Ігор Антонюк: «Повсякденність – це ще той монстр!»

2019-01-24 21:37:47

Переглядів: 337

http://chytay-ua.com/

Ігор Антонюк народився на Тернопільщині у с. Скоморохи (Тернопільський р-н). Закінчив історичний і педагогічний інститути Прикарпатського університету ім. В. Стефаника. Тривалий час працює педагогом-організатором у дитячому таборі “Петрос”, на Яремчанщині. Живе в Івано-Франківську.

Працював вчителем історії, продавцем-консультантом у дитячому магазині, директором дитячого табору "Петрос Fest"

Грає на сопілці, любить подорожувати.

Ми поспілкувалися з молодим письменником і дізналися трішки більше про його літературний дебют. 

Не так давно завершилися презентації твоє дебютної збірки «Шепіт сосен». Якими були відчуття коли вперше тримав власну книжку в руках?

Тримати вперше в руках свою книгу було зворушливо та захопливо.

Спочатку не вірилося, ось – нарешті прийшов пакунок на пошту. Розгортаю, а там п'ятнадцять моїх невеликих книжок, синюватого кольору із  хижим вовком, що роззявив пащу та ось-ось накинеться, та ще  збірка черкаського автора  Назарія Вівчарика “Те, що серед нас”. Так, більше горору!

Того ж дня подарував дві книги колегам по роботі, відправив збірку у Словаччину. Кілька разів перечитував знайомі місця. Посміхався, дивувався. Радів, як маленька дитина! Деякі рядки не вірилося, що сам написав. Переживав. Емоції переповнювали…

Чи задоволений ти тим, як читачі сприйняли оповідання, які увійшли до неї?

Так звичайно, особливо коли після прочитання книги давалися коментарі та навіть зауваження. Друзям подобалося, дуже. На те вони і друзі, думалося. Дійсно хороша твоя писанина чи так, трохи паскудна – вони раділи зі мною! Радувало, що хтось знаходив свої риси характеру, деталі із життя. Наприклад, мій хороший друг Роман Труба, знайшов дату свого народження – код, що давався людям замість імені. Хтось перечитував двічі, тричі. Декому пояснював окремі місця та моменти. Зокрема, вдячний за ґрунтовну рецензію Роману Онищенку із Запоріжжя у творчій майстерні «Rubie». На оповідання «Бажання» був поставлений театральний експеримент у Чернівецькому міському палаці дітей та юнацтва під керівництвом Лариси Куриндаш. Хочеться, звичайно, більше відгуків та думок. Чекаю…

 

Що тобі найбільше запам’яталося з зустрічей із читачами?

Спершу люди із недовірою та здивуванням дивилися, коли чули від модератора, що це збірка містичних та горор оповідань. Як так?! Не може бути?! Нащо таке писати взагалі!

Після розповіді про себе, історій із життя, роботу читачі розслаблялися. Сміялися. Переходили на жартівливі питання. Особливо, згадаю, питання чи це так діти мене довели, що почав писати жахи. Я довгий час працював і працюю вихователем у дитячому таборі, а це море позитиву та нові ідеї. Діти надихають.

Напруга зростала, коли повертався до піднятих серйозних тем в оповіданнях. Збереження карпатських лісів,  ставлення до тварин, проблеми сім’ї. Читачі особливо дивувалися, коли розповідав, що частину ідей та історій взято з реального життя. Повсякденність – це ще той монстр! Персонажі наділені рисами моїх друзів, у сюжет впліталися їх особисті розповіді. При цьому, цікаво було спостерігати за реакцією публіки, коли розповідав про те, що написане – справді відбувалося значно пізніше у житті. А це дивно, не правда ж?.

Скажи, будь ласка, працюючи над тексом ти уявляєш свого потенційного читача?

Я не можу сказати, що пишу горор та містику бо вони цікава сьогодні молоді. Є мотиви та ідеї, які ближчі старшим людям. Наприклад, в оповіданні «Carpe diem» - я намагаюся простежити за чоловіком, якому залишилося прожити лише день. Хоча, у більшості, герої – діти або студенти.    

