Чому українська література має бути мультилінгвом?

photo by freddie marriage

Чому ми не можемо дозволити собі видавати книжки тільки українською?

Не хотілося б знову про це починати, говорити, але 24 лютого, 2022, стоїть не те що комом, бо ком – то тільки маленький першенький млинець-невдаха, який не став успішним і модним панкейком, бо трошки поспішив – застрягло льодяною глибою розміром з кільце Сатурна десь поперек горла і часом не дає вдихати цей такий прекрасний світ. Тому трошки про війну, а далі, обіцяю, буде так, як всі ми того чекаємо й найбільше за все у світі любимо – про літературу, про книжки, про дитинство й усілякі прекрасності, які лікують і тішать серце краще за сироп “Бітнер”, у який так щиро вірило не одне покоління наших з вами бабусь.

Безсумнівно, війна розділила наші життя на “до” та “після”. І якщо таки зайнятися цією мазохістичною справою – сісти й почати співставляти оці “після” та “до”, знаходитимуться разючі відмінності. Якщо піти ще далі й почати шукати хороше в цьому “після” на тлі порівняння з “до”, багато хто з вас насупиться на саму лише ідею. Справді? Ви зараз серйозно? Хороше, коли в тебе нахабно вкрали життя, яке ти вибудовував роками? Хороше, коли твою прекрасну мильну бульбашку з приємних тобі людей, правильних думок та ідеально пасуючого оточення, що ретельно фільтрувалося тобою й життєвими ситуаціями не одним десятиліттям, одномоментно знищили? Але якщо бути трошки більш оптимістичними, ніж звичайно, і добряче попошукати, як той Шерлок, щось хороше в цьому нескінченному й розмитому, як акварельний малюнок, що його забули на вулиці, “після” таки знайдеться. Про це, а також про шляхи розвитку дитячої української літератури, що випливають з нашої операції-співставляції, і хотілося б поговорити в рамках цього невеличкого тексту.

Хто я така і яким був мій шлях до книжок та видавничої справи?

Я ніколи не мріяла стати дитячою письменницею. Я працювала собі спокійно в приватних школах англійської мови (досі, опираючись на власний практичний досвід вірю, що приватні заклади освіти дають більше свободи щодо того, чому, як і кого вчити, і при цьому виходять із життєвих реалій, а не затвердженої й роздрукованої у далекому 2011-му й відтоді щільно покритої товстим шаром пилу навчальної програми, яка ніким не оновлювалася, бо ж партію підручників вже закупили, ну! най буде!). Там я викладала англійську тим, хто робить перші кроки в тому, щоб вийти за рамки сумних шкільних текстів про London, який, як ми знаємо, is the capital of Great Britain, але поки що через брак словникового запасу й граматичних конструкцій цього зробити не може. Навіть тоді, у часи мого вчителювання, поруч зі мною завжди був записник (телефонний додаток Notes, новий вордівський аркуш, відкритий Libre Office на робочому компі з повсякчасним доступом до принтера, щоб побачити власні думки фізично на папері), куди я завжди занотовувала щось смішне, корисне чи цікаве. Потім ця звичка спостерігача, який усе помічає, сплітаючись із творчою роботою над дитячою рубрикою бортового журналу однієї з міжнародних авіаліній, куди я писала казки, вірші та завдання-головоломки, які мали відволікти малечу від турбулентностей, переросло в дещо більше – першу збірку казок, а потім – і цілісну дитячу повість “Граблі, дружба, Лес” про те, як хлопчик друга шукав.

Після цього моєю ціллю стало навчитися тому, що я й так роблю, себто дітям історії розповідати, але у професіоналів. Відвідати курс лекцій про те, як пишуть та видають свої книжки ті, хто заробляє цим на життя. Я ходила на Litosvit’у, слухала десятки лекцій “Риби”, купувала посібники-самовчителі з мистецтва письма (досі дуже вдячна Таїс Золотковській: її воркбук допоміг структурувати думки, а також навчив тому, що регулярність у письмі – запорука успіху, і ніякої музи чекати не треба). Мій комплекс відмінниці й часом нездоровий перфекціонізм роблять свою справу – і завжди здається, що можна краще (спойлер: те, що ви робите – вже прекрасне, особливо якщо видавнича команда, прочитавши рукопис, радо приймає його в друк). Закінчилося все тим, що зараз я – аспірантка кафедри креативного письма (так, вона існує) в одному з найстаріших університетів Шотландії, Сент-Ендрус, де темою моєї кандидатської стало використання метафори в українських дитячих книжках про війну.

