Арам Пачян "Робінзон"

2017-02-26 22:36:50

Переглядів: 1174

http://chytay-ua.com/

Пачян А. Робінзон : збірка оповідань / Арам Пачян ; переклад з вірменської Анушаван Месропян. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2015. – 160 с.

Книга “Робінзон” сучасного й молодого (за віком та письменницьким досвідом) вірменського автора Арама Пачяна здатна здивувати, епатувати, злякати, відштовхнути, викликати на дуель (світоглядну і творчу), спровокувати звинувачення митця у божевіллі, шизофренії, агресії, схильності до садизму, ба навіть спричинити блювоту… За винятком одного – лишити байдужим. Мабуть, у цьому і є сутнісне завдання літератури, потвердження перспективності Письма того чи того автора.

Ім’я Арама Пачяна за межами вірменського ландшафту наразі не є “гучним”, промовистим для широкого читацького загалу. Прикметно, що українськомовний варіант Тексту – перша перекладацька інтерпретація оригінальної версії книги (“Робінзон та 13 оповідань”), презентованої в Єревані ще 2011-го. Думається, пауза невідомості (ареал недосяжності!) для ширшого реципієнтського кола надто затяглася. Це та інше зумовлюють важливість і нагальність літературно-критичної презентації українськомовного видання книги.

Особисто для мене спонукою до придбання примірника з абсолютно новим (незнаним) на обкладинці іменем стала приваблива як для фахового літературознавця анотація екзистенціалістсько-філософського кшталту, де оприявнений мотив “занурення в інший, невідомий, однак близький по духу світ, яким читач, як той Робінзон, мандрує у пошуках власного загубленого острова”, а також прописані натяки на самотність, інакшість.

Знайомство з першим оповіданням, однойменним до назви книги (“Робінзон”), для читача може стати справжнім шоком, адже Текст лишає по собі плетиво нерозв’язаних питань, нерозумінь і непорозумінь, вагань і домислів, еліпсів і апосіопез. Виразним тут є також інтертекстуальний вимір: автор не обмежується первинним текстом (претекстом) Даніеля Дефо, а либонь зумисне розширює “робінзонаду” (Говганнес Григорян “Робінзон Крузо”, Хуліо Кортасар “До побачення, Робінзоне”). З-поміж ключових мотивів – оскарження сучасних технологій (e-mailне може стати абсолютним замінником паперового листування), прагнення до первинності, первородності цього світу і людини в ньому, засудження норм, канонів, здатних позбавити особу індивідуального й неповторного, постулювання самотності як найвищого блага. Породжені шумом цивілізації, страх і сум генерують біль. “П’ятниця” набуває подвійного трактування: це і день тижня, й рівночасно ім’я персонажа. Образ Ісуса оприявнений у пташиній плоті: саме птахи, відповідно до міфологічних уявлень, перебувають на найвищому рівні Світового дерева (ось тільки в оповіданні “Птахи” втілена як позитивна (Бібик), так і негативна (Порося або Пацюк) конотації). Заявлені тут образи човна і хвиль вже в наступних творах знаходять подальший розвиток (у цьому контексті згадаймо образ Човняра з оповідання “…Коли завжди пам’ятає тебе…”; попри подобу клоуна простежуємо асоціативний зв’язок із Всевишнім). Поступальність стосується й книжної теми (бібліофілії): чи ж випадковою є схожість кімнати з Біблією? Кількість книг у кімнаті героя-наратора не просто дивує, а направду приголомшує: “[…] нема куди поставити ногу, я ледве скоцюрблююся на підвіконні, утримуюся від зайвих рухів, не кашляю, не чхаю, не йду до туалету, намагаюсь не дихати, бо книжковий стос, що сягає стелі, висить над моєю головою, як Дамоклів меч. Будь-який зайвий необережний рух – і моє тіло вже не витягти з-під тої важкої купи” (с. 9). Чи є в такому випадку книги спасінням, чи навпаки потенційною загрозою, – на це питання автор не дає відповіді. У кожному разі, безсумнівною є втеча героя зі світу цивілізації (ба навіть родинного кола!) у світ Книги. Щоденникові записи на шкірці банана генерують символічне прочитання. Чи не слугує Книга тим рятівним островом від людського натовпу, знеособленої маси? Так чи так, прагнення втечі головного героя в окремий космос (своє “Я”) не може бути зреалізоване в абсолюті: “Більше не будеш сам на своєму острівку… Не будеш сам ловити рибу, не вмиратимеш у самотності, не звірятимешся Богові, не чутимеш пісню равликів і риб, не ходитимеш під ясним небом, не буде тіняви, під якою ти міг би прилягти відпочити. Тут нічого не залишиться, крім зловісних голосів, що ллються до твого рота, до вух, у пуповину, струменіють під твоїми нігтями, під шкірою, під повіками. Сповнений голосами острів доводить до божевілля, кожна тварина та рослина отримала людську подобу, навіть незліченні піщинки, майже невидимі піщинки, і ті мають видимі обличчя…” (с. 12 – 13).

