Ксенія Фукс «12 сезонів жінки»

06.12.2021

Переглядів: 542

http://chytay-ua.com/

Жінка – та, що ніжна, боязлива і покірна. Вона завжди проковтне образу, змовчить, щоб уникнути конфлікту, і тихо погодиться з усіма зауваженнями, «компліментами й «доброзичливими» порадами, котрі суспільство їй «люб’язно» запропонує. Та чи не досить уже слухати нудні повчання й моралізаторські вказівки, які нині неактуальні? ХХІ століття — час дівочого реваншу. Сьогодні, як бачимо, представницям прекрасної статі більше нестрашно відстояти свою позицію, податися в президенти, відкрити бізнес, довести всім на світі, що могутніших від них не знайти, відмовитися народжувати, думати про власний зиск, зректися від створення сім'ї заради кар'єри, жити в задоволення й, урешті-решт, попри всі етичні забобони бути собою. Тепер не так, як колись, — тепер вільніше, та чи на краще то є — питання спірне.

Нещодавно виданий роман Ксенії Фукс «12 сезонів жінки» — влучна картина сучасного фемінного буття. Письменниця серйозно, без найменших прикрас, детально й широким розмахом мистецької руки пише про жінок в усіх їх іпостасях. Структура твору складається із дванадцяти новел, у межах яких висвітлено дванадцять типових і нетипових дівочих історій, — композиція доволі проста, але читати в такому форматі зручно. Кожну нову оповідку про пригоди тієї чи іншої центральної персонажки починають віршовані уривки, які часто відображають психологію та індивідуальні бачення героїні, котрій присвячено розділ, або її підсвідомі чи несвідомі візії. Натомість самі панянки, згадані у творі, не залишають реципієнта байдужим, навіть якщо подекуди дратують своєю поведінкою й змушують пускати очі під лоба. Софія, Лєра, Таня, Кіра і до останньої — привертають увагу читача до себе та своїх проблем, захоплюють як слід укоріненою непохитністю, гонором, сміливістю та готовністю кинути виклик усім, хто стане на заваді. Подорожуючи цим літературним продуктом, подумки погоджуєшся з Віталієм Гудимою, автором рецензії «Книга року ВВС: Ксенія Фукс — це як українська Донна Тарт», написаної на поданий роман, та його твердженням про наскрізну «європейськість» у творі. Справді, бунтівливі настрої дівчат пронизують книжку аж до останньої сторінки й спонукають читача відчути перехід українського суспільства від «закостенілої» доби, де намагання жінки бути почутою засуджувалося, до беззаборонної, коли нарешті є можливість вийти з тіні й упевнено оголосити про свої права та амбіції. Щодо наративної форми, простежується хаотичність: оповідь веде то автор, то одна із головних героїнь, то хтось із персонажів, безпосередньо пов'язаний з основними типажами. Зміна наратора урізноманітнює текст і дає змогу всебічно оцінити його події.

Дбаючи про значущість власного роману, авторка порушує важливі питання, які наразі турбують багатьох. Наприклад, гендерні суперечки. Софія, одна із героїнь тексту, — красива дівчина, котру природа щедро наділила чудовою фігурою, довгими до неба ногами, розкішним кучерявим волоссям, недосяжним для більшості інтелектом та чарівним шармом. Ні один чоловік не здатний апатично пройти повз неї, власне, як і не вдалося цього зробити ласому до дівчат Сашкові — хлопцеві, що по вуха закохався у напів польку. Однак, на превеликий жаль, Софія не любить чоловіків — її ваблять жінки. Скільки не спокушай працівницю наукового видавництва, не переконуй у протилежному, білява краля твердо тримається своєї сексуальної грамотності: «Гендерність у наш час поняття розмите. Головне — людиною залишатися. Бути чесним – до себе насамперед». І як щиро не бажай їй одуматися й почати крутити роман із Сашком, нічого не вийде: домінує тільки міць та непіддатність викуваних роками переконань. 

Чільне місце у «12 сезонах жінки» посідає також проблема нелюбові до себе, що, зрештою, є доволі популярна в дівочих колах. Глибше зрозуміти тонкощі цієї теми можна познайомившись з оповідкою про Лєру, студенткою першого курсу, яка через вигадані стереотипи довела себе до анорексії й «дозволилацій хворобі дбайливо рахувати свої хребці», а також про збиту з пантелику Женю, котра втратила самоповагу й намагається безнадійно її віднайти у підтримці люб'язного «І.». Постійно здається, ніби дівчата відчувають потребу загубитися, втратити будь-який зв'язок зі світом, однак, насправді, вони хочуть бути знайденими, і до того ж такими, якими вони є: «з усіма невизначеннями, проблемами та кризами». Ув історії про Лєру письменниця доречно висвітлює одну важливу дилему в нашій країні як перевагу грошей над здоров'ям, точніше браку коштів на те, щоб полагодити себе фізично. Коли медперсонал благально переконує маму Лєри в негайному лікуванні рідної доньки, котра виснажила своє тіло жорстокими дієтами, та лише знизує плечима й раз-у-раз повторює на кшталт: «У мене ще є одна дитина, яку я маю прогодувати. Для чого ця реабілітація, удома ніяк не можна видужати?». Сумно стає від такої замальовки.

