Готика від Алли Рогашко: роман "Сни з колодязя"

2020-01-29 12:28:37

Переглядів: 144

http://chytay-ua.com/

Рогашко А. Сни з колодязя: роман. Тернопіль: Мандрівець, 2019. 248 с.

 

<…> у кожної родини є свої історії, свої секрети, таємниці, якими оповите їхнє життя. Але все ж є особливі родини, особливі історії. Як оця.

Алла Рогашко «Сни з колодязя»

«Сни з колодязя» – нове чтиво від рівненської, але вже добре знаної в Україні письменниці Алли Рогашко, в якому авторка, подібно до свого роману «Крізь безодню до Світла» (2016), актуалізує локальний, кревний, простір. Проте якщо в останньому домінантним топосом є Рівне, то у «Снах…» воно направду поступається «екзотичному» в сучасних реаліях хутору. Так само оприявлена дихотомія «Світло/Темрява», що є характерною ознакою світу, долі, душі: «Таке життя. Поряд із приємним і світлим завжди блукає темне і недобре, силкуючись занапастити й затемнити… <…> Лише молитви здатні відігнати оте темне й поселити в душі світло» (с. 210). 

Уже сам дизайн книги натякає (ба навіть кричить!), що видання особливе, яке запрошує до свого дивовижно-таємничого й містично-космічного світу. Тверда оправа має оригінальну шпарину, імітуючи таким чином вхід у колодязь (зв’язок із назвою), а далі крізь цей отвір прозирає небо з форзаца… І ця художня презентація увиразнюється авторським коментарем: «Подивися крізь цей отвір на небо. Вона не бачила й цього». Інтрига продукує питання: хто ж така Вона? Адже на перших сторінках роману зустрічаємо героїв-чоловіків, друзів дитинства – Матвія і Віталія. Хіба що в першого є дівчина Ксеня. Тож чи про неї мовиться?.. Виразним і в художньому оформленні, і в самому тексті постає камінь, символічна семантика й сакральність якого безумовні: йдеться зосібна про уособлення буття, Сина Божого, втілення основи Всесвіту. За кольором паперу книга є неоднорідною, так би мовити, біструктурною, що теж засвідчує оригінальність видання: якщо білий папір із друкованим текстом уже традиційний і звичний для сучасного читача, то папір жовтаво-сіруватого відтінку з рукописним текстом імітує старовину (початок ХХ ст.), ба навіть подеколи реалізовано прийом візуалізації загнутих куточків, зіжмаканих аркушів, чорнильних плям… Текст роману презентує дві часові площини, відповідно до яких маємо дві сюжетні лінії. До подібного прийому бітемпоральності й композиційного дуалізму вдається Роксолана Сьома у своєму романі «Світи суміжні» (2018). Либонь, добачаю дещо символічне й магічне в тому, що саме ці дві книги мені випало читати поспіль… 

«Нема старого будинку без власних історій, немає старого будинку без привидів» – витяг із роману британської авторки Діани Сеттерфілд «Тринадцята легенда», що слугує епіграфом до «Снів…» Алли Рогашко. Разом із тим, ця теза прямо стосується і «Світів суміжних» Роксолани Сьоми. Бо, зрештою, фразеологізм «скелет у шафі» набуває в першої конкретного вияву, а в другої екстраполюється на підвальне приміщення. Але якщо взяти до уваги, що в романі А. Рогашко таємниця живе на долішньому (на кшталт підвального) поверсі, то й тут паралелі вимовні. Серед інших аналогій – зв’язок між світами; жіночі кістяки, таємниці яких належить розгадати героям-сучасникам; фемінні душі, котрі потребують визволення й упокоєння, впродовж тривалого часу не знаходячи собі притулку на порубіжжі світів – у так званому міжсвітті… 

