Усе лине до світла… – про книгу Алли Рогашко "Крізь безодню до Світла"

2019-08-28 15:05:55

Переглядів: 131

http://chytay-ua.com/

Рогашко А. Крізь безодню до світла: роман. Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2016. 208 с. 

Композиційно роман Алли Рогашко «Крізь безодню до Світла» складається з трьох розділів, об’єднаних екзистенціалом Любові. Невипадково за епіграф авторкою взяте міркування Оскара Уальда: «Бережи кохання у серці своїм. Життя без нього подібне безсонячному саду з мертвими квітами». Три частини – як окремі сюжети, окремі долі, історії, герої… Три подруги дитинства – Віра, Мар’яна, Христина – здається, в тексті навіть не перетинаються. Є лише поодинокі згадки про їхній зв’язок (Віра мовить принагідно про обох подруг; Мар’яна теж, але саме Христина їй близька «за духом»), який дивним чином увиразнюється завдяки деяким чоловічим образам (присутність Макса в житті останніх двох). До речі, кожен розділ поділяється в свою чергу на 2 підрозділи (пункти) – жіноче й чоловіче, фемінне й маскулінне (спостерігаємо гендерну двоплановість, двосвіття). Чи є це амбівалентністю свідомостей, душ, однозначної відповіді годі знайти. Ідеться радше про пояснення, мотивування, ба навіть виправдання поведінкових моделей, спокутування й відродження. Разом із тим, у кожній сюжетній лінії залишається відчуття незавершеності, обірваності дії – либонь, як свідоме прагнення авторки спонукати реципієнта домислювати, дописувати – таким чином бути співтворцем. 

Хронотоп усіх трьох частин далебі не столичний, не центральний, не мегаполісний, а навпаки провінційний, «вторинний», локальний – обласний центр Рівне. Звісно, є деякі відходження від загального просторового вектора (1-ша частина – поїздка Віри і Влада до Києва; 2-га – села, уродженцями яких відповідно є Мар’яна і Михайло, заробітки останнього в Москві, далі – хутір, якого навіть немає на мапі; 3-тя – перебування Макса й Петра у своїх рідних селах), але все ж… Текст Алли Рогашко переконує, що провінційний хронотоп, локальний вимір можуть бути цікавими і єднальними для вітчизняної читацької аудиторії; більше того, регіональний автор вміє захопити й заінтригувати своїми сюжетними перипетіями, зрештою, запросити будь-кого з іншої точки України «на каву» й продемонструвати йому своє Місто… 

Отже, яке воно – Рівне Алли Рогашко? Місто затишних кав’ярень, комфортних піших прогулянок, споминів і розмислів, історичної пам’яті… І, звісно, місто Любові…

«Кажуть, кохання живе три роки (тут нам відразу спадає на згадку роман Фредеріка Бегбедера «Кохання живе три роки», в якому перший рік артикульовано як рік пристрасті, другий – відповідно ніжності, третій – нудьги. – Г. К.-С.). Але чому три? Чому не п’ять, десять чи взагалі не вічно, як дехто вважає, чи то пак мріє? А може, воно триває зовсім коротко? З’являється раптово, наче стихія, змітаючи на своєму шляху здоровий глузд і будь-які спроби протистояти цьому божевіллю, і так само раптово зникає, лишивши по собі самі спогади, глибина яких залежить від сили почуттів. Хтозна. У кожного власні історії, терміни і розуміння цього загадкового поняття…» (с. 9). 

Перша частина роману під назвою «Житейські химерики» презентує 2 сюжетні лінії – фемінну (Віра) і маскулінну (Влад), які поступово з’єднуються в одну, та чи назавше? Вдача Віри на перший погляд контрастує з її іменем: досвід дається взнаки. Жінка апріорі не вірить у кохання. Чи то тільки їй так здається? Адже у грудині вряди-годи тривожить Щось – те, що вона відверто й настійно придушує побутовими клопотами. «Трудотерапія – не найліпший, але не такий уже й поганий метод боротьби з різними там поколюваннями в грудях. <…> І дійсно, до моменту, коли остання помита тарілка була поставлена на місце, всі химерні думки виганялися геть із голови. Хоча насправді вони нікуди не дівалися, а лише консервувалися десь у запиленому закутку підсвідомості, щоби потім зринути зненацька…» (с. 10). 