Чи буває взагалі просто про непросте?

Якщо у вас є можливість зайти на сайт будь-якого книжкового інтернет-магазину України, можна провести шокуючий експеримент. Готові? Можете спробувати. Для цього треба ввести в пошуковий рядок слово “війна”, відсортувати за категорією “книжки для дітей” (або ж “дитяча література”) – і морально налаштуватися злякатись жахливо високої кількості книжок з теми. 49 книжок про війну, якщо відсортувати за роками видання, обравши за точку відліку злощасний 2014-й. Тільки вдумайтесь: у період з 2014 по 2023-й рік українські дитячі автори сумарно видали майже пів сотні книжок, у яких ідеться про війну, щоб полегшити батькам завдання: говорити про сучасні реалії з найменшими так, щоб не травмувати. Чи це взагалі можливо – говорити про непросте просто? Говорити про страшне так, щоб і пояснити те, що відбувається, і не зробити так, щоб стало страшно виходити на вулицю, не говорячи вже ні про що інше.

Шукаючи відповідь на це запитання, знаходячись у аспірантському відрядженні, тут, у Шотландії, я почала писати книгу про міграцію метелика-монарха з Північної Дакоти до Мексики, рятуючись від смертоносного холоду, натякаючи на долю українського народу й усе те, що він переживає зараз. Бо українці розбіглися світом і я вбачаю свій внесок у тому, щоб сказати про це вголос, не травмуючи. Саме так я бачу свою сродну працю, яка піде на користь Україні. Але пишу одразу і українською, і англійською. Чому? Зараз поясню. Але одразу скажу, що коли я тільки почала видавати власні книжки, переді мною ніколи не стояло питання, якою саме мовою друкуватися. Це ж очевидно -державною! Досі не розумію, як люди можуть розмовляти будь-якою іншою мовою, коли йдеться про офіційні рівні спілкування. У якій країні ви живете? Україні! То чому ж має бути незрозумілим, яка саме мова пасує вашим текстам? Не треба бути видатним дериватологом, щоб утворити від до рідного топоніму прикметник: ук-ра-їн-сько-ю!

Свої – не тільки в серці, або як українське стає світовим трендом

Упевнена, що не тільки у мене, а й у багатьох зараз склалась така ситуація, що наших друзів розкидало буквально всім світом. Приміром, мої київські подруги, переміщуючись відповідно до життєвих реалій, що склалися, переїхали в ті міста, про які ми раніше тільки мріяли, жадібно всотуючи живописні кадри з ютуб-роликів Птушкіна, де той обʼїздив мало не всю земну кулю. Тепер я маю знайомих і, відповідно, місце для зупинитись в Португалії, Німеччині, Франції, Англії, Ірландії, Греції та навіть Кіпрі!

Але до чого це? Що це може означати для української дитячої літератури? Перше й найголовніше – нескінченні можливості для просування! У кожному місті, містечку чи селі, яким би я не проїздила, подорожуючи після початку повномасштабного вторгнення, люди цікавляться нами, нашою історією, менталітетом, світоглядом, звичаями та, звісно, літературою, яка все це системно відображає. І кожного разу, коли я кажу, що я – письменниця-початківець з України, і що працюю над тим, щоб розповісти світові про те, що відбувається з моєю батьківщиною зараз, але маскуючи нетравмуючими метафорами, співрозмовник, ким би він не був – професором кафедри літературознавства, офіціанткою в пабі, провідником потяга ScotRail, продавчинею в Tesco (це як наше АТБ!) чи бабусею в парку, задає одне й те саме запитання: де це можна прочитати твої тексти англійською? Де можна дізнатися краще про ваш народ? Бо нас, українців, стало надзвичайно багато на теренах Європи, щоби не помічати.