Не можу оминути епіграф до згаданого роману Д. Сеттерфілд: «Усі діти міфологізують своє народження. Це – їхня спільна риса. Хочете когось пізнати? Пізнати його розум, серце і душу? Тоді поцікавтеся, де і як він народився. І ви не почуєте правди у відповідь. Натомість почуєте вигадку. Та хіба є щось більш промовисте і правдиве, аніж вигадка?..» (думка приписується відомій британській авторці, що ховається за псевдонімом «Віда Вінтер», від котрої героїня книги Марґарет Лі отримує листа). Справді, у «Снах…» Алли Рогашко реальне / уявне, правдиве / вигадане, минуле / майбутнє перетинаються, схрещуються, сплутуються, тож нерідко межа між ними є хисткою й сумнівною… Можна вчащати в гості з одного світу в інший, надсилати листи з минувшини у прийдешнє, згадуючи про зустріч із ще не народженою постаттю, можна відшукати згадку про себе в епістолах столітньої давності, силою голосу коригувати далеке й перебуте, отримувати в ньому підказки, прозирати знаки для буття власного… Можна бачити «сон уві сні», проживати його, огортаючись сивим маревом, гублячи твердь під ногами і летіти у «глибоку чорну прірву» (Матвій). Можна ставити собі діагноз і боятися повернення «випадів» «з реальності кудись у інші виміри, в яких себе не пам’ятає і не знає» (Мирослава). 

Хтозна, чи дається таке містичне «проникнення» кожному… Навряд чи… Либонь, треба бути обраним і особливим, мати тонку душевну організацію, інтимне відчуття світу, вміти дослухатися до його голосів, вдивлятися в його закутки, кодувати звуки й знаки… Хоча, здавалось би, Матвій не схильний добачати містику у сновидіннях, позиціонуючи останні продуктом «перетравлення мозку» чи «не-до-перетравлення», набором «безглуздя»… Та й спосіб життя чи думання молодого чоловіка, як можна виснувати вже з перших сторінок, не відзначається винятковістю – навпаки: «Неробство – найліпший для нього відпочинок: завалювався на диван, хапав пульт до телека і вмикав просто для фону; байдуже було, що там показували, аби лише не відчувати пустки в квартирі» (с. 6). А можливо, це хибне враження... І русло долі здатне змінюватися за певного випадку чи ситуації – надто коли вона межова… Бо ж саме в останній тривожність сягає свого крайнього вияву – й у висліді оголюється істинна суть людини. 

Символічним сенсом у романі наділена міфологема колодязя. Останній слугує своєрідним «порталом», що єднає світи, часи, долі, душі, родини… Колодязь виконує функцію медіатора на кшталт Світового дерева. Філологу може видатися, що лексема «колодязь» із числа русизмів, утім, це не зовсім так, оскільки «криниця» має інший семантичний відтінок (попри поверхневу тотожність і взаємозамінність понять); глибиною і причетністю до дому (подібно до каміна чи коминка) прикметний саме колодязь. Щодо останнього прозираємо зв’язок зі стихією води як символом очищення. Чи ж випадково Матвій втрапляє під дощ на тлі безхмарного неба?.. «Його сповнило якесь дивне піднесене і, разом з тим, бентежне відчуття» (с. 144). Тимчасом входження у крижану воду на дні колодязя явно не дарує відчуття благодаті – навпаки. 

Ще однією знаковою міфологемою в романі є дім (будинок), розташований на хуторі (у примітках авторка запевняє, що, попри деяку літературну трансформацію реальності, йдеться про хутір у Дубенському районі Рівненщини) й захований від людських очей… І Матвій, і Віталій схильні думати, що таким чином господарі мали на меті усамітнитись і відособитись від цивілізації. Дім традиційно (подібно до каменю) вважається символом буття; руйнування його уособлює деструктив у світі людини. Таємничий будинок вирізняється поміж інших не лише локацією, а й матеріалом (з каменю), структурою (має прихований, долішній, поверх), легендарністю (число містичних оповідок зашкалює), історизмом (зв’язок із воїнами УПА). Ще в дитинстві Матвій і Віталій активно досліджували цей будинок, проводили в ньому «ревізії», попри множинність засторог та історій у стилі horror. Випадок вертає їх, уже дорослих, сюди. Найдавніший з усіх, зведений ще до зародження хутору, таємничий дім вражає своїм стоїцизмом, хоча перманентна порожнеча вже давно мала б його зруйнувати: «Так само велично стояв посеред маленького, зарослого чагарником подвір’я, оточеного непролазною зеленою стіною. То було теж чудернацько. Бо зазвичай будинки потребують людського тепла, що мовби зігріває стіни зсередини, якимось дивом не дозволяючи руйнуватися. Ті хати, в яких оселялась пустка, через кілька років починали поволі занепадати, і то є факт. Тому стійкість цього (виділення авт. – Г. К.-С.) дому була направду непояснимою» (с. 11). Всупереч Віталієвому азарту й спортивному інтересу, Матвій тут переживає внутрішні «метаморфози» (за катарсисом має прийти душевне зцілення, прозріння), оскаржує свою попередню зневіру щодо містики, вловлює сакральний зв’язок із будинком, приймає його як свій, кревний… 