Матері тринадцятирічної доньки вже, здається, не годиться поринати в романтичні ілюзії – радше треба готувати дівчинку-підлітка до дорослого й жорсткого життя. І все-таки жіноче «Я» плекає тугу в щоденній рутині й самотності. Хоча й про абсолютну одинокість годі говорити, коли є дитина. Але підлітковий спротив (конфліктність і відчуження) увиразнює відчуття самітності ще досить молодої жінки-матері. «Де та маленька ніжна дівчинка, що простягала свої рученята для обіймів і віддано її цілувала? Її вже немає. Вона несподівано зникла, замінившись замкненою, дратівливою юнкою, вічно зосередженою на якихось своїх секретах, до яких матері було зась» (с. 12). 

Позиція досвідченої Віри подекуди надто категорична й безапеляційна, але традиційна й тенденційна для жінок у категорії 30+: «Якщо вже підпустити до себе чоловіка, то лише грошовитого. Ну, і щоб порядний був, не вештався по жінках і не пиячив. Але ж де такого взяти? Усі якісь нікчемні, люблять випити й гульнути. Перевелись на світі чоловіки, хай їм грець!» (с. 13). І далі: «До прикладу, колеги. Усі, як один, скупі, егоцентричні, самозакохані гульвіси, що полюбляють зависати в барах. Балачки лише про риболовлю, бухло і дівуль, котрих міняють, як шкарпетки». 

Весняна пора акцентує «екзистенційну порожнечу» героїні з життєствердним іменем «Віра». Більше того, ледь не щомиті перед жінкою зринають знаки, що, з одного боку, фіксують її самотність як опозицію до дійсності, з іншого – натякають на неодмінні радикальні зміни в долі. «Довкола неї всі раптом були у парі: люди, собаки, коти, птахи. Усі нещадно парувалися. Навіть речі їй до рук траплялися парні: то виделок ухопить дві замість однієї, то дві скибки хліба, та ще й розділить кожну надвоє» (с. 13). Чи добачить Віра символічність таких випадків, епізодів, ситуацій?.. Чи, зневірена в чоловіках, і далі відкидатиме очевидне? Чи впізнає долю у випадковому зустрічному? Чи видиме нам лишатиметься поза кутом зору героїні? 

Майже сусіди, либонь, неодноразово їхні маршрути перетиналися, пролягали назустріч, – але байдуже, відсторонено… І раптом випадок зводить творчу, мистецьку натуру (Влада) й буденну, міщанську, канцелярську Віру, байдужу до театрів і консерваторій. Щось ніжно-романтичне, забуте (чи й не відчуте раніше!) зненацька зринає, оживає у Віриній душі, хоча й оцінювальної методи вона, приземлена, спершу не зрікається. Але далі від цукерково-букетного етапу стосунків із Владом їй направду «зносить дах». Метаморфози героїні очевидні: вона навіть згоджується на концерт, бо там виступає скрипаль Влад, а отже, важливою є кожна деталь: «Віра сиділа в першому ряду й не могла відірвати погляду від цього чоловіка, такого досконалого, такого красивого. Як граційно він тримає спину, а як вправно і природно володіє скрипкою! Ніби з нею народився. Як плавно рухається його зап’ясток зі смичком, а як він торкається струн!» (с. 19). Цю музично-мистецьку, інструментальну вправність Влад екстраполює на Вірине тіло – і жінка навіть не відчуває, що губить гостроту зору, раціональність мислення, аналітичність, втрачає опору під ногами… Бо це ж «її Влад, її жрець кохання Ерос, котрий творив такі дива…» (с. 22). Звісно, поодинокі сумніви таки проникають в її туманну свідомість, закрадаються в закохане серце, але вони тимчасові й невиразні… 

Так чи так, усьому приходить край, як відцвітає жасмин… І цьому фіналу (чи то лише пауза, антракт перед наступним цвітінням?) передують знаки й передчуття… 