І головний герой, і маленький хлопчик як “аватари” Робінзона вирізняються з-поміж інших: відчужені від середовища (“білі ворони”), вони наділені синдромом божевілля. Зрештою, “робінзони завжди недоумкуваті” (с. 19), – читаємо пояснення наратора. І останній таки має рацію, бо ж справді божевілля відкриває шлях до істинного буття, себе самого, свого “Я”, Бога (Тим-то Ісус-птах сідає на плече дивакуватого хлопчика).

В аналізованому оповіданні (“Робінзон”) втілена ідея вітаїзації смерті; разом із тим, смерть набуває тут екзистенціалістсько-філософського вирішення (як порятунок від земних страждань, вихід у буття істинне). Ці візії, зосібна, проілюстровані в епізоді з учителем, котрий після екзекуцій учнів вистрибує через вікно, схоплюється й тікає; згадаймо в цьому контексті й інцидент з маленьким хлопчиком: на самогубство останнього натякає наратор, ось тільки відсутність тіла спонукає до подальших розмислів про інше буття. Надто коли в тексті подибуємо тезу: “Найбезболісніша смерть у світі – це смуток” (с. 19). Кінцівка оповідання далебі не може бути потрактована однозначно: з’ява хлопчика-самогубці з морською свинкою і величезним яблуком перед слідчим є реалією чи грою уяви останнього? У кожному разі, читач стає свідком розщеплення архетипу Робінзона на три образи (до двох попередніх додається слідчий).

Наступні твори дивують не менше, але кожен із них спонукає до розмислів. У жодному з оповідань немає чіткої фабули, відтак, переказ сюжету “непосвяченим” в Таїну Письма Арама Пачяна навряд чи буде вдалим. Але той, хто шукає у книзі насамперед наживку для розуму, стимул для Душі, обов’язково знайде й те, й інше. І в цьому інтрига Чтива вірменського митця.

Бо ж як можна оминути увагою такі міркування, як: “[…] смуток схожий на печиво, що колись роздавали в школі: ти радісно кусаєш його, і зуб залишається в ньому…” (с. 30); “Справжній голос виходить із внутрішньої мовчанки, з порожнечі, з чорного, з нуля. І йде він обережно, запалюючи сірники. Мусиш бути уважним, щоб спіймати його й міцно тримати, наче муху, що сидить у тебе на лікті. Не сумнівайся: якщо упіймаєш, він ніколи тебе не обмане” (с. 36 – 37). Або: “порожнеча не є ознакою безмежності та смертності. Це радше незавершена печаль, виключна можливість пам’яті” (с. 148).