«Старі будинки теж мають пам’ять. Вони є вимушеними свідками всіх подій, що відбуваються у них. Особливо чутливі вони до таємниць. Таємниці, якщо їх не оповідати комусь і лишити поміж порожніми стінами, застигають, завмирають і всотуються в камінь, – авторка не лише розкриває суть епіграфу, а й мимоволі продовжує думку Д. Сеттерфілд, але вже своїм голосом, увиразнюючи «місію» Матвія: – І коли раптом хтось опиняється в таких будинках, порушує ту завмерлу тишу й своєю присутністю зазіхає на мовчазну застиглість, то з’являється ймовірність, що стіни вивільнять накопичену інформацію. Старі будинки захочуть повідати прийшлому гостю бодай якусь одну чи кілька таємниць, звільнившись нарешті від багатолітньої застиглості. Звісно, за певної умови: якщо відчують, що гість на те заслуговує. Він має бути особливим (виділення авт. – Г. К.-С.). Як тільки будинки те відчують, намагатимуться усілякими можливими і неможливими засобами подавати знаки, робити підказки, навіювати думки і зрештою таки віддадуть те, від чого прагнуть звільнитись» (с. 110 – 111). 

У темпоральному сенсі композиція роману є не прямою, а зворотною, так би мовити, оберненою, адже спочатку презентоване сучасся, в якому головним чином діють троє – Матвій із Ксенією та Віталій (перша частина); далі вертаємося до початку ХХ ст. («Хроніка життя Сосновських»). Але такий поділ тексту навпіл є досить умовним, бо ж має місце «блукання міжчассям». І Матвієві, і Ксені випаде нагода подорожувати в минуле, більше того, бачити себе «збоку», так, ніби розщепившись на окремі «я», вони спроможні перебувати рівночасно в різних реаліях чи світах. Тож перш ніж реципієнт почує голос пана Сосновського, осягне драматизм його долі та долі його родини в повному масштабі, збагне мотиви його вчинків (злочинних, протиправних, антигуманних, антихристиянських, як здаватиметься попередньо), матиме право чи засудити, чи навпаки виправдати, фактаж разом із домислами потроху розкриватиметься вже в першому розділі завдяки перехрещенню світів і часових площин… А головне – завдяки щоденниковим записам дівчинки Соломії, котра передбачить чи пропише свою містичну зустріч із Матвієм… 

І хай подумки, але обом друзям варто перегорнути в пам’яті сторінки й повернутися в дитинство, коли блукали тим затаєним будинком, аби у віковому сенсі наблизитися до Соломії… Дивно й містично, що тільки зараз дім починає ділитися своїми таємницями, обираючи Матвія вдячним слухачем… І не тільки, бо ж саме йому (Матвієві) дарована місія відкоригувати минуле з метою вивільнення до Ирію стражденних душ, котрі метеликами і світлячками випурхнуть у Небо… 

«<…> у кожної родини є свої історії, свої секрети, таємниці, якими оповите їхнє життя. Але все ж є особливі родини, особливі історії. Як оця». І Матвій спершу навіть не здогадується, що зі Соломією його єднає не лише сакрально-містичний, а й історичний зв’язок, що випливе назовні завдяки сновидінням (Соломіїного брата позиціоновано вбивцею Матвіїного прадіда-повстанця).