І можна було би однозначно звинувачувати Влада і співчувати Вірі (нагадаємо, що авторка залишає відкритою кінцівку – «Віра. Жасминовий трунок»), але першому дається шанс пояснити усе і, можливо, навіть отримати прощення («Влад. Життя генія зсередини»). Наратором Влад не буде: розповідь у романі перманентно ведеться від 3-ї особи. Але герой має змогу все пригадати, проаналізувати свої вчинки, аби осягнути витоки брехні. «Коли збрешеш раз, це неминуче тягне за собою необхідність брехати знову. Це вимушений подальший крок, аби захистити, довести «правдивість» попередньої брехні. Це – як снігова куля, котра, якщо її котити, поступово збільшується, наростає, перетворюючись на величезну. Усе ніби нічого, але… Є одне «але». Ця куля одного разу може обернутися проти тебе, і якщо вчасно не відскочити, можна втрапити в справжнісіньку снігову лавину, яка не те що накриє – просто поховає тебе живцем у цій білій безмежності. Питання лиш у тому, чи біла вона. Бо брехня не буває білого кольору. Вона якась така… безколірна й смердюча. І коли ця лавина накриває тебе, ти задихаєшся від смороду, а не через відсутність кисню» (с. 33). Брехня і зрада у Влада йдуть поруч, пліч-о-пліч, як вірні подруги, посестри. Герой загартовується брехнею, зраджуючи дружину. Гірко йому осягати, що Муза Людмила після народження сина втратить віру в його геніальність, а отже, Владові доведеться за межами сім’ї шукати підживу для своїх таланту й натхнення… Чи думав, що доведеться збільшувати дози підживи, змінювати її «марки», що одного разу піджива зруйнує його сімейне життя остаточно… Але й рятувати, відбудовувати запізно: «Любов давно минула. Збирати друзки з розбитого почуття немає сенсу. Його не відновити» (с. 41). Цікаво, що саме Київ (фокус, макромісто), а не Рівне (локус, мікромісто) відроджує, зцілює, повертає Владові твердь: «Він ходив вулицями столиці, і вона його лікувала. Лікувала його розтерзане серце, збирала по шматочках розтрощену вщент мрію. Він черпав потужну енергію цього міста…» (с. 42). І це логічно, адже саме там живе його мати. 

Випадкова зустріч із Вірою стається тоді, коли Влад у процесі розлучення починає сповна насолоджуватися свободою. Пересічність Віри контрастує з його ідеалом Музи, але вогонь очей героїні торкає душу скрипаля, а її принциповість щодо статевого життя («не розбазарює свою чесноту наліво й направо») додає стосункам гостроти й новизни. Здається, Влад діє за звичним сценарієм (де ж його творча фантазія, імпровізація?), хоч і вносить певні корективи. У висліді «вона (Віра. – Г. К.-С.) стала наче добре вистояне вино – повністю готова до споживання» (с. 44). Нам би утриматися від приписування комплексів, ставлення діагнозів, але вдача Влада не просто егоцентрична, він справді позиціонує себе генієм, а геніям, як відомо, правила не писані… Майстер скрипки і смичка, жіночих душ і тіл, Влад губить самоконтроль перед спокусами, знімає зі себе відповідальність, виправдовує свою аморальну поведінку: «[…] які можуть бути клятви чи правила для геніїв? Вони вільні від будь-яких правил і обмежень! Та й насолода гостріша у стократ, коли смакуєш забороненим плодом. Отже, докори сумління були одним махом відкинуті. Жодні докори не варті уваги, коли йдеться про мистецтво. Велике Мистецтво. А він  – Маестро, Майстер, Геній» (с. 45). 

І все ж, навіть генії безсилі перед почуттям. Беззахисним постає і Влад. Але минуле часто нагадує про себе – надто якщо воно є уособленням колишніх пасій, муз… Тоді воно загрожує руйнуванням і знищенням, стає полярним до того, яким було у своєму «теперішньому», тобто статус «обожнення» може змінитися на «негідь», «насолода» – на «розплату», «любов» – на «ненависть». І Влад це добре розуміє, більше того, переконаний, що геніям це все послано відчути у стократ сильніше за звичайних людей. Мовляв, «до них підвищені вимоги: їм-бо дано більше» (с. 47). 

