Ксенія Фукс "По той бік сонця"

2019-11-11 21:12:29

Переглядів: 322

http://chytay-ua.com/

Але ми в божевільні! Тобто ми – психи. А значить, нам можна поводитися як психам. Коли ще випаде така нагода, коли ненормальність твоїх дій буде нормально сприйнята?

Ксенія Фукс «По той бік сонця»

 

Я зрозуміла, що зі мною відбувається. Стало легше.

Ксенія Фукс «По той бік сонця»

Якось в Донецьку жила дівчинка. Жила з матір’ю, любила бабусю, встигала навчатися одразу в двох школах. Була активісткою, якій завжди все вдавалося. Ніколи не скаржилася, багато читала, сумлінно вчилася і була ледь не прикладом для наслідування. Поїхала на науку до Німеччини, знайшла друзів. Зустріла коханого, ходила на роботу…

*** 

Суспільство вільне рівно на стільки, на скільки голосно і розкуто воно може говорити на незручні, неприємні і несимпатичні теми. Чим більше таких тем виринають в журналістських публікаціях, новинних сюжетах, літературних і не тільки дискусіях, в повсякденних чаюваннях і телефонних розмовах, тим дорослішим, вільнішим і виваженішим є суспільство. На жаль, у цій площині суспільство українське, може, і не плентається в хвості, але вже точно не мітить в лідери. 

Очевидно, нам потрібно ще багато часу, аби перестати червоніти, хреститися і відводити очі, коли мова заходить, наприклад, про одностатеві шлюби, сексуальну освіту в школах, інклюзивність, максимально можливу інтеграцію неповносправних людей і людей з обмеженими фізичними можливостями до повнокровного суспільного життя тощо. 

Ми вперто продовжуємо орієнтуватися на загальноприйняті і зручні для всіх стереотипи, як оте німецьке Kinder, Küche, Kirche (діти, кухня, церква) на позначення ролі жінки в суспільстві, жорстоке переконання багатьох, що людей з синдромом Дауна, аутизмом чи ДЦП краще не випускати на вулиці, впевненість, що геями стають, а не народжуються, і звісно, ще є про те, що звертатися до психолога по допомогу – сором і ганьба, а депресія – не хвороба, а вигадка манірних панянок, які передивилися серіалів. 

Насправді ні. Звернутися по допомогу ніколи не соромно, а депресія – не вигадка, а хвороба і психічний розлад. Це страшна сила, яка приводить до дуже трагічних наслідків. Головна героїня і оповідачка в дебютному романі української письменниці Ксенії Фукс «По той бік сонця» знає про це не з чуток. 

Дівчинка, яка поїхала навчатися до Німеччини і якій, здавалося б, вдавалося все і трохи більше, –  це вона. Та, що дивилася на зворотню сторону Сонця. Та, яка розповідає свою історію, аби інші не боялися розповідати свої. Та, яка рятується, говорячи про те, чого, як прийнято думати в нашому ще недорослому суспільстві, немає: про депресію, а також про лікування в психіатричній клініці, необхідність допомоги «зі сторони», сприйняття суспільством людей з психологічними захворюваннями та самоідентифікацію пацієнтів, які опинилися в психіатричних лікарнях. 

Ні, ця книжка зовсім не як «Над зозулиним гніздом» Кена Кізі. Так, вона певною мірою близька до «Несамовито щасливої» Дженні Ловсон. Дуже правильно читати її напару з «Книжкою про депресію» Саші Скочиленко. Можливо, варто глянути фільм «Перерване життя» (Girl, Interrupted).  

«По той бік сонця» – це нелінійна біографія, розкладання, розглядання і споглядання себе. Це рефлексії, копирсання і перебирання, намагання не лише знайти відповіді, а й поставити правильні запитання. Часто механізм, який перестав працювати, розбирають на деталі, обтрушують, промивають і оглядають кожну з них, а потім складають все, як було. Іноді це справді допомагає йому знову запрацювати. Іноді потрібно для того, щоб відволіктися, якщо все інше відмовляється допомагати. Героїні Фукс пощастила – її «саморозбирання» було недаремним.

Історія починається того ранку, коли оповідачка збирається на потяг, щоб вирушити до, як вона каже, «будинку для ненормальних». А далі описи життя в клініці, діагностика, бесіди з лікарями, внутрішні правила і розпорядок дня, нові знайомі, нескінченне куріння на балкончику, ледь божевільні, божевільні і дуже божевільні… 

Книга Ксенії Фукс підкупляє перш за все манерою оповіді. Героїні віриш. Віриш, бо це дуже природньо і зрозуміло: почати начебто насмішкувато розповідати про осоружну роботу й непомітно для себе (і читача теж) добрести до відвертих одкровень, болючих спогадів і насипання солі на власні незагоєні рани. 

