Історія читання Шкандрія

01.11.2020

Переглядів: 867

http://chytay-ua.com/

Моє друге прочитання Шкандрія. Цього разу причина інша, але результат — той же: відчуття непорозуміння. Мовляв, книжка хороша, але я розраховував на інше.

Коли український переклад книги Шкандрія вийшов 2006 р. - я його дуже виглядав. Взагалі, я про цю книгу дізнався з бібліографії до "Прощання з імперією. Українські дискусії про ідентичність" Олі Гнатюк, якщо не помиляюся. В списку літератури було вказано: готується український переклад. О, як я його чекав — і шукав! Тоді мережа розповсюдження книжок була зовсім іншою. Книги "Ніка-Центр" у Львові можна було знайти хіба на Львівському форумі книговидавців. В книгарнях? В жодному разі. І от випадково я знайшов на книжковій гуртівні. Так, тоді, у 2000-х книгарні замовляли не напряму у видавців — а через такі собі "бібколектори". Але останні усвідомили, що коли книгу хоче купити й пересічний читач — то чому б не продати. І ось я її знайшов!

Мої очікування були прості, хоча, мабуть, не дуже виправдані: автор розкаже, як в УСРР намагалися узгодити марксизм / соціалізм та націоналізм. І виконуватиме це завдання він на прикладі української літературної дискусії 1920-х рр. Це пояснює "марксистів" та "націю" в назві, хоча незрозуміло, до чого тут "модерністи". Ясна річ, що я помилився. Автору дійсно йшлося про літературну дискусію 1920-х рр. Нація та марксизм — фон, який пояснює дискусію. Але не вони у фокусі. Що ж, зітхнув я, нехай буде. Книжка, все ж цікава, але більше нагадує переказ тих дискусій, про які можна було прочитати чи в шкільних, чи в університетських підручниках. Тобто, ясна річ, деталей більше, але ж мене цікавили не деталі тих дебатів, а дещо інше. Книжку я відклав на полицю.

Згодом я вже натрапив — і навіть прочитав! - тексти, які дали мені відповідь на питання: то як уживається разом марксизм та націоналізм? Перш за все, це праця "Комунізм і націоналізм: Карл Маркс проти Фрідріха Ліста" Романа Шпорлюка. Здається, найбільш синтетичний погляд на проблему: без загрузання у факти та конкретних осіб, але широка панорама. Згодом про УСРР та націоналізм я знайшов й інші книги - "Імперія національного вирівнювання. Нації та націоналізм у Радянському союзі" Террі Мартина, яка дала широку панораму національної політики в СРСР 1922-1932 рр. Була ще й "Імперія пам'яті: Російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві" Сергія Єкельчика, яка показала формування радянського історичного наративу — від марксизму до видозміненого російського національного наративу (з подальшими вкрапленнями схеми Грушевського).

А нещодавно про той же період, але на українському матеріалі, вийшли дві інші книги - "Імперіалізм і націоналізм по-червоному: українська марксистська критика російського комуністичного панування в Україні" Степана Величенка та "Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918 – 1933" Джеймса Мейса. І навіть була зроблена спроба переосмислити націонал-комунізм в компаративістичній перспективі - "Олександр Шумський. Життя, доля, невідомі документи : дослідження, архівні матеріали" під редакцією Юрія Шаповала!

Здавалося б, до книжки Шкандрія я не повернуся, бо вона не відповідає на питання, яке мене цікавило. Але є інші книги, які дають достатньо інформації.

Але через десять років я повернувся до Шкандрія — і вже задав йому інше питання: "Як модернізм в Україні балансував між модерном та нацією?" На це питання мене наштовхнула книга "Перетворення Шекспіра. Лесь Курбас, український модернізм і радянська культурна політика 1920-х років" Ірини Макарик, де у першому розділі розглядається проблема модерну та національної ідентичності. Книга Макарик в цьому плані просто чудесна! Авторка кількома мазками показує дилему: модернізм — це розрив з попередньою національною традицією, це експеримент, який черпає натхнення з "екзотичного" "Іншого", тобто колонізованих народів. Принаймі, так було в Західній Європі. Але що робити, коли модернізм розвиває народ, який сам був колонізованим? Як не дивно, але тут "розрив" стає своєю протилежністю: український модернізм вибудовує тяглість з минулими епохами української історії, бо в Російській імперії ця тяглість була розірвана. Тому "екзотичний Інший" для українських модерністів — це українська культура до XVIII ст. Бароко, Ренесанс, Середньовіччя, народна культура. А як же "етнографічний" театр ХІХ ст.? А тут, каже Макарик, цікавий парадокс: це покруч, який виник через намагання українських митців обійти заборони царського режиму. Тобто модерністи не сприймали цей театр як автентичне відображення народної культури. Ось і розрив, ось і національне. Але на прикладі театру. І на прикладі одного автора — Шекспіра.