«Людське життя – не нитка, яку можна виокремити з мотузки, розрівняти і покласти для загального огляду. Родинне життя – це павутина. Неможливо доторкнутися до якоїсь її нитки, не змусивши при цьому вібрувати решту. Неможливо зрозуміти одну частину без усвідомлення сенсу цілого. І моя історія – не лише моя. <…> життя наше є лише продовженням життя чужого», – заявляє Віда Вінтер у «Тринадцятій легенді», ніби пояснюючи містичну логіку сакральних взаємин Матвія і Соломії. І заразом таємницю роду Сосновських…

Якщо для Марґарет Лі інтрига стартує з листа, якого вона одержує від Віди Вінтер, то Матвій відчуває бентегу відразу після сну, подивляючи його незвичайність і дивність. І далебі не здогадується, що такі «мандри» міжсвіттям і міжчассям стануть систематичними – ба навіть бажаними: «<…> за якусь мить долівки не відчув, вона просто щезла з-під ніг, і Матвій шугонув униз, у глибоку чорну прірву. Поки летів – мало не вмер, а відтак посеред пітьми розгледів дно – власне, то була така сама темінь, просто злегка поблискувала, певно, там була вода. Він у колодязі? Але звідки в будинку колодязь?» (с. 5). Скільки далі буде подібних подорожей-падінь, не злічити. Точніше, порахувати їх не складно, але навіть Матвієві не вдається розмежувати явне й уявне… Що ж тоді говорити про читача? 

Ключова інтрига зароджується тоді, коли молодим чоловікам вдається проникнути на таємний долішній поверх будинку. Звісно, весь дім епатує розкішними старовинними меблями (попри шар пилу і сміття), але насподі Матвій і Віталій виявляють «не просто підвал чи льох, як називали на хуторі, а повноцінний житловий поверх будинку! Лише без вікон» (с. 14). Друзі не мають сумнівів щодо соціального статусу господарів, але губляться у здогадах стосовно функції нижнього ярусу… Хоч і одностайні в одному – це помешкання насичене фемінним духом. Надто вражають ляльки своїми «живими» очима: «величезні, виразні, мовби живі, вони пильно дивились, наче стежили за гостями своєї оселі. Непроханими (виділення авт. – Г. К.-С.) гостями» (с. 16). Ніби когось охороняють… Чи не кістяк у шафі? Хто/що більше шокує чоловіків – скелет у сукні чи щоденник, затиснений між кістяними пальцями? Записи на перших сторінках свідчать про те, що вони належать дитині… 

«Коли маєш справу з рукописом, вигорілим на сонці, пошкодженим водою, вогнем або просто плином років, очі мають приглядатися не лише до форми літер, а й до інших характерних для письма ознак, як-от: ретельність написання, натиск ручки на папір, розриви та інтервали в потоці слів… Треба розслабитись. Ні про що не думати. Аж поки ваша уява не зробить вас одночасно і пером, що ширяє над пергаментом, і самим пергаментом, поверхню якого приємно лоскоче дотик чорнила. Ось тоді ви спроможетеся прочитати рукопис, проникнути в наміри письменника, у його думки, його вагання, його прагнення; тоді ви збагнете той сенс, що його він вклав у написані рядки. Ви зможете побачити все так чітко і ясно, наче ви – сама свічка, що освітлювала папір, коли його торкалося легкокриле перо», – розмірковує Марґарет Лі з «Тринадцятої легенди». 

