Улюблені книги: Влад Сорд

2019-10-01 20:23:37

Переглядів: 250

http://chytay-ua.com/

Ніхто не знає, скільки мені років, але звуть мене Влад Сорд (тільки Сорд – то не по паспорту, а прізвище діда-норвежця). Книгозалежний, трудоголік, скандинавський язичник, багатокітний батько семи чудових котів, а ще, кажуть, поет, письменник, ветеран, дизайнер і видавець – тобто співзасновник та художній редактор видавництва «Дім Химер».

Тут буде коротко про те, як я до такого докотився. Отже, найперше: пам’ятаю себе з одинадцяти і з того ж часу записую віршами сни. Родом з Вінницької області, в шістнадцять років утік з дому до Криму, навчався там на юридичному, працював, практикуючись у Верховній раді АР, аж до Революції. 

Після Майдану, разом із першою хвилею добровольців, вирушив захищати східні кордони у складі 5 ОБАТ Добровольчого Українського Корпусу Правого Сектору, згодом командував загоном в ДБ «ОУН», 7 розвідбаті ДУК ПС, устиг навіть трохи повоювати нелегалом в лавах полку «Азов» через ОРСП «Одін». Поміж тим, влітку 2014-го був поранений в Іловайську. Загалом – 4,5 роки на війні, з них останні 2,5 на контракті в 93-тій окремій механізованій бригаді «Холодний Яр». Як піхота – на Бутівці (Донеччина), як артрозвідка – Кримське (Луганщина), як ТВО начальника прес-служби бригади став автором почесного найменування «Холодний Яр» та тексту офіційного гімну бригади у виконанні гурту «Тінь Сонця». 

Згодом одружився з відомою письменницею Вікторією Гранецькою, а після звільнення з лав ЗСУ – ми, власне, й заснували «Дім Химер». Маю аж цілих три виданих книги: «Трансгрес(і)я» (2016, збірка віршів, видавництво Сергія Пантюка), «+++» (2019, збірка віршів, видавництво «Дім Химер»), «Безодня» (2019, збірка оповідань, видавництво «Дім Химер»).  

Книга: паперова чи електронна?  Паперова! Продам три електронні читалки, без неймовірного книжкового запаху, реєстрації та смс.

Книга, з якою асоціюєте себе:  Ернст Юнґер, «В сталевих грозах».

Книги, котрі читати НЕ будете:  1)Будь-які російською. 2) Російських авторів. 3)  «Доробки» членів спілки письменників Піщанського району Вінницької області. 

Недочитані книги:  Теодор Драйзер «Геній», Лєв Талстой «Війна і мир».

Особистість, котра надихає.  Їх кілька, кожна відповідає за власний напрямок акумуляції натхнення: Нікола Тесла, Амброуз Бірс, батько наш Говард Філіпс Лавкрафт, Олесь Бердник, Сергій «Сєвєр» Табала. 

Музика, що створює настрій:  Tool (медитувати), Megaherz (стріляти), Motanka (писати прозу), CH. SH (дезайнирувати), Eluveitie (писати вірші), Oomph! (прокидатися), Wardruna (приносити жерви), Natural Spirit (робити революцію) 

Фільм, що вразив:  «Еквілібріум» (2002 р.)

Життєве кредо:  Duettaeann aef cirran caerme glaeddyv. Yn a esseath, тобто «Меч призначення має два вістря. Ти – одне з них».

 

Герберт Велс «Острів доктора Моро» (1896 р.)

Мені дванадцятий минало, цю книгу на горищі я знайшов. Вона була древньою – чорну палітурку та позолочені вицвілі літери розтріскав час, а сторінки стали такими крихкими, що почасти розсипалися від найменшого доторку. Роман про вівісекцію, досліди над людьми та тваринами, виживання на відрізаному від світу моторошному острові. Я навіки застряг у ньому, тож досі пам’ятаю ту незбориму суміш гнітючого жаху, ірраціональної огиди та жаскої безвиході, котрою сочиться кожна сторінка. Словом, так я почав читати.

Богдан-Ігор Антонич «Зелена Євангелія» (1938 р.)

Не знаю, що спонукало поцупити цю книгу зі шкільної бібліотеки, щойно я дочитав Велса. Ті вірші досі здаються мені ключами від якогось потужного, незбагненного чаклунства. Невловимо-мінливі, прекрасні й довершені, вони змусили не лише морально постаріти на десяток років, а й повсякчас наповнювали бажанням жити. І вмирати.  

Анджей Сапковський «Відьмак» (1990-2013 рр), «Сага про Рейневана» (2002-2006 рр)

Дякую, пане Аджею, ви закохали мене в темне фентезі. А ще – тепер я фахівець із гуситських війн. І Старшої мови ельфів, так. Тоді мені було чотирнадцять, тож я наздавав металобрухту й поїхав до Росії – шукати діда. В Пєтєрбургє потрапив до велетенської книгарні, побачив на спеціальному постаменті два вражаючих томи дорогезного подарункового видання Сапковського («Відьмак» та «Цирі») і бажання ними володіти було таким потужним (а грошей – аж близько жмені дріб’язку), тож я, знову ж таки, поцупив обидві книги. Гадаю, ви мене зрозумієте. Бо, відверто кажучи, жодне темне фентезі не має живіших світів та персонажів, аніж саги Анджея Сапковського. 