Ясна річ, що після такого жвавого вступу мені стало цікаво: а що було в літературі? І тому рука потяглася до книги Шкандрія — вдруге. І так само я не знайшов відповіді на своє питання.

Але винен я сам. Потрібно пам'ятати, що Шкандрій видав свою книгу 1992 р. Книга Макарик - 2004 р. Між ними не просто 12 років різниці. Між ними колосальний розрив в методології та фактографії. Макарик може користатися з дискусій про східноєвропейський модернізм, які і відкрили очі західним дослідникам, що модерн — він був різним. І український модерн — він відрізняється від російського! А от Шкандрій пише тоді, коли щойно відкрилися архіви, коли тільки-но почали перевидавати авторів "Розстріляного Відродження": 1990 р. вийшли двотомники Куліша та Хвильового. І його книга — намагання осмислити ту дискусію, яку радянська історіографія "забула", а точніше — просто "витерла", або спотворила.

Тому Шкандрій не ставить собі за мету робити компаративне дослідження про модерн в Радянському Союзі. Його цікавить опис самої дискусії 1920-х рр. Втім, ось тут він трохи "лукавить". І це вже не справа моїх очікувань, а самої структури тексту. Книга обіцяє розповісти про літературну дискусію, але насправді вона не про це. Центральною є інша тема: "хвильовізм" чи уявлення / концепція Миколи Хвильового про літературу. В мене враження, що ця книга писалася як "перлина": спершу з'явилася частина про дискусію Хвильового та Пилипенка. Далі автор цю "локальну" - харківську! - історію почав вводити в ширший контекст. І так народилася книга. Але стартова точка і визначає її слабкість. Ми не дізнаємося аж так детально про всю дискусію, а лише — про Хвильового. Інші учасники історії — чи "попутники", тобто неокласики, чи критики — будуть фігурувати лише у зв'язці з Хвильовим: що вони сказали про ідеї Хвильового.

Втім, коли відкрити зміст книги, то враження цілком протилежне: наче історія буде про все літературне середовище. І ось тут я й очікував розповіді про дилеми / дихотомії: "модерністи-народники", "модерністи-авангардисти", "модерністи-марксисти". Адже в літературному процесі змагалися декілька концепцій. По-перше, "народники" в стилі ХІХ ст., які були соціалістами — чи інтуїтивними, чи небільшовицькими (про це гарно пише Драгоманов в "Діалогах про українську національну справу" чи Єкельчик в збірці "Українофіли: світ українських патріотів другої половини ХІХ ст."). Вони в УСРР прагнули реалізувати свою програму ХІХ ст. По-друге, були авангардисти — крило модерністів, які відкидали національне як таке і відстоювали універсальне мистецтво. Якраз авангардисти подібні до західних модерністів. По-третє, були українські модерністи, які будували містки між модерним мистецтвом та національною традицією. І ще був четвертий учасник — марксисти зі своїм "героїчним" чи "критичним" реалізмом, який згодом стане "соціалістичним реалізмом". І тут вже зовсім інші "канони", які впритул примикають до народництва ХІХ ст. До цього додавався поділ "українці-росіяни", адже всі чотири течії, наведені вище, мали й російські версії. І три з них активно втручалися до української літератури.

Шкандрій описує всі ці протиборчі сили, але не вдається в деталі. Мовляв, ось були такі фігури на шаховій дошці, тобто в літературному середовищі 1917-1925 рр. (Розділ 3). Ось такою була політична ситуація в 1917-1925 рр., тобто національне питання та більшовики (Розділ 2). І все було зумовлене певними закономірностями, які існували до 1917 р. (Розділ 1). Але все опис декорацій, розставляння фігур.

Але далі автор стежить лише за Хвильовим. Ось дискусія Хвильовий та опоненти в Харкові (Розділ 4). А ось дискусія неокласики та опоненти в Києві (Розділ 5). Останні — це союзники Хвильового, в них є свої особливості, але вони - "попутники". В них трохи інший погляд на мистецтво. Так, він модерністський, але це дещо інша версія модернізму. Між Зеровим та Хвильовим є точки дотику, але це різні дискусії. Тому вернемося до Хвильового — та історії з ВАПЛІТЕ (розділ 6). Звісно, що літературна дискусія не могла відбуватися без політичного втручання. І припинилася вона саме політичними засобами. Тому ось історія дискусії про національне в мистецтві — але вже в середовищі українських комуністів (Розділ 7). Звісно ж, потрібно підсумувати, як Хвильовий зазнав поразки (Розділ 8).