Саме зі щоденникових нотаток починає повільно й навпомацки розгортатися таємниця аристократичної родини Сосновських… Хоча про абсолютне розкриття не йдеться – радше маємо зародження нових інтриг, риторичних питань, загадок і домислів… Бо ж чи можна втямити істинну причину примусового й нарочитого відчуження дитини від світу, ба навіть її абсолютної ізоляції на тому долішньому поверсі? Які емоції й почуття в читача вдатен викликати дід, котрий навідує онуку систематично – раз на два тижні?.. Тим часом дівчинка знаходиться під суворим наглядом няні… Неймовірно допитлива й талановита, вона тяжіє до книг (аналогія до Марґарет Лі) і має особливий хист до малярства (явний психотерапевтичний ефект). «Віднедавна я почала бачити в голові якісь картинки. Я взяла олівця, і ті картинки мимоволі дуже швидко відтворились на папері. Вони не всі мені подобаються, але не можу нічого з тим вдіяти. Вони самі малюються. Олівець мовби сам рухається, сам малює». Чи ж не геніальною є вдача дитини, котра у тринадцятилітньому віці спроможна відтворити портрет матері, якої ніколи не бачила, але прозирає й відчуває (певно, «закрите» буття сприяє розвитку надможливостей). А згодом впізнає на світлині – і туга за незбутньою родиною сягне крайнього вияву: «То була ТА САМА жінка, що позасвідомо з’являється з-під мого пера на папері… Може, вона моя мама? <…> Взяла книгу, яка лежала на столі, мені сподобалась назва: «Для домашнього вогнища» (автор Іван Франко – Г. К.-С.). Уявила собі те родинне вогнище, якого в мене немає. Мене знову здушив клубок у горлі <…> Та світлина з молодою панною й досі перед моїми очима. Хто вона? Якесь невідоме чуття підказує, що вона мені близька й рідна…» 

«Пробіли» в пам’яті вже немолодої няні генерують поодинокі звільнення дівчинки та її виходи у світ… Дивно й жахно, коли дитині вперше вдається розпізнавати попередньо читане в книзі: творча уява й добра пам’ять таки даються взнаки… І наснажуватися вільним повітрям, аромат якого зазвичай всотує через вікно, що є шпариною у світ… Вперше бачити сніг чи веселку… «Няня забула мене замкнути. <…> Я вийшла надвір. І то було так прекрасно! Повітря так гарно пахне! Сонце так тепло гріє! Яке то щастя – грітись його променями! Я вийшла з двору й побачила той простір, про який читала у книгах. Він неймовірний! Довкола я побачила луки – яскраво-зелені, над якими нависло блакитне небо. А трохи далі – ліс! Я впізнала його за описом!» То так, ніби сліпий щойно прозрів, ніби глухому повернули слух, а німий уперше почув свій голос… 

Допитливість дівчинки-підлітка дедалі зростає, спраглий інтерес до світу увиразнюється, бажання віднайти свої «корені» спонукає до таємного виходу з ізоляції, генерує спроби розслідувань (хай навіть останні множать число секретів!). Не відаючи ні свого імені, ні прізвища, не знаючи нічого про батьків, дівчинка не розуміє причин люті з боку няні й дідуся… Бо ж сама по вінця наливана Любов’ю… Єдиним товаришем, співрозмовником, німим порадником постає щоденник – тож до нього апелює думки, йому звіряє душу, від нього очікує відповідей на питання, які бентежать: «Щоденнику, я часто думаю про життя ТАМ. Яке воно, життя за межами цього дому? інше життя, якого ніколи не знала і вже й не знатиму (драматичне передчуття – Г. К.-С.)… Пізнаю його лише зі сторінок книжок, які мені привозить дідусь. Добре хоч те мені дозволяє… Часом думаю: а може, мені було би легше, якби я не знала про ТЕ життя? Не читала всіх цих книг і вважала, що всі живуть так, як я? Кожен у своїй в’язниці. А може, всі ці книги – то вигадки? Може, насправді кожна людина живе ув’язнена у власних темницях, власних тюрмах? і лише обрані мають право бути за межами тих в’язниць?» («примусове самітництво» вочевидь генерує екзистенційне світовідчуття).

Знайомство зі щоденником спричинює дивні «метаморфози» в душі й долі Матвія. А ще – відкриває йому нові горизонти; хай навіть сягнути туди можна через глибоку прірву і крижану воду… Хай навіть здається, що виходу нема – є лише «темні кам’яні стіни» й відчуття ув’язнення, що ріднить із таємничою авторкою щоденника… Але конче мають з’явитися мотузка і стишений дівочий голос – як Спасіння… 