У низці оповідань оприявнено непрості взаємини (чужість) між батьком і сином: ідеться про любов останнього, що здатна переходити в ненависть, межує з нею, і навпаки. “Я і він ніколи не стали близькими людьми… Слова “близький” у наших словниках взагалі не існувало, ми були схожі лише рисами обличчя та прізвищами… Він завжди казав, що я – плід, який упав далеко від дерева, і сміявся з мене… Він ніколи не чув мене, і це було основною причиною нашого відчуження… Але я люблю його…” (с. 27) “Подорож велосипедом”. Ця проблема увиразнюється далі в оповіданні “Прозорі пляшки”, ба більше – сягає теми алкоголізму. Щоправда, останню не варто тлумачити спрощено: це вислід “екистенційної порожнечі”, з якої не кожен спроможний знайти вихід. Приміром, як батько головного героя – лікар-хірург, котрий після пережитого, побаченого, почутого на війні не знаходить себе у мирному світі, рятуючись оманно! за допомогою горілки. Риторичне питання автора “Чому люди п’ють горілку?” і запропоновані нижче варіанти на кшталт “п’ють, щоб діти усього світу плакали”, “п’ють, щоб пом’янути померлих і Бозю”, “п’ють, щоби пити”, “п’ють, щоби забути”, “п’ють, щоб жити” тощо поглиблюють драматизм цієї ситуації. Прозираємо автобіографізм сюжету, адже батько Арама Пачяна, відомий хірург, теж рятував поранених під час воєнних дій у Карабасі (1988 – 1994). Не оскаржуючи своєї алкогольної залежності, батько головного героя запевняє сина: “Я хворий, дуже хворий, мені дійсно шкода, що я в тебе такий. Ти не зможеш убити мене у собі, я тебе добре знаю, я в тобі житиму потім. Що б я не робив, ти мене не залишиш” (с. 54). Татів біль резонує у душі й долі сина, виходить за межі конкретно-особистісного та індивідуального: “Я біжу, тому що разом зі мною біжать діти усього світу” (с. 55). Драматизм і трагізм загубленого покоління (як старшого, так і молодшого) оприявнено далі в оповіданнях “Валіза”, “Джаз”, “Тер Вілік”, “Ялинка”. Скажімо, головний герой останнього в дитинстві плекає мрію родинного свята, урочистого прикрашання новорічної ялинки: “31 грудня – це той єдиний день, […] коли його пальці випадково торкалися батькових, і по всьому тілу пробігали мурашки. Ці непередбачувані, але у глибині душі такі очікувані дотики завдавали хлопцеві якогось глибокого ніжного болю” (с. 104). Епізод “зустрічі” з батьком (вже по смерті останнього) і констатація нескасовного зв’язку між татом і сином увиразнюють драму: “Батькові пальці навіки залишились у його волоссі…” (с. 107).

У вже згаданому оповіданні “Подорож велосипедом” велосипед набуває символічного прочитання: ідеться про окремий відтинок у долі головного героя (дитинство і юність), на зміну якому прийде інший, означений більш прогресивним транспортом (автівка). І, можливо, більш контрольованим, бо велосипед на це відверто хибує: “[…] мій покоцаний велосипед змінював напрям руху, щойно виїжджав із 21-ї вулиці – асфальт перетворювався на молочну шкіру Лії (старшої за віком жінки, що мешкала по сусідству – Г. К.)… він котився по тілу Лії, піднімався та спускався по лагідних вигинах… велосипед сам керував собою, зовсім забувши про мене – свого вірного господаря…” (с. 25). Прощання з велосипедом прирівнюється до втрати близької людини: “Коли вмирав мій велосипед, я тримав його за руку, реабілітація була неможлива, я вирішив віддати його землі: заніс до ущелини на набережній, у якомусь зручному пагорбі, поховав по частинах, потім сів на землю і закурив…” (с. 35).

