Антологія українських письменників Донбасу "Порода"

2018-01-19 21:58:15

Переглядів: 445

http://chytay-ua.com/

Війна – це період, коли в суспільстві відбувається повний перегляд морально-етичних та ціннісних орієнтацій. Те, що ще вчора вважалося правильним і миготіло транспарантами з гаслами про майбутнє, сьогодні вже видається нелогічним та ірраціональним. Хтось завчасно встигає знайти необхідний шлях та відповіді на власні питання, а хтось в темряві очікує, що ці дії зроблять за нього. Та розплата приходить швидше, ніж людина встигає це усвідомити. І ось мільйони душ перетворюються на маленькі клаптики, що колись були в одній зітканій історією ковдрі, і починають блукати незвіданими ареалами в пошуках світла, забувши часом відшукати промінь, в першу чергу, в собі.

Антологія українських письменників Донбасу «Порода» натомість пропонує широку палітру людських душ, які стали свідками нищення української самоідентичності або ж просто переосмислюють сьогоденні та тогочасні реалії. Хтось із них продовжує блукання, хтось оселився там, куди запросила доля. Кожен із авторів абсолютно по-своєму порушує тему війни або Донбасу загалом, що робить це зібрання художніх творів розмаїтим та оригінальним. 

Так, Анатолій Наумов у «Селищному фарсі» запрошує читачів до Куцапетівки на відкриття пам’ятника «Семенівні», що виступає своєрідним радянським символом жінки-матері. Власне під час презентації бетонної постаті перед нами і постають у  всій красі типові представники шахтарського містечка: керівництво, яке нібито не покладає рук задля розвитку міста; декілька прихильників чарки та пляшки; бізнесмени, що нарощують капітал у тіні; дідусь, який прожив вже достатньо, але весь досвід та світогляд вкладені в локальне «Донбасс порожняк не гонит». Та незважаючи на це, у п’єсі пробивається світло у вигляді віри. Можливо, інфантильна та наївна віра, що «Семенівна» допоможе в коханні та житті, лише доторкнись до неї, проте саме вона дозволяє нам побачити перед собою, в першу чергу, звичайних людей, що мають такі самі життєві орієнтири, як і  всі ми. А нам лише залишається подарувати їм компас.

Абсолютно інакшим авторським стилем відрізняються невеличкі оповідання Еліни Свенцицької. Злободенне письмо, що виблискує агресією до навколишнього світу, викликає не співчуття та розуміння, а скоріше захисну реакцію. Головні герої є безапеляційними носіями авторської суб’єктивної думки. Суб’єктивної, тому що авторка уникає самоаналізу та відповідальності, вкладаючи це в уста своїх персонажів: «Это раньше было: «Кто виноват?», «Что делать?». Сейчас это уже никому не интересно. Понятно, что виноваты все, а что делать – никто не знает». Егоїзм, де «каждый сам за себя», можливо, не протирічить реальності топосу нинішнього Донецька,  але протирічить реальності держави загалом. Повна ж абсурдність та несприйняття, а для самої авторки, напевно, спроба на оригінальність, закладена вже в перших рядках оповідання «Крысы и люди»: «А у русских и украинцев тоже есть общий предок, и это точно крыса. Крыса – потому что и русский, и украинец своих предков вполне серьезно называют пращурами, а щур, как известно, - это крыса». Прочитавши цю підліткову саркастичну фразу, навіть найменш вибагливий читач, після легкої образи, зможе провести просту філологічну розвідку і з’ясувати, що росіяни послуговуються терміном «предки», а в лексемі «пращури» є префікс пра, що означає перед, а отже, українці це ті, хто були ще до щурів. Виникає враження, що заради цього видуманого мовного каламбуру і був написаний текст. Твори Еліни Свенцицької, що представлені в антології, – це звичайний фактаж, що позбавлений почуттів, глибоких образів та рефлексії. Коли художнє письмо перетворюється на трибуну для висловлення власного незадоволення, воно одразу втрачає свою цінність і зводить нанівець майстерність та образ самого автора.

Повним антиподом є уривок з «Юзовки» Ірен Роздобудько. Письменниця переосмислює події Донбасу як закономірний результат історії. Виходець з Мертір-Тідвіла Джон Г’юз, що поклав своє життя на заняття улюбленою справою та саморозвиток, відшуковує перспективну територію для подальшої металургійної роботи і переміщається в донецькі степи. Саме тут він і засновує містечко Юзовка, що в майбутньому буде перейменовано на Сталіно, а згодом – Донецьк. Розкриваючи перед нами непростий життєвий шлях сина звичайного британського інженера, Ірен Роздобудько створює оригінальний образ Посмішки Диявола, під яким уособлює потік вогняного чавуну у ківш. Доки ця посмішка є перед очима Г’юза, життя триває. Після смерті Джона Посмішка Диявола зникає, а Юзовка так і залишається незавершеною та недобудованою. Заключна частина твору лише підкреслює ментальність місцевих жителів, що свідомо відмовляються від благ цивілізації, як колись відмовились довести до кінця справу Г’юза. Вони знов шукають того, хто завершить розпочате за них: «А раптом…а дійсно…і що тут такого?...прийдуть добрі сусіди з Азії…дадуть зарплати….пенсії піднімуть….полагодять крани…і взагалі…якось буде.. може, краще..». 

Різні голоси різних авторів зливаються в антології у єдиний крик душевного розпачу. Ціна надмірна, але, можливо, почасти справедлива. Справедлива для тих, хто вчасно не усвідомив та не оцінив реальність. І поки клаптики продовжують блукати теренами у своїх нескінченних подорожах та думках, хтось вже прямо зараз пакує речі, щоб приїхати до найболючішої точки України і пришивати латку до старовинної ковдри назад. Насамперед, це ті люди, які знають «кто виноват» і «что делать».