Хто ж стане Спасінням для Соломії – дівчинки, котра знаходить розраду у снах?.. Можливо, саме на порубіжжі сновидінь зіллються два світи – і Соломія відкриє Матвію своє ім’я?.. Бо ж як можна пояснити непоясниме – зустріч двох, між якими дистанція в сотню років?.. «<…> мені наснився чоловік. Він начебто впав у колодязь, що в нашому дворі, й не міг звідти вибратися. Тому я запросила його до себе: допомогла вибратися звідти через дивний вхід і він опинився в моїй кімнаті. Він такий хороший і добрий, щоденнику! Я навіть подумала вві сні: якби мій дідусь був хоч трішки добрішим, якби йому хоч крихту доброти цього незнайомого чоловіка! Ми розмовляли з ним. Він лагідно на мене дивився, й поряд з ним було так добре! Думаю, він міг би бути моїм другом… Спробую його намалювати». Можна лише уявити подивування й шок Матвія, коли з-поміж віднайдених малюнків він надибує свій портрет. Містика обпікає свідомість, як гаряча вода з горня. 

У кожному разі, відчуваючи душевну спорідненість зі Соломією, відповідальність за її невпокоєну Душу, Матвій будь-що прагне організувати таємний поховальний ритуал (відповідно до традиції). Не відаючи всієї правди про родину Сосновських, перекладаючи документи (не знаходячи поміж них свідоцтва про народження дівчинки), світлини, Матвій спалахує ненавистю до всіх, хто причетний до страшного злочину… Надто до пана Тадеуша… Коли ж на очі йому потрапляють ліричні поезії, авторство яких вочевидь належить Сосновському, незавершене романтичне послання до загадкової незнайомки, зринає обережно думка, що людина, котра не втратила здатності кохати, не зрадила поетичному хистові, не може бути абсолютно зіпсутою, аморальною й антигуманною… І все ж зі щоденника випливає весь трагізм ситуації… Воєнний 1914-й рік вносить посутні корективи у взаємини «дід – онука», зумовлює внутрішні колізії, душевні «метаморфози» пана Тадеуша, котрий воліє звільнити від страждань і Соломію, й себе, але не зважується… Опісля настає момент катарсису, після якого Сосновський відчуває, що готовий відкрити онуці правду, точніше кажучи, висповідатися перед нею, відмолити гріх, яким стратив і доньку Мирославу, й онуку, й себе… Але чи отримає прощення від Соломії? Чи масштаб гріха такий велетенський, що змусить покласти край буттю власному? У кожному разі, жах і розпач навіюють останні щоденникові записи дівчинки, котра, передчуваючи власну загибель, прощається і з життям, і з побратимом щоденником… «Здається, я помираю… На цьому моє життя, що й так було примарним, закінчується… Дякую тобі, мій любий щоденнику, за те, що ти був моїм другом… Дякую… і – прощавай…»

Матвій відчуває, що трагедія Соломії і загалом родини Сосновських не чужа йому, що стосується власне його («Відчував її (Соломії – Г. К.-С.) біль. І від того йому боліло ще більше», с. 70), що той дім не відпускає, тож прагне усамітнитися в маєтку задля декодування таємниць. «У кожної родини є свої секрети і свої «скелети у шафі». Скелет у шафі родини Сосновських вони вже знайшли. Лишилось розкрити його секрет…» (с. 85). Будинок відкривається Матвієві, хоча не всі знаки він здатен побачити й прочитати, не всі голоси здатен розчути…Але знає точно: саме цей дім хоче мати за свій, саме тут хоче жити з Ксенією, виховувати їхніх спільних дітей… Саме тут приходить розуміння цілісності родини й буття… «Єдине, що трохи спантеличувало, – його історія. Історія життя Сосновських (виділення авт. – Г. К.-С.). Але, з іншого боку, може, саме та родинна історія й утримала цей дім від руйнування? І завдяки неймовірним містичним зусиллям душ колишніх власників дім уцілів задля того, аби новий власник зміг поселитись у ньому й зберегти ту історію? Гідно її представити світові. Хтозна» (с. 89 – 91).

