Дзвінка Матіяш "Марта з вулиці Святого Миколая"

04.01.2016

Переглядів: 2

http://chytay-ua.com/

«Я дивлюсь у вікно. Сонячний промінь сліпить очі. Уявляю, що це не промінь, а золота нитка. Її можна намотати на палець - як золотий перстень. А можна змотати її в клубок. Теплий золотий клубок.»

З такої теплої думки Марти і розпочинається наше з нею знайомство.

Тут я задумалась, чи справді ця книга про велике Добро? Адже його там неможливо окреслити якоюсь однією подією, про яку розповідається протягом книги. Воно там усюди, в кожному дні, маленьких думках дітей, побутових вчинках батьків. Але, можливо, таке мале щоденне добро і треба вважати Великим. Давно не доводилось читати чогось настільки світлого та радісного, яке водночас і акцентує на вічно важливому. Це своєрідний «маленький принц», який став Маленькою Принцесою Мартою, котра захотіла поселитися на вулиці Святого Миколая. «Шкода, що у Києві немає вулиці Святого Миколая. Є тільки церкви. Багато церков. Але у церкві не можна жити. Туди можна приходити часто, навіть щодня. Але все одно треба повертатися додому. Мені приємно було би жити на вулиці Святого Миколая. Марта з вулиці Святого Миколая. Це так гарно звучить. Майже так, як Сарафіна із Санлісу. Я дивилась фільм про цю художницю і плакала. І вирішила назвати себе Марта з вулиці Святого Миколая. Колись я так буду підписувати свої картини, але не повністю, а зашифровано «ММ» а поверх цих літер або всередині «звсв». Це найбільша моя таємниця – ніхто про це не знає, ні мама з татом, ні пан Карло, ні Поліна з Капітоліною. Часом мені хочеться все комусь розповісти, але я знаю, що треба мати хоча би одну таємницю тільки для себе».

Дзвінка Матіяш ставить важливі питання, які турбують кожну особистість, а в першу чергу – підлітка. Тому тут може виникати сумнів щодо вікової категорії читачів, проте, я визначила для себе їх як дитячих дорослих, котрі вірять у найсправжніше чудо.

З Мартиних уст звучить: «Те, що я малюю нікому не цікаве і  непотрібне». Не один раз і перед кожним читачем виростало  бажання «бути потрібним». Для Марти це правильний період для такої цікавості, постановки такої проблеми через страх і нерозуміння.  А для нас – це тихе самовизнання такого захованого питання. Але біля неї є досвідчений Пан Карло, який заспокоює такі сумніви і вірить в те, що її талант принесе людям користь. І продовжується тісним переплітанням подій, які черговий раз доказують, що кожен наш вчинок є дотичним до інших людей,  здатний змінити їхнє життя, як Мартина картина звичайних босих ніг надихнула Марію вирушити на прощу.

Моє бажання тут - не розповідати про сюжет чи приємні сцени добра, а виокремити тези того, що мене по-справжньому захопило і здивувало  своєю простотою:

«Дорослішання трохи втомлює. Хоча, може, всі дорослішають по-своєму , і мій спосіб не найкращий».

«На те, що любиш, треба іноді почекати».

«І що колись моїх батьків також не стане. Вони також підуть у свою безкінечну мандрівку».

Оце останнє висловлення поняття смерті, цієї незрозумілої, темної і лячної, Дзвінка Матіяш змогла зробити світлою безкінечною мандрівкою. Це своєрідний талант говорити з дітьми, писати для дітей, і шукати їх у дорослих.

Окремою красою, чи то скоріше оригінальністю, або казковістю у книзі є ілюстрації до розділів, які називаються місяцями року. На обкладинці зображена Мрія головної героїні, яка проноситься протягом усієї розповіді.

Загалом, багато цікавого, незвичайного, дивного, зрештою, як і  бажання дитинства Марії стати Святим Миколаєм. Але і його реалізація в іншій формі є не менш цікавою. Чи не кожен може стати «Миколаєм», тільки з іншим іменем, дарувавши ближнім допомогу і добро.

У книзі дуже багато чаю, якийсь своєрідний ритуал затишку, якою вона переповнена. Здається, черпаєш ніжність і спокій, тому що саме з такою думкою Дзвінка Матіяш її і написала. Чудо завжди повинно бути теплим, щастя - лагідним, а Різдво – сімейним.

« …Ця хмарка з немовлям пливе до мого вікна. Хоча зараз вона від нього безкінечно далеко і з’явиться саме тоді, коли буде час настати Різдву. Бо ж Різдво завжди настає вчасно. І вчасно закінчується. Якраз тоді, коли ми починаємо до нього звикати. Тоді воно минає. І знову треба чекати його цілий рік.»

Слідкуйте за нашими найцікавішими публікаціями в соціальних мережах Facebook і ВКонтакті

Іра Іванець

журналіст проекту Читай.ua

author photo