Визнаючи своє почуття до Віри (не потяг!), Влад прагне покінчити з минулим, яке його намагається задушити своїми лавинами. Тим-то переймає на себе функції детектива («шерлока холмса») і починає збирати «досьє» на колишню колегу й коханку, котра його підло шантажує. І навіть не здогадується, що невдовзі стане свідком кривавого злочину… Хоча, можливо, міг би його попередити, завадити вбивцям – аби не страх. А читач тим часом не підозрює, що така лукава, здавалося б, пані насправді жертвує власним життям заради іншого… І що в подальших розділах виток причин і наслідків ще розкручуватиметься довго… І наприкінці книги (в епілозі) читач переконається, що роман Алли Рогашко – не власне жіноче чтиво, а текст із домішками детективного жанру, психоаналізу, в якому всі герої, так чи так, перетинаються, переплітаються, перегукуються, прямо чи дотично пов’язані зі злочинною мережею, очолюваною істинним Генієм – тихим, сірим на кшталт Гофманової «крихітки Цахес», але направду талановитим у своєму крутійстві. 

А поки триває сюжетна лінія «Віра – Влад». Обоє, як і читачі, прагнуть Світла… Щоправда, Віра вже надто обачна і має імунітет проти брехні, а Влад – після вбивства колишньої коханки Катерини наполегливий щодо потвердження своїх почуттів до Віри… Чи вдасться їм подолати цю безодню? Чи звинувативши одне одного, вони обидвоє полетять у прірву, не тримаючись за руки, а лише бризкаючи слиною від взаємних образ… «Нічний метелик відчайдушно бився об віконну шибку. Усе лине до світла… Особливо те, що приречене жити в пітьмі. Йому особливо гостро хочеться того, чого воно позбавлене. У той час як ті, що живуть у світлі, його не помічають. Для них воно звичне, повсякденне. Жорстока іронія» (с. 67). Влад проживає свою «екзистенційну порожнечу», ніби читає роман Ґ. Ґ. Маркеса… «Самотність гірша у стократ. Самотність пожирає всі стреси і потрясіння. Вона вщент руйнує всі переконання про надважливий сенс його самореалізації, поглинає радощі й екстази творчого польоту, стирає усвідомлення власної винятковості й геніальності. Вона жорстока й безжальна. За цих кілька днів він пережив кілька років, цілих сто років самотності…» (с. 67). Вічник М. Дочинця, представники «озерної громади» з роману Ж. Сосьє «Дощило птахами», Христина з аналізованого твору А. Рогашко, звісно, посперечалися би з Владом щодо рецепції екзистенціалу самотності. 

Наприкінці 1-го розділу ім’я героїні набуває символічної семантики, але вже в драматичному сенсі: «Ти знаєш, що для мене означала віра (тут і далі виділ. авт. – Г. К.-С.)? Це була не просто якась порожня сліпа впевненість у чомусь (звучить ніби докір героєві. – Г. К.-С.). Це була віра в тебе. Ти породив її в моєму серці. А тепер її немає. І вже не буде. Усе вже зітліло. Остаточно» (с. 67 – 68). Влад закидає Вірі, що вона є живим доказом гіпотези про дуалізм жінки, амбівалентність її натури (тепла/холодна, ніжна/байдужа, романтична/войовнича, людяна/звіряча), і обіцяє чекати, бо свідомий своєї провини, свого гріха, своєї брехні… 

