Мирослав Дочинець "Книга надиху. Уроки світу, Неба і людей"

2019-05-31 09:39:21

Переглядів: 223

http://chytay-ua.com/

З-поміж книг Мирослава Дочинця, що з’явилися в останні роки, найбільше запам’яталася «Книга надиху. Уроки світу, Неба і людей» (видавництво «Карпатська вежа», 2015). Це книжка короткої прози з простою філософією: життя навчає (і обдаровує вчителями), коли ти готовий учитися. Головне тут готовність, бо є й протилежна установка, яка також має право на свій голос: життя нічому не вчить, це дуже їдка речовина, що розчиняє геть усе, не залишає твердого осаду.

«Книга надиху» – це немовби енциклопедія подій, епізодів, ситуацій і характерів, що не розчинилися, а кристалізувалися в роздумах і висновках. І тому чи не кожне оповідання, образок або нотатку підсумовано одним-кількома афоризмами (визбируючи їх, можна умовно провести ще одну лінію читання книжки – як збірки афоризмів). З цим узгоджується занотована в одному з оповідань концепція «відлитого», а не «різьбленого» слова. Але не все тут нанизано на підсумування, не все зведено до готового злитка і твердого осаду. Дочинець залишається цікавим розповідачем. Між прагненням підсумувати та бажанням розповісти (отже, й різьбити слово) відбувається постійна боротьба. І, здається, іноді філософ капітулює перед новелістом.

Коли читаєш книжку, ловиш себе на думці: «Як можна запам’ятати таку силу-силенну ситуацій і людей?» Пам'ять тіла надто вибіркова. Пам'ять тексту надто абстрактна.

Хай якими сильними можуть бути звуки, запахи і смаки, хай яким влучним може бути записане слово, але цеглинками пам’яті у «Книзі надиху» є саме життєві уроки, підведені підсумки, зроблені висновки, виведені з численних ситуацій моральні правила, що бережуть точні образи пережитого, подій і людей.

Висновок пам’ятає подію. Афоризм пам’ятає розповідь. Мудрість пам’ятає життя.

 

Уривок:

- Відколи себе пам’ятаю, тут завжди був цей живопліт. З нього стинали живці, викопували кущики і тягли собі в палісадники і парки. Щось приживалося, щось росло і цвіло, але не так. Ніде квіт не яскрів і не пахтів, як тут…

- Чому? – здивовано запитав я.

- Тому що тут воно вроджене, - коротко пояснив батько і заглибився в мовчанку аж до кінця нашої путі.

А я висновував із недомовки своє розуміння: квітка найкраще пахне там, де проросла. Рослина себто. А що вже казати про людину?! Ми, звичайно, володарі простору, але залишаємося дітьми місця.