В оповіданні “Шахова новела” увиразнено образ чемпіона, відлюдькуватого, дивакуватого, безмовного, котрий вже у десятирічному віці стає королем шахів. Його останньою грою виявляється турнір із Богом – так само самотнім, сумним, відчуженим. Інтерпретація Бога, наділення його людською плоттю, сьогосвітніми звичками на кшталт тяжіння до пива, солених паличок, уваги до пишногрудої офіціантки епатує. “Знаєш, мені сумно, дуже сумно. Почуваюсь самотньо. Сам не можу знайти вихід зі своєї гри. Тут, унизу, мене забули. Я переміг усіх шахістів з пекла і раю. […] Хоча команда з пекла – непогана. Але ти вриваєшся у мої думки, твоя мовчанка не дає мені спокою… Вона мені потрібна… Ти намагаєшся чути мої ходи (тим самим вдалий хід у грі – а може, насправді у бутті? – ототожнено з Голосом Бога – Г. К.)” (с. 45), – звіряється чемпіонові Господь. Поєдинок із Богом либонь стає “лебединою піснею” молодого короля шахів: “Здалека всі бачили, як малий довго вдивлявся у небо. З очей текли сльози… Хлопець перетворився на прозору хмаринку. Там усі були пернатими. Хлопець у смугастому піджаку, руки в кишенях, йшов уперед. У хмарах виднілась розкішна шахова дошка. Назустріч ішов Бог” (с. 46).

Оповідання “Моє повернення” прикметне заявленою в першому творі темою бібліофілії, мотивом внутрішніх “метаморфоз”, душевних шукань і духовного прозріння. Позиція головного героя не є однозначною: попри констатування власного атеїзму, він не спростовує Присутності Бога як Вищого Єства. “Я не вірю в Бога, але, не відомо чому, впевнений, що Він вірить у мене, не можу дивитися Йому в очі, але Його сумне обличчя не дає мені спокою” (с. 64). Дивно й дико, але саме “вирізьблене розіп’яте тіло Ісуса” на шиї повії (рівночасно молодої мами) повертає героя до себе й Бога.

Оригінальні рефлексії подибуємо в оповіданні “Торонто”. Попри наявність однойменної географічної точки на карті світу (місто в Канаді), у візіях Арама Пачяна Торонто набуває філософської та символічної інтерпретації: “Коли твій батько дає ляпас твоїй мамі, на її щоці вимальовується Торонто. Підійди ближче, поцілуй листок – і біль мине. Торонто вилікує біль” (с. 71). Мрію про Торонто головний герой плекає перманентно. І таки вирушає в далеку дорогу – по інший бік часопростору: “Зараз стане добре, навіть дуже добре. Притуляю голову до холодної стіни. Довкола темно і тихо” (с. 77).

Перший твір (“Валіза”) з “Двох оповідань про кохання” розпочинається вимовними філософськими розмислами: “Усі валізи мають секрети. А поскладані в них речі – власні історії та долі. […] Валізи – це символ приїзду і від’їзду” (с. 79). І далі: “Час минає від валізи до валізи. З валізи виходиш – у валізу заходиш. Дім, де ти мешкаєш, – валіза, ідеш на роботу – валіза, входиш у жінку – валіза, народжуєш дитину – валіза. Ти сам – валіза. А коли вмираєш – тебе кладуть у труну. Знову валіза…” (с. 80) – тут і циклічність людського буття, і його замкнута циркуляція, і мотив зневолення. Варто застерегти, що назва означеного прозового циклу досить оманна: не знайдете тут класичної фабули “Він – Вона” (кохання-пристрасть). А можливо, у цьому і є напруга Тексту… Тут радше втілена інша модель Любові – глибиннішої і довершенішої. Ось тільки герої обох оповідань цю Любов несуть як тягар, а не вираз Щастя. В першому знаходять подальший розвиток взаємини з батьком (ота проблема недолюбленості й недоуваги поглиблює драму “втраченого покоління”): “Я хотів вернутися, увійти у чорну валізу мого батька, опинитися біля його хірургічних інструментів, вивчати його пляшки від віскі та коньяку. […] Доторкнутись до ручки й відчути вогкість його долоні, випадково вислизнути через замковий отвір, підстрибнути і всістись йому на плечі…” (с. 80). А надто проілюстровано, якою зрілою може бути дитяча душа: коли один хлопчик вірить, що у валізах живуть гномики, інший (з вираженими ознаками неврозу) прагне “подовжити” співбуття з бездиханним братиком – “[…] потайки забрав свого померлого новонародженого братика з маленької труни і поклав у шкіряну валізку, щоб його не поховали” (с. 82). Варіацією до валізи є образ шкатулки з однойменного оповідання (у згаданому циклі). Таємниця бабусі (цінність скриньки) розкривається вже після її смерті: там зберігалося пасмо волосся загиблого на війні чоловіка. Прикметна деталь, в якій уособлено секрет (непізнаність) людського буття й сокровенність Любові: “Коли дід пішов на війну, йому ледь виповнилося 22 роки, а коли я відкрив шкатулку, волосся було зовсім сиве” (с. 84).