Кожен письменник – це і перший свій читач. Я пишу те, що мені подобається самому читати. Закручені сюжети, хороші цитати та співпереживання. Справжність героїв та реальність світу за межею…

“І що там таки в кінці історії? Не може бути!” – Ось, що хочеться, щоб відчував читач, і не важливо йому двадцять чи далеко за шістдесят. Спочатку історія.

 

Коли вперше в тебе виникло бажання писати?

Можна сказати, ще в університеті, коли збирав інформацію про втрачену  бібліотеку Ярослава Мудрого чи сліди ордену Тамплієрів в Україні. Крутилися ідеї, історії. Перше оповідання було написано всього на одну сторінку для конкурсу коротких містичних оповідань «Повна темрява» у 2016 р. Зараз це раритетний та досить наївний збірник оповідань, але це був перший маленький крок, наріжний камінь. Моє оповідання опублікували, увійшло у двадцятку кращих. Далі, спроби у черкаському альманасі “Склянка часу” – за “Сarpe diem” отримав диплом лауреата. Великою перемогою була публікація оповідання “Шепіт сосен” у збірнику “Дотик зачаєного жаху” присвячений творчості Лавкрафта, який представляли на книжковому форумі у Німеччині. Після цього, зібрав всі тринадцять – і надіслав видавництвам.

Твої оповідання в жанрі горору, з елементами містики, фантастики, навіть, антиутопії. Всі вони доволі похмурі. Чи навколишній світ тобі таким бачиться?

Я вважаю себе реалістом, хоча всім нам у реальному житті бракує пригод. Змальовуючи світ у дещо тьмяних тонах, можна сильно розбурхати уяву людей. Донести до них гострі проблеми сучасності, які ми часто не хочемо бачити.

Так, жахливі події трапляються щодня. Переглядаємо по телебаченню, читаємо стрічку новин. Все це сприймається трохи відсторонено – далеко від нас. Ми часто не переймаємося проблемою доки вона не торкнеться нас особисто.

Читаючи, ми заглиблюємося у світ створений автором, співпереживаємо, віримо. Особливо, коли герої – ті самі люди із сусіднього двору, із тими ж проблемами. Розбитими мріями, пошматованим життям. І тоді виникають питання: “Чому саме так? Чому я? Чого ми цього не бачимо? Чому життя несправедливе?”

Навіть у часи темряви знаходять світло. Чи не так?   

Чия творчість надихає тебе? Хто твої  улюблені письменники?

Надихають строкаті оповідання Р. Бредбері, гостросоціальні романи С. Кінга, романтичний трагізм Е. М. Ремарка та мотиви із європейської міфології. У дитинстві із захопленням я зачитувався середньовічним німецьким епосом «Піснею про Нібелунгів». Хоча читаю книги різного штибу, напрямків та жанрів. Від романтичних “Мостів округу Медісона” до химерних історій Г. Лавкрафта та “божевільної” фантастики Ф. Діка. Улюблені – “Мартін Іден” Дж. Лондона та “Квіти для Елджернона” Д. Кіза.

Чим ти займаєшся, окрім написання оповідань? Чи є в тебе хобі?

Люблю, звичайно, читати книги, як без цього. Досліджувати та просто дивуватися невідомими фактами та подіями, за фахом – історик. Подорожувати Україною, у нас багато цікавезних місць із неповторною історією та легендами. 

Чи працюєш ти зараз над новими текстами?

Так звичайно, хоча часу на це дуже мало, а сам процес – досить повільний. Планується цього року таки видати дві збірки оповідання, якщо все вдасться. Робочі назви: «Діти не сплять» та «Монетку кидає кожен». Одна присвячена темним історіям про дитячий табір та горорно-містичні оповіданням із різноманітною тематикою, від питання відповідальності за створене, проклятих речей до вірності собак людям.

Микола Петращук

Літературний оглядач

author photo