У 2-й частині, однойменній до назви роману, перетинаються долі Мар’яни й Михайла, але й тут авторка відходить від традиційного happy-end. Якщо спершу продовжує тенденцію розмислів щодо плинності Любові, то далі кидає думку про Її вічність… Та чи все так однозначно? Бо ж коли здається, що гіркоту болю подолано, пережито, забуто, зцілено, один телефонний дзвінок може перекреслити всі попередні зусилля, поривання, досягнення. І теперішнє миттєво стає минулим в його модерному вияві, перепрочитанні, реінтерпретації… «Пам’ять знову відхилила свою завісу…» (с. 76). Звісно, така модель має право бути, якби не одне «але» – любовний трикутник (Михайло – Мар’яна – Макс). За 15-ма роками мовчання – досвід розчарувань, втрат, розплат (Михайло) і вигартовування після зради, страх перед новими стосунками (Мар’яна). Остання стрічає Макса – ідеального (за її критеріями) чоловіка, уважного й турботливого, шляхетного й успішного, відчуває «його природну потужну харизму, а ще – аристократичність» (с. 81). Якщо кожен штрих стосунків із ним вдатна контролювати розумом, аналізувати, то чи є це справжнім Коханням, від якого «зриває дах»? Певна річ, можемо пояснити це тією самою обачністю після пережитого болю, але… «Чи кохає вона його? Радше поважає як гарну людину, як хорошого, вірного друга, захоплюється ним…» (с. 81). І тут можемо ставити крапку в питанні взаємин «Мар’яна – Макс», бо все зрозуміло. Насправді героїня – досить романтична, мрійлива жінка, котра після дзвінка «першої любові» і зустрічі з нею відчуває душевну бентегу, внутрішній дисонанс до тремтіння кінчиків пальців, хоч і переконує себе, що минуле минуло… І все ж питомо схильна «[…] зануритись у якісь приємні спогади, прогулюючись парком або ж за філіжанкою кави в улюбленій кав’ярні. Це так чудово: мати в серці гарні спогади, які можна будь-якої миті дістати з таємної шухляди пам’яті й пережити заново…» (с. 79). Чіпляється симптоматично за Макса – ніби з закликом забезпечити її ногам опертя, проте навіть чоловіки мають інтуїцію… І досвід теж підказує їм зачекати осторонь, бо поміч тут зайва… 

У кожному разі, героїня відчуває, що кордон її світу порушено – звідси душевний дисбаланс. Без особливих претензій, але зі здатністю все впорядковувати, Мар’яна «любила свій особистий емоційний простір, що створювала довкола себе (звісно, це є результатом копіткої душевної праці. – Г. К.-С.), любила своє маленьке затишне житло, любила приємні дрібнички, якими оточила себе, емоції, які вони дарували їй […] вміла віднаходити радість у простих речах, на котрі більшість не звертає уваги; вміла смакувати життя, правильно розставляючи пріоритети» (с. 79). 

Мар’яна перед важким вибором («Такого життєвого розпуття вона ще не мала»), але поступово саме Михайло (Михасик) стає її пріоритетом. «Вона відчула, як оживає той міцний зв’язок, котрий був поміж ними в юності. І стало так тепло на душі, так затишно і гарно… як колись давно» (с. 93). Авторка натякає, що чоловік має гарячу, імпульсивну вдачу, а отже, не вміє жити за принципом «моя хата скраю» – навпаки завше готовий заступитись за слабких і скривджених, схильний до романтичних вчинків за внутрішнім поривом… Темперамент Михайла контрастує з Максовим: останній насупроти тяжіє до планування й аналітики. 

Якщо для Віри й Влада символом взаємин є жасмин, то для Мар’яни й Михайла – липа. І розвиток їхньої романтики припадає на літо. «Вона (Мар’яна. – Г. К.-С.) наче доторкнулась до їхньої Казки» (с. 94). До речі, в долях героїв роману з чотирьох пір року особливо виразними є весна й літо, дещо менше – осінь; щоправда, переживаються й осмислюються сезони по-різному, попереджаючи тим самим про пафос подальших подій, плин настроїв і почуттів: «Весна поступово перейшла в літо, бузкові пахощі змінилися на медово-липневі, а з розчиненого вікна чувся вже не солов’їний спів, а моторошне пугукання сов і писк кажанів» (с. 87) – щодо Мар’яни; «Весна зазвичай дарує хвилю внутрішнього піднесення, якогось нестримного драйву і жаги до життя. […] Макс (виділ. жирним наше. – Г. К.-С.) же проводжав весну з відчуттям глибокого розчарування й відчаю» (с. 129); «Весна, що вирувала розмаїттям кольорів, звуків і пахощів, непомітно перейшла в більш розмірене літо. Щоправда, це літо перевернуло догори дригом її внутрішній світ і розбурхало усталену в душі гармонію» (с. 171) – стосовно Христини. 