Тема насилля у жіночому романі теж є не менш вагомою. Берта, Леся та Чеслава сповна відчули на собі цей тиранічний тиск, оскільки їм довелося пробити собі шлях до свободи й бажаного крізь призму образ, непереборної огиди, страху і панічного безсилля. Берта змогла звільнитися від божевільного батька й разом із мамою переїхати жити до Швейцарії, де та вже встигла знайти нового кавалера Роберта. «Він зовсім не такий, як наші чоловіки, інакший. Для нього приготувати ввечерю — не означає бути підкаблучником», — переконує читача дівчинка. Стає зрозуміло, що Ксенія Фукс, украплюючи елементи «європейськості», прагне створити контраст і таким способом звернути увагу реципієнта на звичне небажання українських мужчин брати безпосередню участь у підтримці домашнього господарства. Щодо Лесі, то вона, зазнавши знущань від пихатого бойфренда Дена, хитро вирішує покласти край невдячному коханню й завдає цинічному мажорові неприпустимої для нього кривди. Ніби жорстоко, але на теперішні мірки — хай буде.  А от Чеслава своєю історією віддзеркалює, з одного боку, комічну, з другого, — ганебну проблему університетських устроїв, яка сьогодні зрідка, але, усе ж таки, є поширеною — щоб отримати відмінну оцінку, треба лягти у викладацьке ліжко. Принагідно зауважити: Ксенія Фукс у творі змальовує події в найменших деталях, і ця манера письма попри читацьке «хочеш-не хочеш» змушує стежити за сюжетними перипетіями. Однак, правду кажучи, через деякі надмірні та вульгарні описи текст місцями сприймати важко. Забагато лайки, матів, лібідних моментів. Зрозуміло, що це сучасно і авторка саме так прагне підкреслити характер своїх героїнь, а також особливості теперішнього часу, проте — занадто.

Серед основних проблем роману, безперечно, слід теж виокремити пріоритетність кар'єри в жіночому житті, сексуальну свободу, або проміскуїтет, і вільні стосунки. Ці кредо на початках дарують дівчатам задоволення й відчуття перемоги над моральними догмами, які вже набридли своїми заяложеними сенсами, а згодом — душевну гризоту та муки совісті.

У творі є ще один розгалужений мотив, який, на моє переконання, варто розглянути — зображення війни на сході України, політичний конфлікт із Великим Братом і вираження всіх особистих бачень героїв, пов'язаних із ним. Хтось віддано захищає рідну землю й гнівно заперечує своє звання героя, дехто працює у волонтерській організації, намагаючись забезпечити солдатів необхідними речами і продуктами, декотрі спершу стоять за непохитність власної держави, її авторитет, та потім поспішно переходять на бік ворога, а решта просто не може змиритися з тим, що зрадники попри своє «проти» усе ж таки ніколи не були до кінця «за». І так по колу. Читаючи текст, здається, ніби питання, яке порушила Ксенія Фукс, будучи сама родом із Донецька, значиме для кожного українця, але тоді приходить розуміння, що можна було обійтися без цих болючих сцен, бо тема війни надсерйозна для фемінного роману. Епізоди, у яких фігурують збройні колізії, чомусь не переконують у всемасштабному нещасті — награно, істерично та неприродно.

Треба зауважити також, що історії дівчат не можуть існувати автономно, тому що самі героїні видимими та невидимими нитками долі зв'язані між собою. Стася знає Ганну, Ганна — Софію, Леся — Кіру, про Лесю — мама Берти тощо. Оповідки доповнюють одна одну й насичують сюжетно важливими штрихами. Такий авторський хід вабить і спонукає пильніше спостерігати за перебігом подій у творі, шукати спорідненості та образні зачіпки.

Отже, роман «12 сезонів жінки» Ксенії Фукс своєрідна дівоча енциклопедія життя. У тексті можна віднайти наболіле, важливе, актуальне і те, що раніше було табуйованим, але завдяки плинові часу стало прийнятним. Твір читається легко й швидко, складних конструкцій практично немає, і це вельми мотивує реципієнта не зупиняючись гортати сторінки словесного плетива одна за одною. Завершуючи свій відгук, скажу: «12 сезонів жінки» — усе-таки варто збагнути.

Читайте також: Ольга Токарчук «Книги Якова»

Підтримати нас можна тут - Підтримати проект

Оксана Семенюк

Критикиня, що добре розуміється на сучасній літературі, редакторка.

author photo