Галина Лицур-Щадей "Таке життя"

03.12.2019

Переглядів: 1356

http://chytay-ua.com/

Треба завжди мріяти. Мрії здатні перенести нас у недосяжні краї, заповнити собою пустку. Щоб рости, треба їсти. А щоб розвиватися – треба вчитися і мріяти.

Галина Лицур-Щадей «Таке життя»

 

***

Широким, неозорим, а від того безкрайнім полем йде людина. Перші її кроки на тій ниві боязкі і нерішучі, а проте вона певна в тому, чого хоче: хоче дійти ген-ген туди, куди щовечора манить її багряна призахідна заграва. Та з кожним кроком, з кожним зустрітим світанком і кожними нездогнаними вечірніми сутінками рухи людини стають певнішими і рішучішими, а її мета і прагнення розмитішими. Вона вже не так ясно бачить ту примарно-мінливу лінію, що манила в дитинстві. І дорога вже не виглядає такою простою та єдиноправильною. Щораз глибші ями трапляються на шляху, щоразу заплутаніші манівці, небезпечніші кручі і темніші провалля. Щоразу більше нещирих людей і прихованих намірів, а проте рідні й віддані душі сяють яскравіше і зігрівають тепліше. Важливішим стає не зовнішнє, а внутрішнє, не на показ, а для душі...

А поле залишається безкраїм, скільки не йди. Бо життя безмежне. Воно водночас і мить, і спогад, і ціла вічність. Шматочок до шматочка, горе до радості, молодість до старості, а любов до ненависти - таке життя.

***

Все частіше на полиці книгарень потрапляють не лише романи, а й збірки авторської короткої прози, антології та колективні тематичні добірки. І видавці, і – що радує особливо – читачі вже не вважають оповідання та новели чимось незначним, несерйозним і неглибоким. А отже, автори стають значно вільнішими як у виборі тем, так і у виборі жанрів і форм. Збірка Галини Лицур-Щадей «Таке життя» – чудовий приклад на підтвердження цього.

Книгу авторки можна безапеляційно віднести саме до збірки короткої прози, адже складається вона з оповідань і коротких замальовок. А проте, перегорнувши останні сторінки, важко позбутися відчуття, що це були не просто історії, а літопис життя трьох поколінь однієї сім’ї. Недалеко від істини буде сказати, що Галина Лицур-Щадей придумала для своєї книги особливий жанр – сімейна сага в оповіданнях. 

«Таке життя» починається розповідями оповідачки про власне дитинство, родичів і знайомих, а далі світ малого дівчати розгортається і ширшає, в ньому з’являються нові люди, нові втрати і здобутки. Назвіть збірку сімейним фотоальбомом, втіленим словами, – і ви будете праві. А словом письменниця не просто володіє. Вона його відчуває, з ним зливається і в ньому розчиняється. Насправді це дуже непросто – звести таку вишукану і витончену архітектуру тексту, при цьому позбувшись натягнутостей, зайвих завитків і недоречних стиків. Галина Лицур-Щадей вміє будувати історії, де за одним словом заховано значно, значно більше, ніж просто слово! Бо можна сказати «дід», а можна «дідик», і за отим дідиком криється такий безкрай довіри, обожнювання і любові, якого жодне «дід» не передасть. 

Власне, саме мова робить «Таке життя» настільки близькою, рідною і зрозумілою. Вона, хоч і густо помережана діалектами й говіркою, позбавляє оповідання від присмаку штучності і нещирості. Текст перестає бути просто текстом, він перетворюється на хай і не бурхливу, але нестримну ріку спогадів, сповідей і роздумів, на щирість, на саму Історію, в якій немає місця для докору, осуду чи звинувачень. Авторка лише розповідає про життя, про людські долі і їхні переплетіння, про любов, віру і пошук себе. А висновки – якщо такі і потрібні – то виключно на волю читачів. А ще письменниця пропонує цікавезну мандрівку у світ сільських звичаїв, обрядів і традицій. Тут вам і шумне весілля, на яке запрошені всі родичі та знайомі, і затишне, домашнє святкування Різдва, і народні повір’я, і те, як дивляться й бачать світ люди різних поколінь. 

Збірка «Таке життя» надзвичайно квіткова і дуже багато в чому гірська. Тут проростає і розцвітає геть усе, що тільки здатне рости. Немає жодного клаптика голої землі, бо саме життя не терпить порожнечі. Садки, поля, луки, ліси, квітники, гори – нестримне буяння зелені, пахощів, квітів і краси. А на контрасті – людські пересуди, обмовляння, оте прокляте «що скажуть люди», яке занапастило стільки доль… І це теж життя, бо в ньому є місце не тільки для квітучих піонів і вічного кохання, а й для страхів, людських слабкостей, помилок і смерті. А ще є віра, яка допомагає здолати найважчі перешкоди і піднятися з найнижчих глибин. Є люди, які підтримають і простягнуть руку помочі, є ті, хто рятує життя, бо по-іншому себе не мислить.

Галина Лицур-Щадей якось по-особливому вивертає людську душу, показуючи не тільки чорне і біле в ній, а й всі ті переходи та напівтони, які врешті і вершать долю. Вона піднімає питання й теми, настільки очевидні і вічні, що залишаються для багатьох майже непомітними. Як живеться тим, кого забрали з села доживати віку в містах? Як втихомирити тугу за квітничком попід вікнами? Як навчитися жити, якщо втратиш половину душі? Як сильно може зламати життя зважання на думку оточення? І, звісно, відчуття свого місця, потяг до власного коріння, усвідомлення того, що по-справжньому щасливі люди – ті, які роблять щось для душі і від душі, навіть якщо це виглядає маленьким, смішним чи безглуздим. Про сродну працю писав ще Сковорода, і нічого не змінилося з тих пір.  

***

Широким, неозорим, а від того безкрайнім полем йде людина. Чи зможе дійти? Зможе! Якщо пам'ятатиме: вона там є, та примарно-мінливо-спокуслива лінія там є. Дійде, якщо пам'ятатиме. І віритиме. Всупереч всьому – завжди віритиме. Бо таке життя.

poster