Кульмінацією сюжетної лінії «Мар’яна – Михайло» є звістка про загибель останнього. Кульмінацією, але не розв’язкою… І все ж, «темний» сон напередодні буде згодом інтерпретовано як віщий. Буде й інший, віщий, але вже світлий сон – тоді Мар’яна відчує, що під серцем носить дитину. Розділ «Мар’яна. Мить забуття» завершується надією на відродження героїні, бо ж частинка коханого з нею поруч. 

«Михайло. Як все було» – розділ, що прояснює «кримінальне», кидає світло на життєпис героя з часу його першого знайомства з юною Мар’яною, а головне – потверджує, що Михайло таки живий, але змушений за братовою волею, свідком тієї кривавої баталії, переховуватися… Чи хоче того сам? Маючи вдосталь часу на розмисли й аналіз, розуміє одне – повинен повернутися, аби стати Світлом для коханої. «Тепер, коли підвів риску під минулим життям з усіма численними помилками, коли пройшов крізь усі жорна безодні, коли зрештою народився заново, він отримає спокій? Може, його вітрильник таки дістанеться тихої гавані, де бурхливі хвилі вляжуться в погідний штиль?» (с. 126). 

ІІІ частина («Притулок для самотніх») певним чином узагальнює, підсумовує щодо попередньо згаданих імен. Після поразки з Мар’яною (свідома перерва у стосунках часто вимовніша за словесний вир) Макс зустріне нове кохання – Христину. З усіх трьох подруг її зовнішність найдовершеніша: «ідеальний манікюр, легкі порухи зап’ястка, тонких пальців, правильні контури обличчя, довгої шиї», а передовсім «густе чорне волосся», що «хвилястими пасмами спадало на плечі» – усе це не лишає чоловіка байдужим, ба навіть приворожує і вполонює… Особливо волосся, до якого Макс інстинктивно й імпульсивно (що, власне, чуже його суті!) просить дозволу доторкнутися. Такий поривний рух і бажання мають свої джерела: в його мами було подібне волосся (пережите й відчуте в дитинстві увиразнюється в дорослому віці). Таке інтимне знайомство шокує й бентежить Христину, але й вона відчуває Щось невимовно пристрасне й незримо-енергетичне, хоча воліє дещо вповільнити хід подій. А далі – торбинка з яблуками та «інтуїтивне вгадування бажань на рівні позамежевих відчуттів» (с. 138). 

І все ж, Макс, визнаючи на собі «тавро» нещасть і розчарувань, має якесь темне передчуття («Макс. Чергова спроба») – і невдовзі доля зведе його з Катериною, колишньою коханкою Влада, про смерть якої потім дізнається з новин, а також із таємничим сірим пасажиром – «поношеним і прим’ятим»… Не відатиме, що всі вони в одній сув’язі – так чи інакше… І що лише в епілозі вся правда зрине бурхливим потоком…

Традиційно герої роману повертаються до своїх джерел, аналізують минуле, висновують тенденції сьогодення. Макс не є винятком – звідси поїздка додому, до рідного села. Схильний до раціонального мислення, чіткого розрахунку, планування, Макс проте обожнює швидкість, яка наснажує його, підживлює, надихає… А ще – є одна місцина на березі озера як осердя Його світу, точка Його опори: «Тільки тут його огортав спокій і замирення із самим собою. Повертаючись до звичного повсякденного життя, він деякий час тримав у душі те замирення, а потім воно кудись зникало, розсіювалось у метушні…» (с. 157). Вік і досвід дарують Максові прозріння й осмислення рідних місць, де закопана пуповина, як Місця Сили: «місця, де минуло дитинство і юність, дають силу, бо насичені енергією життя, тепла й любові. Саме тому тягне до рідних місць, коли на душі погано й тяжко» (с. 158). Так, кепсько, почувається після розриву з Мар’яною: навіть нові стосунки з Христиною, попри пристрасть, не дають стовідсоткового відчуття Щастя, тим паче, що має місце одноразова, стихійна зрада з Катериною, смерть якої кримінального кшталту…