Олесь Бердник «Чаша Амріти» (1968 р.), «Зоряний корсар» (1961 р.)

Якось на шахту Бутівку, ризикуючи життям під щільними обстрілами, волонтери привезли допомогу. Не їжу, не спорядження, медикаменти чи однострій, а книги Бердника. Звісно, що крім мене їх ніхто не читав, а тим часом я пізнав нескінченність людини та нескінченність космосу, безмежність всесвіту в людині та людини – у всесвіті. Ті книги – суцільне світло, варто зазирнути на сторінки «Чаші» чи «Корсара» – і воно оселиться всередині назавжди. Це справді вартує, аби ризикнути життям, прориваючись до незнайомих людей під обстрілами.

Говард Філіпс Лавкрафт – всі твори.

Кілька років тому, на черговому Форумі Видавців, Олексій Жупанський подарував нам з Вікторією перших два томи Лавкрафта українською. Звісно, я читав його й раніше (щоправда – переважно російською, знаю, то ганебно), але тільки завдяки українському перекладу зумів осягнути всю ту красу, божевілля й потойбічну темряву, яка, власне, увічнила Говарда. Ті тексти змінили мене як особистість. Скажімо так, я – «увірував».

Вікторія Гранецька «Тіло™» (2013 р.)

Я читав «Тіло» на передовій і це було моє перше знайомство з сучасною українською літературою. Той містичний роман про недалеке майбутнє й корпорацію всесвітньої індустрії обміну тілами – то любов з першого погляду. Його вражаюча атмосфера й непередбачувана динамічність сюжету не відпускали мене ще довго, а герої, зовсім несподівано для мене, стали рідними. «Тіло» згодом перечитало безліч моїх побратимів, усі ми одностайні: з перших сторінок описана дійсність стає яскравішою, ніж дійсність навкруг. Розрив з реальністю. Незабутній моторошний ефект, тож я тепер, вже на правах чоловіка авторки, періодично вимагаю продовження.

Олексій Жупанський «Першими до мене прийдуть діти» (2008 р.), «Побутовий сатанізм» (2010 р.), «Благослови Тебе Боже! Чорний генсек» (2017 р.)

Читав добірку Олексія від третього зазначеного до першого. Натрапив вже після знайомства з автором на допис-анонс «Генсека» й знову відчув те-саме-непереборне-бажання-прочитати-книгу, проте цього разу не цупив, а, як людина, купив. Щойно прочитав – придбав дві попередні. Гострий мікс горору, сюрреалізму та реалізму просто розриває мозок на шмаття, подібного стилю ніде й ні в кого більше я не зустрічав, і з більшою насолодою у божевілля не занурювався жодного разу. Переконаний: оці три книги Олексія Жупанського мають епохальне значення для становлення української «темної» прози й сучукрліту загалом, а для всіх незгодних – власноруч колись побудую одномісний біореактор.

Сергій Жадан «Тамплієри» (2015 р.)

Ти читаєш ці вірші, а вони – читають тебе, озиваючись зсередини голови. Вони продукують безліч думок, котрі раніше ховалися десь дуже глибоко у підсвідомості. Навіть якщо ти проти – однаково змушений почуватися вільним й бажати боротися; починаєш сприймати образи поезії Жадана – і вони спричиняють якісь незворотні зміни у твоєму «я». Збірку подарувала дружина, і хоч я особисто читав її десь на передовій – та радив би невідкладно долучити «Тамплієрів» до шкільної програми.

Євген Лір «Підземні ріки течуть» (2018 р.)

У Сорда так: з кожною сотнею відчитаних книг починаєш «прозрівати» все рідше. А потім, наприклад, оповідання з «Рік» м’яко заповзають у твої думки й складаються в ненаписану історію, котру годі усвідомити повністю, скільки не намагайся. Історії Євгена не налякали мене, ні, проте ми з ними, скажімо так, розмовляли однією мовою та були однієї крові. Щойно почав читати, зрозумів: всі ці оповідання, просякнуті атмосферою потойбічної тривоги та невимовної ностальгії, є одним із найкомфортніших моїх природних середовищ.

Кентаро Міура «Берсерк» (1990 – 2019 рр)

Це не зовсім книга і ми знову повертаємося до темного фентезі. Манґа, котру автор і досі продовжує створювати, стала невід’ємною частиною мого життя не лише завдяки винятковим сценам жорстокості та надзвичайно самобутньому світу. Це досить складно пояснити, проте історії персонажів та їхні життєві обставини химерним чином накладаються на моє життя. Запевняю: нічого подібного про дружбу я не читав. І, до слова, один Ґриффіт уже має свій крихітний шпилястий замок.