А далі автор наче "добудовує" розділи, які знову задають контекст. Він розповідає, як дискусію 1920-х сприймали за межами УСРР, хоча і називає це "Еміґрантським відлунням" (Розділ 9). Насправді Західну Україну описувати словом "еміґрація" неправильно: куди мігрували ці письменники, як вони жили там і до 1918 р.? Я розумію, що у випадку Чехословаччини — так, тут емігранти. Але в Західній Україні?
І своєрідна "кода" - відлуння дискусії в інших жанрах: живописі (Розділ 10) та кіно й театрі (Розділ 11). Тут все ще більш пунктирно.

Тому, що ж вийшло загалом? Умовно кажучи, перші три розділи — широкий контекст: ми бачимо діапазон позицій. Наступні п'ять розділів — дуже вузький контекст: ми читаємо лише про Хвильового та пов'язані з ним речі. І останні три розділи — знову широкий контекст. На жаль, там, де я й чекав дискусії — її немає. Є радше історія про Хвильового та оборону ним свого принципу модернізму.

І тим не менше... Книга вартує прочитання. По-перше, початок та завершення — це контекст, якого часто бракує при розумінні тих чи інших процесів в УСРР. Шкандрій змальовує ситуацію, показує протиборчі сторони. Показує дилеми.

1. Українські митці проти російських. Попри сварки між "народниками", "модерністами" та "авангардистами" - всі вони були за українське мистецтво! І це породжувало конфлікти з російськими митцями. Але деколи українці укладали тактичні союзи з російськими ідеологічно схожими групами — і це або давало Піррову перемогу, або змушувало їх визнати свою поразку як українських митців.

2. Різні версії націонал-комунізму. Скрипник проти Шумського, а ще на тлі — КПЗУ. Перших двох Москва свідомо розсварювала, хоча на практиці вони мали одну і ту ж ціль — українізацію. Просто Шумський був за радикальну і швидку українізацію, а Скрипник був більш поступовим (і поступливим). А ще була КПЗУ! Для мене це було відкриття. Загалом мене вчили, що КПЗУ — ганебні зрадники, бо ж були й українські партії. Навіщо було ставати комуністами?! Якісь "зелені чоловічки" / "п'ята колона". І ось Шкандрій показує, що КПЗУ була на боці... Хвильового та Шумського. В літературній дискусії вона голосно заговорила про російський шовінізм! А потім примудритися накинутися на комуністичні партії Польщі, Чехословаччини та Румунії — що вони також дискримінують українців. І — ось це поворот! - КПЗУ була першою партію в Комінтерні, яка почала протестувати проти політики Центру. Мовляв, якщо ми федерація комуністів, то послухайте нас! Ясна річ, що для КПЗУ це погано закінчилося. Але це люди відстоювали Україну!

3. Політика проти культури. Літературна дискусія — частково — була також результатом відсутності політичних дискусій. Як можна дискутувати про політику, коли є "лінія партії"? Вивляється, можна перенести все в площину літератури. Тут ризики менші — ніхто не звинуватить у відхиленні від лінії партії, але водночас можна дати сигнал центру, що ми незгодні. Але був і зворотний процес: не лише політики "пхалися" в літературу. Літератори самі "полізли" в політику. Останнє — дуже цікаве і сумне явище. На початках Хвильовий, коли мав підтримку Шумського, критикував опонентів саме з "соціологічного" боку, тобто звинувачував їх в недостатньо марксистській творчості: метод не той, тематика не та тощо. І цим вводив "політичне" в "літературне". Коли Шумський потрапив в опалу — Хвильовий отримав удар з того ж боку - "соціологічного", тобто політичну критику в неправильності. І виявилося, що апелюючи до марксизму, доводиться "запрошувати" до дискусії Партію, яка вже знає, хто правий, а хто ні. Саме це намагався Скрипник донести Хвильовому, але не вийшло.

По-друге, крім цих дилем, автор підімає дуже важливе питання: яким має бути сучасне українське мистецтво? Воно має бути національним чи універсальним? Воно має вибудовувати тяглість з минулими епохами, чи робити розрив з ними? Воно має бути елітним чи масовим? Його мета — експериментувати чи "просвіщати"? Ці чотири дилеми й визначали літературну дискусії 1920-х рр. І вони ж повернулися в літературну дискусію на еміграції в 1940-х - 1950-х рр. І вони ж виринули наприкінці 1980-х рр. в УРСР. Книжка написана 1992 р., а тому Шкандрій не знав, чим все завершиться. Але його питання і далі актуальне: як розв'язувати це питання? Адже воно центральне для української ідентичності. І це для мене було найціннішим висновком в книзі. Воно показало, дилеми залишаються неопрацьованими й в сучасній Україні. І мені особисто книга Шкандрія дала нову перспективу в сприйнятті українського мистецтва після 1991 р.

Підтримати проект

Данило Судин

Данило Судин, книжковий блогер, доцент кафедри соціології УКУ
Посилання на YouTube блог - books'n'talks

author photo