Саме тут переживається душевний катарсис, зав’язкою якого стає прибирання будинку («Можливо, очищення – те, що належить нині цьому дому. Те, з чого треба почати (виділення авт. – Г. К.-С.)» (с. 89). Того, зрештою, не здатен втямити Віталій… А от чи вдатна розділити Матвієві бажання Ксеня, чи під силу їй блукання міжсвіттям, чи має охоту зі своїм журналістським досвідом долучитися до пошуків фактажу, аби віднайти в «хаосі оту деталь, оту непомітну, але важливу дрібничку, вхопитись за неї, відштовхнутись і зрештою натрапити на правильний шлях»? Бо ж, зрештою, в тексті акцентовано дивовижну портретну схожість і душевну спорідненість… Скажімо, Матвієві оливкові та Ксенині фісташкові зіниці… Ксеня запевняє: «коли дивитись одне одному в очі, <…> вони стають однакові. Бо зливаються в одне ціле» (с. 65). Зовні схожі, вони, як Інь і Янь, фемінне й маскулінне, продукують єдність; буття Одного не уявляє себе без Іншого: «Обоє русяві, однаково стрункої статури, тільки Матвій був трохи вищим. Обличчя їхні мали подібні риси, лише її були трохи м’якшими, жіночними. Були мовби виліплені з одного тіста, один за подобою одного, один для одного (виділення авт. – Г. К.-С.)» (с. 65). Мовиться також про перемогу Світла у взаєминах: «Пізнавши темні сторони власних особистостей, навчилися бачити світле, зосереджуватись на тому світлі. Тоді темрява розсіювалась і щезала» (с. 66). 

Вимовна в тексті роману теза, яку гріх не процитувати: «Коли усамітнюєшся в особливому місці, тоді сама доля скеровує, веде» (с. 82). Як скеровує вона Матвія, котрий ніби у форматі кінофільму переглядає передсмертні хвилини пана Тадеуша, намагається осягнути дуалізм останнього (мрійливо-романтичне й фанатично-жорстоке), збагнути «механізм» зустрічі зі Соломією… «Аж надто все химерно. В якому часовому проміжку вони перетнулись? То він (тут і далі виділення авт. – Г. К.-С.) потрапив у її минуле чи вона у своєму сні прийшла в його майбутнє? А може, на невизначений час минуле перетнулось із майбутнім у якомусь іншому, ірраціональному вимірі?» (с. 94). 

Тож коли Ксеня вирішить повідомити Матвієві про свою вагітність, читача не полишатиме тепле відчуття (хай навіть воно суперечить біблійним канонам), що звільнений світлячок (душа Соломії) повернеться до подружжя вже в новій іпостасі – в образі їхньої донечки… Повернеться до свого домашнього вогнища…. Бо саме цей будинок нарешті «зливає» оливкові й фісташкові очі… Зцілює їх миром і величчю… І рівночасно зцілюється їхньою Любов’ю… Кожен тут відчуває свій біль і переживає катарсис… І звісно, камінь як основа Всесвіту й уособлення Спасителя є стрижнем для новоствореної сім’ї. «Чимось таки скорив – може, мовчазним спокоєм, а може, сумовитою величчю й особливим затишком. Здавалось, постав перед ними у своїй колишній (тут і далі виділення авт. – Г. К.-С.) подобі – таким, яким був іще до всіх тих подій, що відбувались у ньому за останніх сто літ. Обоє відчули весь його біль, пропустили крізь себе, і зрештою, відпустили. Хоч і не забуватимуть про те…» (с. 150). 

