І вихопивши з ручисьок  забуття спогад про сина, чоловік із дружиною вирушають у мандрівку.

Так, вони поставили собі за мету досягти ясності у ситуації, що склалася. Не взявши з собою майже нічого, вирушають у дорогу, чим уподібнюються до безтурботних підлітків. Їх не надто лякають пастки, дикі звірі й чиясь магія. Попереду, хай і трішки боязко, прямує Беатрис. За нею слідом – чоловік. І тоненька мотузочка світла, що їх обох поєднує,  – це повторюване запитання дружини: «Акселю, ти ще тут?». У цьому випадку Беатрис можна віддалено порівняти із коханою Данте – Беатриче, яка була провідницею героя в Раю.

 

А далі розгортається історія, в  якій  наші герої, подібно до Більбо Торбина  сподівано зустрічають незвичних людей та істот. А ще – всіляко випробовують свої подружні вузи на міцність – чи то коли Беатрис хочуть викрасти річкові монстри, а чи коли вони роздумують про майбутню зустріч із човнярем.

У романі є декілька сюжетних ліній. Перша – це згадувана «подорож з метою» Акселя й Беатрис. Друга – відносини лицаря Вістана і його нового учня Едвіна. Ну і третя –  діяльність сера Ґавейна, племінника короля Артура, якому колись доручили вбити драконку Квериг  (через неї край страждає від забуття).

Що цікаво, автор вміло «ляльководить» своїми героями. То зосереджує їх усіх в одному місці і змушує пройти відтинок шляху разом, то залишає кожного наодинці й мучить самотою.  Дороги героїв то сходяться, то розходяться.

З однієї сторони, «Похований велетень» – це роман про пам'ять. Ішіґуро Кадзуо проголошує її справжньою цінністю, скарбом – як і забуття. Вартість спогадів у тому, що вони дають відповідь на одвічне «Хто я?». Минуле – це про вчинки, пройдений шлях і набуті якості – надійний міст, що дозволяє йти з теперішнього в майбутнє. Коли ж цієї опори під ногами немає, то все довкола – хитке й непевне.

З другої сторони, це роман про кохання. В історії Акселя і Беатрис головним проявом любові є турбота одне про одного. Аксель постійно запитує у своєї літньої дружини про самопочуття, просить заради неї притулку й рятує її від численних небезпек. А Беатрис тримається за Акселя, так ніби він її єдина рятівна соломинка. Жінка боїться залишатися самою, чи відходити далеко від чоловіка. Вона покірна його рішенням і постійно думає над тим, а чи справжнє їхнє кохання. Чи змогли б вони його довести перед човнярем?

Питання мучать і Акселя. Дуже чітко, в уривках своїх спогадів, чоловік відчуває гіркоту зради. І тривалий час замислюється над тим, хто ж насправді з них двох був тим зрадником.

Логічно, виникає питання: а чи справді це кохання? Можливо, те, що зараз у них є – це прихильність, вибудувана роками (хоч вони не пам’ятають минулого!). А може – страх перед самотністю? Чи бажання останній період свого життя влаштувати максимально комфортно? Мабуть, кожен із читачів знайде свою відповідь на це питання.

 «Похований велетень» – це ще й історія про важкі рішення. Смог, що його поширює Квериг, занурює в імлу минуле цілого краю. І хороше в тій минувшині, і погане. Під віянням забуття вороги відкидають давні образи і проголошують мир. А що станеться, коли імли не стане, і всі про все згадають? І чи має право хтось вирішувати: вбити Квериг, а чи ні?

Важкі рішення – це і про вибір між обов’язком і власною волею. Наприклад, як повинен вчинити чоловік, коли на одній шальці терезів вірність обовязку, а на іншій – власне життя? Що обрати в такому випадку?

Ішіґуро Кадзуо не піднімає «лайтових» тем. Те, про що він пише – завжди важка артилерія. Чи то коли оповідає історію клонів, які малюють тваринок в черевичках, а чи про людей Артурової Англії. А ще – це майстер вільних фіналів. Наприкінці все видається  більш заплутаним, аніж на початку. Саме за це його варто любити, читати, стирати свою пам'ять – і читати знову. 

Романія Строцька

Головна редакторка студентського літературного журналу ВУКУ

author photo