Майже кожна родина Обʼєднаного Королівства, де я, приміром, знайшла своє місце в міжнародному академічному просторі, має або українців, яких гостинно поселила у себе в домі, щоб вберегти від війни, або сусідів, які добровільно стали хостами й прихистили українців, зробивши їх (хоч і тимчасово) членами власної родини. Усім їм цікаво, хто ми, які ми, про що ми. І головне – де знайти джерела, щоб краще про це дізнатися? Іноземці жартома кажуть, що бути дотичним до України й українського – це тренд, який обіцяє залишитися надовго. Вони кепкують одне з одного:

– Девіде, ти вже маєш українського гостя?

– Ще ні!

– Тоді не приходь до нас грати в гольф: нема українця в домі – немає вдалої партії.

Думаю, буде зайвим додавати, що усі книжки, якими ми можемо просвітити іноземну аудиторію, мають бути явно не тільки українською.

Саме тому зараз я переклала свою першу повноцінну дитячу книжку англійською, планую її перевидання, а потім – презентацію в Девоні, першому місці, де я опинилася на території Обʼєднаного Королівства перепочити перед далекою дорогою до Шотландії. Місцева книжкова крамничка The Ivybridge Bookshop гостинно запропонувала провести вечір читань моєї повісті про Леса з його граблями, а я погодилась: хоча б чим досвідом прочитання української книжки в Британії я зможу розповісти світові про Україну. Але спершу вирішила підготувати англомовний переклад, щоб гостям було легше сприймати. Це мій крок назустріч культурі, яка, якщо бути хоч трошечки уважним, зробила сотні тисяч кроків назустріч культурі українській.

Про Україну мають почути. Про нас має знати весь світ. Ідеальне для цього знаряддя – мови.

Англійська, італійська, іспанська, французька. У кожного є можливість зробити щось, щоби про нашу ситуацію почули у такому великому світі. Тому, плануючи будь-яке видання, що може бодай якось бути дотичним до українських реалій, будь ласка, не полінуйтеся: зробіть його бодай дво-, але краще – багатомовним!

Чому дитяча українська література має бути мультилінгвом?

З дітьми завжди легше порозумітися. З ними можна, без усіляких обхідних шляхів та ввічливих смол-токів, одразу почати говорити про те, що тобі справді болить чи цікавить: чи здатен маленький горіх витримати танець слона, що стоїть на одній лапі? Чи достатньо гострим є носик жолудя, щоб боляче вколоти твого носа? Діти завжди прості й добрі. Відкриті й зацікавлені. Незважаючи на те, якою мовою вони спілкуються: англійською, українською, німецькою, французькою чи шотландським діалектом під смішною назвою дорік (Doric).

Діти люблять слухати про природи динозаврів, воюють з неслухняним горщиком, який ніяк не вдається приручити. Вони обожнюють слонів і гудять, наче потяг, складаючи іграшкові залізниці. Вони катаються на собаках, уявляючи себе сміливими лицарями, і тримають в руці мамин кухонний ополоник замість сталевого меча. Вони вдають, що вміють читати, завчивши слова улюбленої книжки, що її мама читає перед сном. Діти – всюди діти. Тому зробити українську літературу чутною у всьому світі – задача номер один, що стоїть перед нами. Бо вона про те ж саме, про що й кожен їхній день, незважаючи на те, що українських дітей з іноземними можуть розділяти нескінченні тисячі кілометрів.

Іноземці знаходяться в полі політичних новин. Вони кожного дня чують про нас, тому ми їм цікаві. Але хотілося, щоби ця цікавість вийшла за межі трагічної статистики. Вірю, що в наших силах розширити її хоча б на літературне поле. Перекладаючи українські книжки й роблячи їх доступними для закордонної аудиторії.

Незважаючи на війну, життя йде. Українська дитяча література розвивається. У неї, безперечно, велике майбутнє, тому вона має бути почутою далеко за межами нашої країни. І вона, впевнена на всі сто, знайде відгук не тільки в Шотландії – у всьому світі. Саме тому перекладати її (хоча б!) англійською – надзвичайно важливо. Особливо зараз. Коли наше “після” має сумнівний у порівнянні з усіма втратами “до” бонус: вийти на світовий ринок. Особливо висвітлюючи проблеми, з якими стикнулися українська малеча й видавнича справа сьогодні, в умовах війни. Саме тому видавати тексти виключно українською нині – розкіш, яку ми не можемо собі дозволити.

 Читайте також: Кохати, як у книгах Ремарка

Підтримати проект