З таких флешбеків, роздумів і спогадів формується уявлення про те пекло зневіри, відчаю, страху і безконечного неприйняття та нерозуміння, в якому роками жила оповідачка. Чому? Тому що депресія – це не вигадка! Це хвороба, злий демон, якому не важко будь-кого довести до самогубства. І боротися з ним самотужки – річ даремна. А до того ж ще й небезпечна. Героїні пощастило, що друзі встигли приїхати до неї до того, як стало запізно. 

За що Ксенії Фукс справді потрібно віддати належне, то це за описи депресивних станів і світовідчуття людини, яка від них потерпає. 

Хотілося крикнути їм у спину щось жахливо нецензурне. Хотілося вп’ястися нігтями в їхні усміхнені фізіономії й просто їх роздряпати. Адже хтось чи щось знищило, розірвало на шматки мою радість. Мені здавалося, що мого суму вистачить, аби занурити всю земну кулю в безодню безпросвітної туги. Мій сум був безмежним. Він тягнув мене кудись донизу, на дно, хоча здавалося, що цього дна просто не існує. Я припинила писати вірші. Більше не насолоджувалася музикою. Не раділа навіть запланованій відпустці в сонячній Іспанії. Хотілося просто щезнути, розчинитися в повітрі, розвіятися, мов пил.

А далі прийшло найстрашніше. Апатія. До всього: до друзів, до К., до подій за вікном і, зрештою, до самого життя. Я більше нічого не відчувала. Ані любові, ані ненависті, ані горя, ані радощів. Мене більше не хвилювала війна в моєму місті. Не хвилювала доля моїх близьких. Я більше не плакала цілісінькими днями. Почувалася, наче заповнена органами посудина з причепленими до неї кінцівками, які згиналися під її непомірною вагою.

А окрім такого розпачливого внутрішнього стану і майже розчавленої особистості – повне нерозуміння зі сторони оточуючих, загострене почуття справедливості, патологічне несприйняття нещирості… Той момент, коли банальщина про добре слово чи посмішку перестає бути банальщиною, адже вони справді можуть врятувати чиєсь життя. 

У роману «По той бік сонця» є підзаголовок: «Історія однієї самотності». І він більш ніж виправданий. Власне, з самотності все і почалося. З тотальної і всеохопної самотності дитини, яка просто хотіла, щоб її захистили, розуміли і підтримували. Прагнула, щоб її любили, а не вважали помилкою молодості та нагадуванням про минуле. Це не коштує грошей, а тому безцінне. Це не займає місця в кімнаті, але може призвести до страшних наслідків, якщо його немає. І тоді спершу маленька дівчинка, а потім доросла жінка намагатиметься зрозуміти: «Чому мама мене покинула?».

Окрім очевидних і вже зазначених причин психологічні розлади героїні провокує і те, що робить книгу дуже прив’язаною до сьогоденних українських реалій – війна на Сході. І авторка, і оповідачка родом з окупованого Донецька, тож зрозуміти їх не важко:

Щоб розбудити хворобу, яка ненадовго задрімала, знадобилося не так уже й багато. Нова хвиля бойових дій у моєму рідному місті, абсолютне непорозуміння з К. через мої обурення та нескінченні розмови про батьківщину, зрада рідного брата, зникнення батька, наступ на Маріуполь, не кажучи вже про все, що сталося в серпні 2014-го, навантажувалося шарами на мою крихку психіку.

Війна ранить навіть за сотні кілометрів. Кажуть, що на ній немає непоранених солдатів. Мабуть, варто доповнити: непоранених цивільних на війні насправді теж дуже рідко зустрінеш…

Навряд чи «По той бік сонця» стане знаковою книгою чи сильно сколихне читацьку спільноту. Але вона точно може вказати шлях таким, як її оповідачка, може витончити стіну відчуження, остраху та нерозуміння і – що було б безмежно добре! – змусити людей говорити! Ксенія Фукс наголошує і справедливо вважає, що тема психологічних захворювань в Україні замовчується. Саме тому так важливо почати відкрито про них говорити та перестати стигматизувати. Почати говорити, писати, слухати, допомагати…  

 

ДЛЯ ДОВІДКИ: Депресія – це хвороба, яка щороку вражає понад 300 мільйонів людей, сильно погіршує якість їхнього життя і працездатність, а також може призвести до суїциду. Кожен шостий хоча б раз в житті переживав депресивний епізод. Жінки страждають на депресію майже вдвічі частіше за чоловіків. Депресію часто ігнорують та не діагностують лікарі, а самі пацієнти не поспішають звертатися по допомогу. Лише двоє з п’яти людей, що страждають на депресію, залежності чи тривожність, шукають лікарської допомоги.