У розділі «Христина. Не від світу сього» розкривається правда про третю подругу, її питоме тяжіння до самотності. Цей екзистенціал увиразнюється дощем: «Є якась магія в його тихому шелесті. Шелесті самотності… Кожний переживає самотність по-своєму. Хтось вовком виє, лізучи на стіни від розпачу, хтось нудиться, захлинаючись у власній безпорадності, хтось тікає на край світу, впускаючи у своє життя безліч потрібних і не дуже знайомств, озлоблюючись і шукаючи втіхи в абсурдних ідеях марнування часу. А хтось просто насолоджується, сприймаючи самотність як свободу» (с. 159). До останньої категорії належить Христина, котра цурається будь-якої залежності, уподібнюючи її до смерті, а свободу тимчасом артикулює як найвищу цінність. Гіркий досвід в особистому житті дається взнаки, ставлячи «тавро» на подальші взаємини. Бо ж героїня є направду фахівцем у розпізнаванні масок – легко може розшифрувати, де справжнє обличчя, а де личина: остання «вростає в […] лице так природно і міцно, що здерти її неможливо» (с. 161). 

Як і попередні герої, Христина постає перед вибором: по один бік пристрасний і непередбачуваний Макс (прикметно, що така грань його вдачі (а можливо, то його істинне «Я»?) оприявнюється саме з Христиною, а не Мар’яною), по інший – відлюдний, мовчазний сусід Петро. Останній близький героїні душевно й духовно, поряд із ним її душа випрозорює світло й наснажується ним, хоча портрет Петра навпаки виразно безпросвітний: акцентовано «його важкий і печальний погляд, у якому наче втонув усесвітній смуток» (с. 163), меланхолійну гру на гітарі, подібну до собачого виття. Отже, два чоловічі типи: перший символізує тілесне, другий – духовне. Кого ж обере героїня? Який спонтанний імпульс відчує, якому не менш за читача буде щиро подивована? І піде до Нього в теплу й затишну, погідну й запашну осінь… Інша, оновлена, відроджена й перероджена – зі Світлом в очах і на вустах… 

«Насправді він був самотнім вовком, котрий неохоче вилазив зі свого лігва. […] Він любив володіти своїм часом і розпоряджатися ним на власний розсуд» (с. 164) – таку характеристику Петра артикулює авторка. Уникаючи людей, чоловік має особливе тяжіння до мандрів. Цією пристрастю прагне поділитися з Христиною, однак не має відваги озвучувати свої почуття, думки, прагнення… І все ж, метаморфози героя явні: «ніжний, таємничий образ» жінки його потрохи зцілює і виводить за межі ізоляції. Христина вчарована таємною глибинністю Петра, а надто його справжністю, природністю: «Головне те, що він не мав масок: його надмірна замкненість, не притаманна чоловікам, була не удаваною. Він справді таким був…» (с. 166). Тяжіння героїні до звукової гармонії так само плекає інтерес до соло на гітарі. 

Аби не розкривати всіх карт щодо роману та його сюжетних перипетій і внутрішніх колізій героїв, скажемо, що і Петро, і Христина теж запрагнуть повернутися до витоків, щоби збагнути корені своїх комплексів, душевних конфліктів, страхів і логіку кожної (з двох відповідно) долі. Христина вкотре переосмислює потужну енергетику власних бажань, відчуває власний вплив на рух подій довкола (первинною точкою стало давнє розлучення батьків), боїться свого несвідомого – як миттєвого розряду блискавки… І навіть коли це з віком минає, лишається нескасовна тривога щодо повторення імпульсу… У випадку Петра йому теж випаде нагода «повернення»: зрине правда про жорстке дитинство, сирітство, чужість і байдужість прийомних батьків – звідси оте неперебутнє самітництво, свідома ізоляція душі й тіла, питома інтровертність… Одинокість і відчуження – його вибір, його доля, його карма, його нагорода й кара… «Мабуть, бути самітником прописали йому десь на Небесах. Він був самотнім усе своє життя, починаючи із сиротинця й по сьогодні. Був самотнім і наодинці, і в натовпах. Здавалося, самотністю він просякнутий наскрізь. Це справді було його кармою. Лише з часом змінювалися декорації й запахи» (с. 175) – тут артикульовано суть екзистенційної самотності. 

