Маленький діалог минулого і сьогодення

20.01.2016

Переглядів: 1153

http://chytay-ua.com/

Колись в один із тих тихих вечорів, коли відчуваєш затишок, ми з тобою вели ледь гучну бесіду. Ти, як завжди посміхалася, інколи жартувала, а я намагався в такт нашої розмови добирати слова. Я зовсім не силував себе, тому все, що в той момент говорив тобі - було щирим. Такі розмови зближують людей. Наша розмова забрала нас в полон цікавості, а з тих захмарних місць не дуже хочеться повертатися до реальності. Всі перепони у вигляді часу, простору чи раціональних розрахунків стираються, а в думках можлива будь-яка подорож. Ми тоді так заговорилися, що почали переглядати спільні фото. Найгарніша світлина сіяла нашими посмішками, легкий і повен надій погляд дивився з минулого на нас сьогоднішніх. 

"Тоді ми були справжніми" ,- сказала ти - "Можливо", - відповів я. Але як важко було підібрати мірило справжності. Після цього наша розмова стала більш серйозною. Нам хотілося зрозуміти, чи ми нинішні залишилися собою. Чи є ми тими самими людьми, що й на тій світлині, в той день, коли посміхаючись грілися в променях Сонця. 

"Нам хочеться бути тими самими. Ми не можемо змиритися з тим, що наш внутрішній світ перетворився на льодяну крижину. Все що було тоді дорогим, що хвилювало наші серця, сьогодні сприймається, як чергова юнацька ілюзія. Пригадуєш, як ми тоді плавали в наших мріях?", - вголос згадував я. 

"Таке неможливо забути. В ті дні ми вірили, що за небосхилом ховається чудо. Взаємні посмішки вели нас дорогою любові та гармонії. Мені сняться сни, де ми знову вдвох бавимося сонячними зайчиками. Сміх, розуміння з півслова, биття сердець в такт, тоді це не звучало пафосно, а було правдою", - твої вуста промовляли ці слова, а очі ховалися поглядом в блакитному небі. 

"Мені сумно, що ми змінилися. Прикро від безглуздих днів, які відійшли у небуття. Сьогоднішня розмова пригадала нам ким ми були. Але назад не повернутися", - заперечливо похитав головою я. 

"Та й вже не треба. Для когось юнацька посмішка з фотокартки може стати символом втрачених можливостей. А комусь така посмішка може стати знаком, що не все втрачено. Це як нагадування. Ти збився з вірного шляху. В нас ще не все зачерствіло, раз ми здатні знову відчувати те, що й колись", - після чого ти пригорнула руку до серця. 

"Ти як завжди права. У тебе неймовірне чуття моменту. Я сам вже досить довго відчуваю, як ми попали на гачок : всі ці біржі, курси, комунальні платежі, кредити забрали в нас людське. А весь цей мотлох з телевізора та інтернету зробив у нас в голові смітник", - я почав згадувати те, що так турбувало мене останнім часом. 

"Ми просто поговорили, і мені стало байдуже на все, що відбувається довкола. Все неначе зникло. І я стала дійсно щасливою. Ось де ховається щастя. В простих словах, в розумінні, в щирій розмові", - без ноти фальшу дарувала ти мені свою посмішку. 

Тоді я зрозумів, що цей теплий вечір може не закінчуватися ніколи. Так, будуть проблеми, падіння, удари долі. Однак яка вага цих всіх проблем, чи співмірна вона із тим моментом, коли ми разом посміхалися на фотокамеру. Я відчув, що саме та мить вміщувала в собі усе наше щастя. Тут я перервав нашу розмову, підійшов до вікна, подивився туди, де не фокусується погляд і де закінчується час.

Станіслав Бондар

Головний редактор, адмін Instagram.

Сторінка автора в Facebook

author photo