Володимир Панченко "Повість про Миколу Зерова"

2019-02-02 13:01:14

Переглядів: 279

http://chytay-ua.com/

Закоханий у вроду слів, 
усіх Венер єдину піну, 
ти чудодійно зрозумів 
і мідних римлян і Тичину.

Прости, що я пишу на "ти" 
як син гаїв і син традицій - 
у дні борні і суєти 
ти богопосланний патрицій. 

М. Рильський

Володимир Панченко написав книжку про історика літератури, критика, поета, перекладача Миколу Костьовича Зерова. Як не дивно, через сто років Україна перебуває перед подібними викликами, як і покоління 20-30-их років XX ст. Вихід такої біографії в наш час став досить символічним. Історична реальність змушує нас по-новому відкривати для себе представників «розстріляного Відродження». Тому «Повість про Миколу Зерова» - це прекрасна нагода в доступній формі дізнатися більше про людину, чиє ім’я і спадщину намагалася знищити до тла радянська тоталітарна машина.

Микола Зеров став одним із інтелектуальних символів українських 20-их років. Це були роки контрастів та непостійності. Політичне та культурне життя, так само, як і літературний процес, були сповнені енергії революції, що відгриміла і надала імпульс до змін на роки вперед. Це був період експериментів і контрастів. Так само, як змінювалися соціально-економічні відносити після приходу більшовиків до влади, багато молодих митців намагалися змінити усталені культурні норми. Ще однією особливістю 20-их було те, що врешті сформувалася нова повноцінна генерація літераторів, якій під силу було вивести українську літературу на новий рівень.

Зеров був одним із лідерів цього покоління. Саме тому написати його біографію без історико-культурного тла тієї доби неможливо. Без цього контексту будуть незрозумілими ні творчість Зерова-поета, ні публіцистика Зерова-критика. Володимиру Панченку вдалося написати біографію, яка стане новим поштовхом до кращого розуміння «розстріляного Відродження». Адже життя Зерова – це трагічна ілюстрація всієї доби.

Коли читаєш «Повість про Миколу Зерова», постійно супроводжує відчуття, що ця книга дуже перегукується з нашим сьогоденням. В ній не лише з максимальною деталізацією переданий літературний процес 20-их років, з його середовищами, гуртками, спілками тощо, не лише показана політична атмосфера столітньої давності, коли Україна боролася за незалежність, а згодом був утопічний проект України Радянської під протекторатом Москви. В цій книзі є найважливіше – дух мистецтва, який живе в різні часи, незважаючи на історико-політичні рамки.

Відчувається, що автор біографії витратив багато часу для дослідження різноманітних деталей з життя Миколи Зерова. Завдяки цьому в тексті ми бачимо життя Зерова під різними кутами, і як знаменитого літератора, і як виняткового лектора, і як делікатного чоловіка, і як люблячого батька.

   

Місцями  здається, що Володимир Панченко задалеко відходить від оповіді про самого Зерова, вдаючись в деталі літературних баталій того часу. На мою думку, це вимушений хід автора, адже ми ще й досі дуже мало знаємо про те літературне покоління та не до кінця усвідомлюємо, які скарби були знищені сталінським режимом.

Тема «втраченого покоління» на українській лад звучить мінорно. Автор звертає увагу на те, що саме такі, як Зеров, становили найбільшу загрозу для тоталітарної системи. Нова масова радянська література мала існувати за встановленими партією шаблонами, радянський митець повинен бути співцем класової боротьби. Логіка доби була безжальною до Зерова і його колег по цеху. Замість національного ренесансу приходить масовий психоз, пов’язаний з доносами, допитами та цільовим винищенням тих, хто має оригінальну думку.

Дослідження біографій та творчого спадку українських авторів того часу чимось схожі на пошуки втраченої Атлантиди. «Неокласики» на чолі з Миколою Костьовичем були одними з найбільш помітних творців міста, яке згодом було безжально знищене. До групи «неокласиків» також належали Рильський, Филипович, Драй-Хмара, Бургардт, а також Віктор Петров, який зауважував, що в «неокласиків» ніколи не було чіткої організації – це радше була дружба, народжена внутрішньою близькістю.

Попри ідеологічні та мистецькі розбіжності, попри нагнітання офіційною владою атмосфери конфліктності в середовищі українських літераторів між різними літературними угрупуваннями, усіх талановитих представників покоління «розстріляного Відродження» об’єднувала здатність творити нову яскраву українську літературу. Символом цієї єдності був зв’язок та взаємні симпатії між Хвильовим та Зеровим, між представниками нової столиці Харкова та історичної столиці Києва. Микола Зеров надав огранку запальним ідеям Хвильового про «азіатський ренесанс та орієнтації на психологічну Європу».

Володимир Панченко підкреслює особливості стилю Зерова, даючи йому такі характеристики: насмішкуватий, іронічний, лукавий. Водночас Зеров був справедливий і об’єктивний як до своїх попередників, так і до сучасників. У своїх літературних дослідженнях Микола Костьович завжди копав дуже глибоко, він бачив зв’язки, які для інших здавалися невидимими.

Біографія, яку написав Панченко, дозволяє скласти портрет Зерова, якого автор дуже точно описав: ерудит, любитель стилізацій, містифікацій, жартівник, златоуст, цінитель класики й ключовий опонент сірятини й примітиву. Саме таких «Зерових» завжди бракувало нашій культурі, цей брак Україна відчуває і по сьогодні. Точність, чіткість, орієнтир на вершини світової культури – це те, що об’єднує як публіцистику, так і поетичну творчість Зерова. «Зерови» здатні ламати стереотипи і задавати тренди на роки вперед. Українське «розстріляне Відродження» - це кількість, яка переростала в якість, і Микола Костьович був тим, хто встановлював ці стандарти якості.

Перед дослідниками ще багато роботи для того, щоб по клаптику відновлювати історії, біографії, для того щоб читати і по-новому відчитувати, для того, щоб знаходити і не забувати тих, кого комуністичний режим вирішив викреслити назавжди.

Попри все, що було в XX ст. десь у позачассі в університетську аудиторію заходить справжній професор, який поважно і з гумором та всебічною ерудицією починає читати лекцію про історію української літератури. Слухачі зачаровані його мовою, голосом, мімікою. Для нього не проблема зблизити різні епохи між собою, він прекрасно володіє фактами та вміє логічно подати власні думки. Він складні речі робить зрозумілими. Його всі знають як київського Златоуста і пам’ять про нього житиме в віках.

Станіслав Бондар

Редактор Читай.ua, мрійник та ідеаліст

Сторінка автора в Facebook

author photo