Два жіночі образи (Христини і прийомної матері) як Світло й Темрява, Життя і Смерть, Добро і Зло, Тепло й Холод контрастують у Петровій свідомості, його пам’яті. І чоловік інтуїтивно відчуває, що вже не один. Лишається дистанція в кілька кроків сходами…

Епілог під назвою «Маленький секрет Великого Дем’яна» розкриває таємницю, що невидимою ниткою зв’язує героїв роману, але попередньо лишалося Щось поза об’єктивом. Біографія Генія, в тілі якого живе диявол… Зовнішність, котра не впадає в око, – навпаки індивідуальна сірість, що розчиняється в загальній. Пізня дитина, в якій батьки не чаяли душі… Талановитий і старанний хлопчина, відмінник, котрий згодом стає запеклим двієчником… Послух і покора трансформуються в прихований протест, а далі – в потаємну владу… «Золота дитина» своїх батьків стане їх Великим Розчаруванням, а потім – їх убивцею, координатором злочинної схеми, «розумовим центром», душогубом з невимазаними кров’ю руками… Батьки, нарікши сина Дем’яном у сув’язі з прізвищем «Великий», мріяли про успішний шлях свого нащадка, але далебі не підозрювали, що давньогрецьке тлумачення імені («підкорювач») стане таким живим і жорстоким, винятковим і кривавим… Чи є в тім їхня провина? Чи відчував він нелюбов із боку батьків, що, можливо, помножившись на синову ненависть, «викохала» монстра Всесвіту? Згодом Дем’ян вирішить убити батьків правдою – і вони зрозуміють, що породили й виплекали диявола… 

Навіть щодо такого генія з подобою люцифера авторка оскаржує формулу самітництва, бо Дем’ян зустрічає подібну собі сіру мишку Яну (звукове співзвуччя увиразнює тандем). Інь і янь, вони формують свій проект і голублять його спільно як «Великий План», «Великий Секрет». Дві самотності, два відлюдьки… «Вони поклялися бути разом, що б не сталось, і клятву відданості засвідчили кров’ю. У буквальному сенсі: невеличкі розрізи на долонях, з’єднані в одну спільну пульсуючу рану, скріпили навіки їхній союз» (с. 192). 

Звиклий усе контролювати, доскіпливий до кожної деталі, Дем’ян не підозрює, що є дещо поза його увагою, але в полі зору Всевишнього… Злочин завше має бути покараний, а гріх спокутуваний, інакше… Тож повернення до рідних місць у випадку Дем’яна не генерує відродження, а навпаки розхитує ґрунт під ногами, забирає відчуття тверді… Місце Сили, точка опори, осердя Всесвіту для інших, Дем’янові кревна земля стає місцем смерті. А отже, світла годі шукати… Натомість безодня глибшає, темрява стає усепроникною й абсолютною… Як тартар…

А. Рогашко в контексті внутрішніх монологів героїв і власних філософсько-ліричних відступів-розмислів порушує одвічні питання, подеколи відповідає на них прямо, іноді дає читачеві змогу самому дійти висновків, рефлексуючи стосовно долі того чи того персонажа: 

– Як люди долають самотність? Як вони живуть самі і при цьому добре почуваються? 

– Чому кохання з часом перетворюється на комічний трагіфарс?

– Як знати напевне, чи правильний шлях обираєш? Як знати, що цього разу не помилишся і все буде так, як повинно бути? («Ніяк. Немає такого компаса, який би вимірював правильність чи хибність життєвого напрямку. Ти просто рухаєшся в потоці часу й отримуєш те, на що заслуговуєш» (с. 125) – відповідь авторки щодо Михайла)

– Де межа між ілюзією та реальністю? («Вона така тонка і невиразна…» (с. 167) – стосовно Христини). 

– Невже почуття минуться так само несподівано і непояснимо, як почалися? «Розвіються за вітром, невблаганно витечуть із часом, як витікає з пам’яті щось несуттєве і повсякденне?» (с. 181). 

Насамкінець зазначимо, що роман Алли Рогашко «Крізь безодню до Світла» опертий на число «3». Тож є відповідно 3 істини, 3 домінанти, 3 висновки, що випливають із цього чтива: 

1) Місто як текст; 

2) Самотність як екзистенційний досвід;

3) Любов як сила і світло. 

Ганна Клименко-Синьоок

Поетеса, кандидат філологічних наук, доцент Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького

author photo