Матвію, звісно, годі знайти абсолютне виправдання пану Сосновському, тимчасом Ксеня, апелюючи і до Біблії, і до філософії засновника даосизму Лао-Цзи, не схильна до категоричних висновків. Та чи й має на них право, адже не пробувала пройтися в черевиках пана Тадеуша, чужий маршрут є для неї невідомим, незвіданим, «закритим»… На відміну від читача, котрому в другій частині роману («Хроніка життя Сосновських») випаде нагода торувати путь разом із паном Тадеушем, дослухаючись до його сумнівів, підозр, бажань, почуттів, спільно з ним адресуючи вірші Юстині, втішаючись взаємним коханням, позиціонованим як «обмін енергіями, обмін теплом і чуттєвістю»… Перед очима реципієнта розгортатиметься історія шляхетного роду Сосновських, зароджуватиметься історія заміського маєтку, накреслюватиметься триєдина схема щасливого сімейного буття «Тадеуш – Юстина – Мирослава»… Спочатку «випадає» середня ланка (рання втрата дружини) – у висліді лишаються дві. І пізніше буде нагода додатися новій – третій, наймолодшій, аби довершити конструкцію… Але пан Сосновський не приймає останньої (вочевидь не оскаржуючи її права на народження, демонстративно відбирає в неї право на свободу та буття в абсолюті), таким чином мимовільно губить кінцеву ланку в колишній тріаді – Мирославу. Тим самим прирікаючи себе на довічну самотність… Хоч і не зрікається ані доньки, ані онуки… Проте несе своє безрадісне й абсурдне буття, як важку ношу, адже карається гріхом і відчуттям провини за скоєне… Втім, після Темряви обов’язково має бути Світло… І воно постане перед паном Сосновським – у жіночому образі на ймення «Олеся»… Стане його Спасінням… Відродить його поетичний хист, спрагу до життя… Пан Тадеуш подивлятиме потенціал фемінного: «<…> ніжне створіння, котре не відало про потужну силу, на яке здатне. Силу, що розвернула бурю, неймовірний шквал емоцій та почуттів у його душі» (с. 170). Самотніми вечорами плекатиме мрії, «ледь-ледь торкаючись руками, мовби крильми, аби не порушити той ніжний витончений образ надмірною чуттєвістю і пристрастю» (с. 171). 

Воєнні реалії не лише руйнують романтичну патетику, а й генерують переживання апокаліпсису. Наближення останнього увиразнює тугу пана Сосновського за давно відійшлою дружиною, продукує внутрішні «метаморфози» – зокрема у ставленні до Соломії: «Хоч ненавидів онуку від її народження, та цей короткий період, цих майже два тижні таки наблизили його до Соломії. Мусили наблизити, бо бути під одним дахом – то вже дуже близько (тут і далі виділення авт. – Г. К.-С.). До того ж завважував у ній спільне з Миросею. Та й з ним теж. І не лише зовні <…> Щось у характері дівчинки було їхнє, їхнього роду – сильне, незламне. У цьому фізично-слабкому тільці відчувалась внутрішня сила. Отой стрижень, завдяки якому людина є достойною і гідною. <…> Соломія ж була би гідним продовженням їхнього роду. Їхнього прізвища» (с. 189) – тим самим пан Тадеуш не лише протиставляє внутрішню міць онуки душевній слабкості, духовній незрілості доньки, а й визнає пряму причетність (ба навіть питомість!) Соломії до аристократичного роду Сосновських.

Дещо згодом (у цій частині роману) лунатиме голос Мирослави. На відміну від своєї доньки, яка все ж дізнається жорстку правду від дідуся, Мирослава позбавлена й цього: лист за рішенням ігумені не втрапить до адресата. Зате буде «реальна» зустріч із батьком у маєтку, після якої Мирослава блукатиме на межі здорового глузду й божевілля, гублячись між явним і уявним… Чи вчує хоча б на мить, що там, унизу, на долішньому поверсі, її доня? Навряд чи, бо ж Матвієві Соломія з надривом у голосі повідомить: «вона мене не чула. Не змогла почути… Я намагалась до неї достукатись, докричатись, але вона не змогла, не змогла…» (с. 136). 

У кожному разі, авторка дає Мирославі (середній – чи ж не домінантній? – ланці у тріаді «Тадеуш – Мирослава – Соломія») шанс на нове буття, даруючи їй зустріч із батьком доньки – Данилом… А може, ця стріча рокована Згори? Бо чи ж випадково Мирослава знаходить коханого в їхньому родинному домі, що в Рівному?.. Вимовна кольористика наприкінці роману артикулює Віру в силу Прощення, перемогу Світла над Пітьмою, зцілення Любов’ю… 

«Незрима рука художника упевнено додала ще більш насичених невимовно гарних багряних барв, продовжуючи бавитись, водячи по небесній тверді таким самим невидимим пензлем та лишаючи по собі ще виразніші мазки» (с. 245). 

Ганна Клименко-Синьоок

Поетеса, кандидат філологічних наук, доцент Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького

author photo