Уривок з роману Алли Рогашко «Свідки дзеркала»

22.03.2023

Переглядів: 305

http://chytay-ua.com/

Цього разу від початку все було інакше. Спершу йшла лісом. Поверх сукні на собі мала плащ-мантію, теж білу. Лице ховалось у пишному каптурі, накинутому на голову. Йшла до галявини. Там має відбутися Дійство. Що саме – поки не знала. Тямила лише те, що Дійство грандіозне і надзвичайно важливе.

Долало відчуття, що там на неї чекає той чоловік. Знайомий незнайомець. Прагнула зустрічі з ним. Вабив її. Коли їхні погляди стрічались – здавалось, тоне в океані. Бурхливому, потужному. Й рятуватись і борсатись зовсім не хотілось: воліла тонути, сягати тих манливих потаємних глибин. У них було добре, спокійно, затишно. Звідкись знала напевне, що в тих глибинах їй місце.

Майже дійшла до галявини й зупинилася. Раптом помітила, що зусібіч сюди ж прямують люди в світлих плащах-мантіях; обличчя усіх так само ховалися в пишних каптурах, тож якої вони статі – не було зрозуміло. Долало відчуття, що всі ці люди рідні їй, що в їхніх (як і в її) венах тече одна кров. Пращури. Усе, що відбувалося від самого початку того разу, було непояснимим, незрозумілим, химерним. Відчувала, однак, що всі відповіді неодмінно прийдуть до неї по тім.

Одночасно ступивши на галявину, люди в світлих одежах мимоволі утворили коло. Воднораз вона чітко втямила, що їй належить бути в центрі кола. Чомусь так подумалось: в центрі. Наче хтось уклав у її голову ту думку.

Вона слухняно рушила в коло пращурів. Зупинилась у самому його центрі й піймала себе на думці, що нині вона має осягнути якусь таїну. І осягнути має не сама, а з ним, коханим, який тут незримо присутній. Поки що незримо. Він чекає. Коли все буде готове до дійства, він одразу приєднається до неї. А поки що вона має підготуватись як належить.

Пращури тимчасом лягли на землю, власними тілами утворивши коло, – головами усередину й ногами назовні, узявшись за руки, – знову одночасно, мовби за помахом чиєїсь магічної палички, рухалися синхронно, ніби дзеркальні копії одне одного. Дзеркальні копії... Чомусь так подумалось, хоч дзеркала тут не було цього разу. А може, й було, але вона його не бачила. Мимоволі порахувала людей – дев’ятеро. Їхні погляди були спрямовані в небо.

Стежила за їхніми рухами й водночас дослухалася до відчуттів, що починали нуртувати всередині. Нуртуючи, захоплювали в дивний стан – легкий транс, коли розумом тямиш, що перебуваєш тут, а тіло стає невагомим, наче не твоїм. Водночас ковзала поглядом по величавому сосново-камінному колу, що стіною оточувало галявину. І стіна та мов захищала їх усіх від... власне, від чого? Сторонніх очей? Дивно, бо дотепер вважала, що сторонніх тут немає. Що це їхній із коханим світ.

Виразно відчувала, як те, що нуртувало всередині, пробуджує потужну нездоланну міць, якої дотепер не спізнавала, й завдяки тій моці вона здатна на все, на геть усе! Як дев’ять пращурів, що оточили її щільним кільцем, об’єднали свої сили й спрямували прямісінько в її єство. І воно було готове прийняти ту силу. І приймало.

Її вуста почали промовляти молитву. Не тямила, звідки йшли всі ті слова, звідки вона знала, що казати: певно, підсвідомість зчитувала їх із незримої Книги пращурів. Спершу затулила лице долонями, відтак вільно розкинула руки, поволі підіймаючи їх долонями догори й підводячи голову. Хтось мовби керував її рухами, мовою, свідомістю й підсвідомістю – усією нею. Коло пращурів лишалося непорушним.

Раптом виразно відчула присутність Хранительки. Так і є. Стихнувши, вона обернула голову й помітила невиразну тінь, що непорушно бовваніла в гущавині поміж двома каменями. Лиш ледве помітні темні контури нагадували довгу плащ-мантію з пишним каптуром на голові. Однак вона відчувала її кожною шпаринкою єства.

Ось воно! Починається...

Дотепер вона не спізнавала такого потужного потоку знань, що йшов од Хранительки й одразу всотувався свідомістю, підсвідомістю – усім єством. Вона ж водночас передавала їй інформацію, якої та потребувала. Якийсь час поміж ними тривав мовчазний діалог. Пропускаючи крізь себе потужний потік енергії від Хранительки, вона знову мимоволі здійняла до Небес лице та руки й затягнула протяжну сумовиту Мелодію – дивну, химерну, незнайому і водночас неймовірно рідну їй. То була сама лиш мелодія, що, втім, містила в собі глибокий правічний і прадавній Сенс із направду міріад нечутних слів. Відчувала, як крізь неї пролітає цілий Усесвіт – безмежний і неосяжний. Вона наповнювалася нескінченними смислами й відчувала, як сила, що пробудилась у ній, стає ще більш потужною, ще більш нездоланною і могутньою. А Мелодія все линула й линула з її вуст, крізь час і простір. А по тому вона її завершила.

І запала Тиша. Благодатна й світла. Просякнута правічною Любов’ю. Відтак пращури, що так само міцно трималися за руки в колі, почали ворушитися; їхні тіла звивалися, вигиналися – синхронно, наче хвилі моря чи океану. Вона відчула, як енергія їхніх тіл торкнулась її тіла й воно теж зазміїлося, підхопивши енергетичну пульсацію.

Присутність Хранительки виразно відчувалася. Вона мовчки стежила за Дійством, непомітно скеровуючи весь його перебіг. Сила, що нуртувала у її грудях, зненацька вибухнула нестримним потоком Світла – мовби загорілась душа. Благодатний потік зійшов спершу на коло пращурів, заливши їх праведною чистотою, а далі став поширюватися навсібіч, засліплюючи все довкіл.

Відтак у центр кола поволі спускався він – знайомий незнайомець. Найрідніший і найдорожчий. Коханий. Спускався з Небес, наче на незримих крилах, і скоро опинився поруч із нею, вмить оповитий потоком Світла. Їхні погляди зустрілись і... те, що тривало по тому, – вміщувало в собі безлік значень і смислів; назва тому була – Акт Любови.

Читайте також: Алла Рогашко "Крізь безодню до Світла"

Замовити книжку

Алла Рогашко

українська журналістка, письменниця

author photo
poster