Джонатан Стрейндж, містер Норрел і аркан вовків

2019-08-01 10:01:25

Переглядів: 199

http://chytay-ua.com/

Якби Чарльз Діккенс раптом вирішив, що хоче писати про магію і чарівників, то в нього б вийшло щось схоже на «Джонатана Стрейнджа і містера Норрела» Сюзанни Кларк.

Ця книга вийшла в 2004 і стала дебютним романом для письменниці, над яким вона працювала 10 років. Видало такий великий у всіх значеннях слова дебют, до речі, те ж саме лондонське видавництво Bloomsbury, яке в 1997 році ризикнуло з фентезійним дебютом іншої письменниці, тієї, яка Джоан Роулінг. І знову не прогадали! «ДжСіМН» отримав купу всього, в тому числі премію Hugo як кращий роман 2005-го і Locus за кращий дебютний роман того ж току. На компліменти книзі не скупився ніхто, а великий Ніл Ґейман навіть назвав її безперечно кращим англійським фантастичним романом, написаним за останні 70 років. Словом, дебют для книженції, яка потягнула майже на 800 сторінок, вийшов справді великим!!

Але ближче до діла і до Діккенса. Так відтворити атмосферу Англії, англійськість і ментальність англійських лордів, джентльменів та інших обивателів, як це робив він – це ще треба постаратися! Кларк старалася дуже! ХІХ століття, наполеонівські війни, герцог Веллінгтон, лондонський політичний бомонд, статті у «Таймс» і резиденції міністрів, а ще славнозвісна англійська погода, дворецькі і тумани – дуже легко повірити в справжність того, про що читаєш. На фоні такої достовірності (до того ж, не тільки історичної) магічні дзеркала, ритуали, книги і ельфи мали б здатися чимось абсолютно недоречним і зайвим.

Але ж ні! Кларк так описує магію, що в справжню історію вона вплітається більш ніж органічно. Все, що стосується фентезійної сторони роману, подано настільки просто і непретензійно, а чарівники настільки «немагічні», що магія сприймається як щось саме собою зрозуміле, просте і буденне. Люди не вважають її чимось неймовірним, та і чому так вважати, якщо при сильному бажанні і наявності відповідних книг магом може стати будь-хто. Для цього не обов’язково народитися обраним чи закінчити Хоґвортс. Зрештою, магія в світі «ДжСіМН» настільки звична, що іноді на неї просто не звертають уваги.

Хоча насправді вона повсюди. Просто люди (і маги, і не дуже) забули про неї і більше не вміють її бачити. Точніше, не вміли. Містер Стрейндж і містер Норрел доворогувалися і досперечалися до того, що двері для древньої магії знову відчинені, і вона бурхливим потоком повертається туди, де і повинна бути – в Англію. Вересові пустища, старі абатства, древні ліси і ріки, які ще пам’ятають Короля-Ворона, вітри і сади – все це не просто так, вони всі зіграють свою роль.

«ДжСіМН» – книжка цікава, як до неї не підступися. Про історизм і буденну магію за чашкою чаю вже йшлося. Тепер про мову. Вона стилізована під Діккенса, Остін і багатьох інших письменників ХІХ ст., іноді подача видається затягнутою, з частими повторами і розлогими поясненнями, які можна було б замінити двома фразами. 

Зазвичай я такого не люблю. Я справді думаю, що більшість романів стали б значно кращими, якби їх скоротити сторінок на 100. А от в «ДжСіМН» ця затягнутість мене зовсім не дратувала, навпаки, вона видається якоюсь доречною і милою чи що… Ну і вкраплення англійського гумору, так, куди ж без нього! Воістину, про англійців можуть писати лише англійці!

Примітки. Їх в книзі близько 200 і це той випадок, коли читати обов’язково. Ці коментарі і пояснення доповнюють як основний сюжет, так і дають уявлення про магічний світ в цілому. Зрештою, на їхній основі Кларк може без проблем написати свою «Історію магії» ака приквел. Мартін же пише про свій світ, чому б і тут не взятися?

Насправді з новими книгами у світу «ДжСіМН» трохи сутужно. Сюзанна Кларк пообіцяла продовження, навіть сказала, що активно над ним працює. Згодом письменниця зізналася, що робота просувається не так швидко, як би хотілося, через стан її здоров’я.

Але йдемо далі за сюжетом. Отже. Маємо Гілберта Норрела, вже літнього чарівника, який всі свої знання здобув, студіюючи найбагатшу на острові бібліотеку книг про магію. Містеру Норрелу легше померти декілька разів підряд, аніж поділитися з кимось своїми священними фоліантами. Тому він, зрештою, приховує багато з них від свого молодого, наполегливого і надзвичайно талановитого учня Джонатана Стрейнджа.

Обоє чарівників служать Короні і виконують замовлення від міністрів, Стрейндж навіть стає магом самого Веллінгтона (герцог лагідно називає його своїм Мерліном, хоча звучить це як насмішка). Обоє чарівників мають спільну мету – відродити англійську магію, але мають різні погляди на те, як це зробити. Головний предмет суперечки – вже майже забутий Джон Аскгласс, Король-Ворон, безіменний раб і той, хто стоїть біля витоку магії в цілому. Той самий Король Півночі, якого виховали і навчили ельфи, який зник століття тому. Той самий, який може з’явитися будь-якої миті і без зусиль знову зайняти свій трон. Всі свої трони, якщо точніше.

