Другий шанс (новела)

Азіз стояв посеред площі, на якій уже зібралось більше тисячі людей і з кожною хвилиною їх кількість зростала. Натовп волав. Йому хотілось змішатися з юрбою. На ньому була сорочка, яку він знайшов у шафі на вішалці. Штани були великуваті, але тримались на мотузці, яку також вдалось знайти у шухляді на кухні, бо поясів не було. Він хотів ще одягнути той стильний джинсовий піджак, що висів при вході до квартири на гачку, але на ньому він виглядав як на опудалі, тому вирішив, що краще одягне куртку захисного оливкового кольору з піксельним малюнком, що лежала на стільці у передпокої.

Свої речі Азіз викинув ще вночі у сміттєвий бак під будинком. Заховався у під’їзді і чекав, доки зранку вийде хтось із квартири на першому поверсі, аби залізти у неї через відкриті вікна лоджії. В нього це вийшло просто, бо все дитинство він з друзями лазив у квартири. За крадіжку його і посадили у колонію для неповнолітніх. Тоді ще декілька ходок було. Остання - сім років за розбій.

У колонії «Чернокозово» в Чеченській республіці доступу до інтернету не було, тому новини про те, що росія веде якусь спецоперацію в Україні доходили до нього лише уривками.  Практично за пару днів до свого тридцятиріччя він вийшов. Вийшов не тому, що строк закінчився. Був наказ згори. Зранку його та інших ув’язнених загнали у автозаки і повезли кудись. Там вони вийшли уже на аеродромі та їх завантажили у великий транспортний літак. Таких як він було чоловік сто. Сказали, що по прибуттю сповістять подальші інструкції. В польоті щось сталось, йому тяжко пригадати. Був вибух, тоді крики і тоді все зникло. Коли він отямився, навколо нікого не було. Лише поле і уламки літака. Тіла були розкидані навколо. Йому здавалось, що це сон….

Взявши у кулак свій біль, він пішов у напрямку лісопосадки. Звідти дійшов до дороги. По дорозі дійшов до міста. Зняв із себе тюремну робу та заховався у під’їзді.

***

Азіз стояв посеред площі у куртці, що належала військовому ЗСУ. Юрба скандувала «ПЕРЕМОГА, ПЕРЕМОГА»… Слово, значення якого для нього було не відоме. Жовто-сині прапори навколо, сльози матерів, обійми військових… щось відбувалось воістину історичне.

У «Чернокозово» його уже точно записали мертвим, думав він. Батько дав йому ім’я Азіз, бо воно означало «приречений стати тим, про кого навряд чи забудуть люди, які його знають.» Ох, як же він зараз хотів, аби його звали інакше, щоб весь світ забув про його існування.

***

— Слава Україні! - неочікувано коло його правого вуха прокричала жінка, у якої сльози радості запеклись на щоках!

Він не знав, що треба щось відповісти, тому просто простягнув  їй свої обійми. Жінка кинулась в запропоновані обійми і почала причитати:

- Дякую тобі, соколику, що землю нашу боронив! Навіки буду тобі вдячна.

Німота пробрала Азіза зсередини. Він усвідомив, що жодного слова не зможе вимовити українською. І жодного не розуміє. Залишалось лише одне. Азіз взяв обличчя жінки у руки та смачно її поцілував. Вона відсахнувся від нього, та одразу потеплішала.

—Ой, соколику, перемога - а значить можна і поцілуватися.

Вона, наче п’яна від ейфорії та щастя, пішла далі у натовп, голосно вигукуючи «Слава Україні»! А натовп їй голосно відповідав. «Героям Слава!». Азіз відчув, що сяйво, яке випромінювали люди на цій площі, огорнуло його та торкнулось його серця. У нього з’явився шанс народитися заново. Вільним, але глухо-німим.

Читайте також: Вінок (новела)

Підтримати проект