Один із найдивніших та рівночасно найстрашніших творів у книзі – “Джаз”. Гра двох трубачів (батька й сина) набуває метафоричного виразу, як формула буття: “Вони мчать по венах. Стіни еластичні. Труби, велика і маленька, наполовину занурені у червоні води каналу” (с. 85). Інтимна бесіда відбувається між героями, котрі висять під стелею, одягнувши на шиї петлі від мотузок. Чудно й жахно водночас… “Дві висячі труби. Дві м’ясні труби. Два нічого” (с. 87). Саме під джазову музику син має намір виконати волю батька – позбавити останнього страждань. Деталі направду шокують, їх поетизація бентежить. Але Текст вже є реальністю, тож приймати/не приймати Його – вибір за реципієнтом. Та й далі у книзі напруга не спадає – навпаки: герой “сів цвіркунові на спину і мить за миттю побачив свій відхід…” (с. 116, “…Коли завжди пам’ятає тебе…”); “мене немає, мене немає в машині… мене не було… я сховався у кишені того хлопця… разом з булочкою…” (с. 126, “Сумні човники”); після візиту духівника та його дружини “ми з батьком не прокинулись…” (с. 136) – чи може така розв’язка бути потрактована як порятунок для обох? (“Тер Вілік”); спроба хлопчика проковтнути відірвану голову солов’я, сцена дитячої дуелі – у висліді “[…] чорні зіниці так розширились, що закрили собою весь білок. Тепер вони схожі на очі солов’я” (с. 144, “Ніч під тінню”).

В оповіданні “Робота, робота” зруйнований хаос постає сутнісним компонентом Душі (ця теза більшою чи меншою мірою має стосунок до кожного твору Арама Пачяна). Основу буття мислителі-екзистенціалісти вбачають у русі, динаміці, разом із тим, “екзистенційна порожнеча” й “межова ситуація” можуть бути передумовами екзистенції. “Чудово, коли не дієш, – просто намагаєшся жити” (с. 95) – тим самим либонь вивільняється час для розмислів і саморефлексій. Оприявнено зосібна позицію екзистенціалістів атеїстичного кшталту про самогубство як порятунок від абсурду світу, разом із тим, прозираємо тут аналогію з концепцією бунту А. Камю: “Суїцид вважатиметься втечею. Я обману життя, придушу його гомерівським сміхом, збунтуюсь проти існування безглуздості” (с. 97). А можливо, йдеться про віру у спасіння по інший бік вічності: “смерть – це єдиний рай, що чекає на мене…” (с. 95). Вимовним є образ жебрака, який вочевидь сягнув того справжнього буття – поза буденщиною й веремією: “Таке враження, що він дійшов до нірвани, знайшов відповіді на всі питання, що досі залишалися без відповідей, мовчки ігнорує порожні турботи перехожих, їхню беззмістовну метушню. Я певен, що цей жебрак знайшов золоту середину – знає межі перемир’я, змирився з нісенітницями життя, обперся спиною на ту точку, завдяки якій земля ніколи не втече йому з-під ніг” (с. 98).

А от чи знайде Ваша Душа опертя завдяки книзі Арама Пачяна? Чи навпаки втратить? Ачи спонукатиме до вибору? Так чи так, для кожного/кожної це Чтиво стане “екзистенційним досвідом” – непростим, карколомним, дивним, диким, жахним… Заінтриговані? Тоді саме час почути Голос, що запалює сірники… 

Ганна Клименко (Синьоок)

Поетеса, кандидат філологічних наук, доцент Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького

author photo