А ще є підступний і жорстокий ельф, якому дорогу в наш світ відкрила гординя і марнославство Норрела, є викрадені і зачаровані красуні, і мертві, і живі водночас, є кохання, заради якого варто добровільно збожеволіти, є чорношкірий дворецький, якому поклонилася англійська магія, є передбачення, підступи, конкуренція і ще багато чого, що робить роман цікавим і захопливим, хоча його і важко назвати динамічним.

Зрештою, фінал все і всіх розставить на місця. Дехто розкриється з нового боку, дехто отримає по заслугам, дехто віднайде друга, а дехто продовжить боротьбу за те, аби повернутися до коханої.

А Король-Ворон? Що ж, хіба можна думати, що той, хто має резиденцію на окраїні самого Пекла, може не знати, хто і чим зайнятий в його людському королівстві?

P.S. «ДжСіМН» варто читати вже хоча б заради того, аби побачити, як має виглядати справжній Король Півночі. (Джон Сноу, вибач, ти не дотягуєш).

P.S.2. Англійське фентезі таки найкраще!

P.S.3. Шановні видавці, #видайтеукраїнською цю книжку! Фентезі і магії багато не буває, а вам карма сильно за це віддячить!))

 

«Аркан вовків» Павло Дерев’янко

 

Не так і багато є книжок, екранізацію яких я б хотіла подивитися от просто вже і зараз, хай навіть ще й половини не прочитала. Першою такою була «Німецький принц Богуслав Радзивіл» Ірини Даневської, а тепер це ще й «Аркан вовків» Павла Дерев’янка.

 «Аркан вовків» - це фентезі темне, тому мертвих, вбитих і розбитих тут вистачатиме. Дія відбувається в ХІХ ст., Хмельницький переміг, Український Гетьманат дуже навіть є і непогано себе почуває серед країн-сусідів, Російської імперії немає, бо вона лягла під Смарагдову Одру і тихенько-чемненько собі лежить, серпик літери Є і свічечку літери Ї, щоправда, не вберегли, бо країна перейшла на латинку, зате характерники вільно розгулюють вільною країною, виконуючи завдання і обороняючи Українську Державу. 

Головний герой – Северин Чорнововк – хлопчина, який щойно отримав третю, золоту, клямру і став справжнім козаком-сіроманцем, хоча для цього йому довелося продати душу і підписати угоду з пеклом чи що воно там таке є… Юнак знайомиться з такими самими, як і він, молодими сірими лицарями, і ватазі аж не терпиться зажити життям справжніх характерників, сповненим пригод, подвигів і звитяги! Є сенс говорити, що їхні уявлення про вовчу стежку були, м’яко кажучи, неправильними, бо та стежка залита кров’ю і потом, засіяна стражданнями і жертвами та позначена втратами і смертю?

«Аркан вовків» – це перш за все історія дорослішання та ініціацій. Тут «дорослішають», до речі, не лише характерники, а й відьми. Так, вони теж спокійно живуть і магічать на теренах Гетьманату. А ще тут є декілька детективних ліній. Хоча одна з них, таємниця загибелі матері Северина, так і не розкрита. Маю надію, що то заготовка на наступну книгу трилогії, бо «Аркан» - перша частина трилогії «Літопис Сірого Ордену», точніше, Litopys Siroho Ordenu.

Мені рішуче подобаються персонажі! Маємо звично-традиційну команду п'ятьох, де на початку хтось когось терпіти не може, хтось постійно жартує, хтось розумний, але кожен має свою історію, свої причини і свої приховані рани. До кінця книги ран у всіх значно побільшає, багато з них стануть видимими і дуже фізичними, деякі невиліковними, а дружба зав’яжеться, така, щоб назавжди.

Мені подобається Гнат! Хлопчина, трясця, вміє висловлювати свою думку ну дуже прямо і зі смачною густою лайкою. Не те, щоб то було дипломатично, але дуже щиро виходить і від душі! Як ви вже зрозуміли, міцного слівця тут є і достатньо. Але як же красиво і лагідно воно звучить!

Мені подобається лінія Савки і історія, в яку вона витікає. СПОЙЛЕР!!! Не треба полювати на виснажених і знесилених юнаків-характерників, навіть якщо дуже хочеться! Одного дня, а точніше, ночі, можна з мисливця перетворитися на жертву, а тоді… Я ж там вище писала, що крові в книзі немало? 

А ще дуже погоджуюся з Северином: «Ви знали, все знали і мовчали! Боялися втратити тепленьке містечко і закривали вуха, коли чули постріли, закривали очі, щоб не бачити дубів, бо кожен з них – то вбитий характерник. То хто тут більше звір? Ми чи ви??» 

Як там в класика? Порожнє пекло, всі демони вже тут?

Мені подобається, що ця книга така патріотично-проукраїнська, але при цьому жодним чином не нав’язливо-пафосно-патріотична. Так, це альтернативна історія, до того ж замішана на чарах і магії, але ж хіба немає в нас зараз таких характерників? Ви фільм «Рейд» дивилися? А емблему ССО бачили? 

Насправді нам страшенно, безмежно сильно не вистачає таких книг. Слово – це теж зброя, і то дуже потужна. І такої зброї там потрібно в сотні разів більше, ніж маємо зараз.

«Аркан вовків» – це ще не «Відьмак», але вже дуже хороший крок в цьому напрямку, бо продуманий, прописаний світ і герої дозволяють історії розтікатися на всі можливі сторони. Ну і загалом це дуже приємне відчуття, відчуття гордості, коли читаєш книгу і ловиш себе на думці, що то не переклад якогось янг-едалтового бестселера «Нью-Йорк Таймс», а наше, рідне і не менш круте!