Чомусь завжди, коли пригадую книги Кундери, мені критично важливо найперше пригадати імена його героїв. Настільки самобутніми вони є, що до завершення читання роману стають близькими людьми, яким співчуваєш, з якими не завжди погоджуєшся, яких часом критикуєш, але вже точно не можеш залишатися осторонь.
Уважний читач текстів Кундери помітить, що у його творах немає розлогих описів і пейзажних пасажів, подекуди він так само скупо майже поміж рядків повідомить вам, що Тереза і Томаш (головні герої його культового роману «Нестерпна легкість буття») загинули у автокатастрофі… Здавалося б, розв’язка усього роману, а описана так мимобіжно… Однак у центрі його текстів є дещо важливіше – психологія героїв, намагання зрозуміти, чому вони діють саме так. У одному з інтерв’ю письменник зазначив, що не вигадує сюжет, а просто наділяє кожного із героїв власними життєвими принципами, а потім… просто дозволяє їм помилятися.
Людвіг, Люція, Костка, Ярослав, Гелена… Герої його хронологічно першого написаного роману «Жарт», що у 2020 році вийшов у "Видавництві Старого Лева". Час і місце, у якому вони проживають своє життя, – Чехія 50-60 рр. А отже, час на зламі поколінь – старшого комуністичного, яке переоцінює свою відданість цій ідеології, та молодого і вільного, яке плекає індивідуалізм (хіпі). І хоч цей конфлікт чіткіше прописується автором лише наприкінці твору, однак прихід нової культури і свіжого погляду на життя для мене, як читачки, був однією із відповідей на питання, що є центральним у творі: чи не було помилкою будувати комунізм? І куди рухатися тепер, коли цінності, у які вірив, втратили значення?
Та повернімося до початку тексту.
Людвіг – головний герой твору, молодий талановитий юнак, що вірить у ідеї комунізму, активний член партії, що прагне пов’язати своє життя з побудовою соціалізму. Однак, як визнає він сам, це лише одне з його обличь. Адже ще він музикант, відданий етнічній культурі; закоханий молодий юнак, що прагне взаємних почуттів; талановитий студент, який хоче будувати кар’єру… Усі ці маски є зручними у повсякденному житті, однак яка з них справжня?
Долю героя вирішує злий жарт, який, аби помститися дівчині за її байдужість, він необачно надсилає у листі – лаконічна і тонка насмішка з ідеології комунізму. Звичайно, така парубоцька витівка не залишилася непоміченою «великим радянським колективом». Як наслідок – збори та публічне засудження, виключення з партії, примусова служба в армії – в спеціальній військовій частині для неблагонадійних людей. І хоч як не намагався Людвіг довести, що це був всього лиш необдуманий, невинний жарт, реальність у найближчі роки його життя не обіцяла нічого доброго.
У радянській армії, де він разом з іншими чоловіками тяжко працював у шахті практично без вихідних, у атмосфері повного приниження та втрати людяності він врешті змінюється і переоцінює власні погляди. Комунізм, у який свято вірив, вже не здається таким ідеальним, на поверхню вилазить уся брехня та іронія, у якій він жив. Так Людвіг втрачає одну зі своїх масок.
Та коли, здавалося, доля не обіцяє нічого доброго, у його життя приходить справжнє кохання – Люція, дівчина, яка приїхала на роботу у це сіре і нічим непримітне містечко. Напевне, обоє вони втікали від свого минулого і обом було потрібно надати сенсу теперішньому… Це поєднало їх, але як показав час, стосунки, що не мали у собі справжніх почуттів, а були всього лиш спробою змінити маски, приречені на невдачу… Так ще одна маска Людвіга розбивається.
Що залишається людині, яка не може знайти щастя у теперішньому? Людині, яка розчарувалася і у майбутньому, що виявляється нездійсненою утопією? Звичайно ж, повертатися у минуле. І саме це, хоч і не свідомо, робить Людвіг, приїжджаючи у рідні місця. Зустрічі з друзями не були теплими, адже за час, що вони були нарізно, так багато змінилося – у кожного своя сім’я, робота, погляди. І їхні розмови, скупі і короткі, радше є формальністю.
Злий жарт, який зламав життя молодому талановитому хлопцеві, тепер множиться на усі їхні життя, і ми бачимо, що перед кожним стоять свої запитання. Шукати відповідей Кундера запрошує нас наприкінці, коли відкриває тонкі ниточки зв’язків поміж усіма героями.
Читаючи цей роман, не можеш не запитати себе: так хто ж над ким жартує?
Автор над героями? Вони самі над собою? Чи одні над одними? А може, й сама ідеологія, в яку вони вірили, і яка привела їх до цих болючих та непростих запитань? То, може, і ця віра була таким собі злим жартом над усіма людьми?
Весь світ театр… І ця особлива у чомусь майстерно-театральна кундерівська іронія ще довго смакує на вустах, розтягнутих то у посмішці, то у здивуванні, то у захваті… Однак кундерівські «жарти» – це не гумор, від якого хочеться сміятися. Це про жарт-експеримент над людиною. Це по жарт-ілюзію свого життя. Це про жарт-втечу від себе. Про жарт, що ховає правду.
«Ох, не думайте, що я прибічник такої жорстокості! Просто хочу сказати, що жоден великий рух, який хоче перетворити світ, не може терпіти сарказму чи кпин, адже це наче іржа, що все роз'їдає»