онлайн-журнал про книги та літературу
Арт Антонян, письменник
Ідея написати великий твір-антиутопію народилася з сильної емоції, обурення, реакції на новини на російському Першому каналі у 2015 році. Стільки було в тому випуску маніпуляцій, підмін понять і відвертої безсоромної брехні, що я не зміг то все перетравити, мусив сісти вночі за комп'ютер і виписати з себе. Десь дві сторінки у формі тексту для уявного випуску новин, в якому абсурдність перевищувала в сотні разів усі припустимі та безпечні для здоров'я норми. Добряче я тоді постібався з горе-журналістів та ведучої, яку в тому своєму "творі" перейменував на Андрєя Єкатєрініну (якщо поміняти місцями ці дві складові, отримаєте ім'я ведучої новин на російському ТБ). Але до написання великого прозового твору ще було далеко. Я відправив ті дві сторінки на власну пошту й... забув про них.
Проте забути або радше – не бачити все, що відбувалося навкруги, було неможливо. До 2017 року я працював на американський уряд у посольстві США в москві. Стежив за ситуацією та настроями в суспільстві не як звичайний спостерігач, а з дипломатичної лави. Пильно вдивлявся й аналізував роботу російських ЗМІ та їхніх головних, як би культурно висловитися, "зірок" пропаганди. Деяких з них бачив у дії в реальності, коли приїздили до росії американські високопосадовці на зустрічі з путіним та лавровим, під час закритих столів посла США з головними редакторами основних ЗМІ та під час пресконференцій. Або коли ці "зірки" з'являлися серед гостей на прийомах в особняку посла (так, демократія – запрошували всіх, з будь-якими поглядами, вподобаннями та позиціями).
Ще одне з багатьох спостережень закарбувалося в пам'яті під час травневих свят. Підготовка до Параду Перемоги та сам парад. Це було відверто страшно. Машини для вбивства, зброя масового ураження, катівні на колесах, гусеницях... І весь цей мілітаристський ексгібіціонізм під нудотно-солодкавим соусом патріотизму й вселенсько-півнячого "можемо повторити". Саме так подавалося людям це шоу, а фактично – смерть. Дехто обережно озирався й обходив стороною, але багато присутніх раділи, робили радісні селфі на фоні смертельної зброї, фотографували своїх дітей. Особливо неприємно було дивитися на зовсім маленьких – малюків, яких батьки понаряджали, як на новорічний "утрєннік", у військову форму або просто пілотку натягали по самі вуха. Ви хочете, аби ваших дітей вбивали на війнах чи щоб вони когось знищували? Мороз по шкірі.
Бажання написати щось гостро-іронічне за кілька років вилилося у великий антиутопічний твір. Не без іронії, що аж отруїтися можна, а десь і живіт від сміху надірвати. Але в цілому книга про найважливіше – як зберегти в собі людину, чути своє серце навіть тоді, коли розум вже глухий. Бо розумом насправді легко маніпулювати. Пропагандистські прийоми, техніки та пастки старі як світ. А от серце не обманути. І врешті – воно або у тебе є, або його просто немає. Тому головна проблема üПопуляції (так називається народ в тоталітарній державі, в якій відбувається дія роману) – німі серця, що припинили битися. Серцебиття згодом стає злочином. Персонажі здають одне одного владі, стражам порядку, доносять навіть на рідних та друзів.
Створити антиутопічний світ, як виявилося, було досить легко. Особливо в останні роки я жив наче у творі Орвелла. Але то була страшна реальність, яка 24 лютого 2022 року смердючим потоком розлилася ще далі за межі країни-агресорки, примножуючи біль, смерть, руйнації та кровопролиття. У 2020 році, коли я закінчив писати роман, були ще люди, які, прочитавши «TÜK», дивувалися моїй фантазії, але впевнено вимовляли, що такого ніколи не буде, ти перебільшуєш. Минулого року дехто з них запитав: «Як ти це міг знати? Ти передбачив (хтось обвинуватив "накаркав")». Ні, я не Баба Ванга, майбутнє мені не звітувало. Лише підсвідомість вибудувала логічне продовження подій і настроїв у розбещеного російською владою суспільства. До того ж у творі багато документальних фактів. Так, я подав їх у творчому переосмисленні, але від цього вони не перестають бути фактами. Навіть конкретні слова і заяви окремих "людей" збережено у тексті. Не обійшлося і без вигадки, авжеж. Але абсурдність подій з життя настільки зашкалювала, що іноді мені не доводилося навіть перебільшувати.
Я писав книгу в п'яти країнах. Допомогло налаштуватися на щоденне писання запрошення друзів пожити в їхньому будинку разом із собакою, за їхньої відсутності. Нянька для пса, по ночах я сидів за комп'ютером, виписуючи епізод за епізодом у майбутній антиутопії. Потім були перерви на звичайне життя-буття. Але за рік я таки завершив книгу. Проте це був лише один із початків. Мій редакторський перфекціонізм не давав спокою. Перш ніж показати рукопис видавництвам, я редагував його більше ніж двадцять разів. А коли знайшов свого видавця, самотужки переклав книгу українською. Це був окремий челендж для мене, тому що свого часу я вивчив українську і був невпевнений, чи подолаю монументальну роботу. Але радий, що на справі довів свою спроможність. Велику роботу вклали у книгу й мої чудові літературна редакторка Інґа Кейван та коректорка Людмила Лободзець.
І ось макет книги готовий. 22 лютого 2022 року видавець надсилає його на друк у Харків. А за два дні ми усі прокинулися в новому світі... Я вже не розраховував ні на що. Усі думки про рідних і близьких. Аби тільки вистояла країна. Кому зараз до літератури? Але українці, наскільки це було можливо, оговталися і вже на початку травня мені на пошту прийшов лист від пана Василя Дроняка, директора видавництва “Книги XXI”. З Харкова вдалося вивезти книги на захід України. Зокрема й мій недодрукований роман. Краще б всього цього не було, але книга отримала таке умовне хрещення. Зважаючи на те, про що вона, makessense, як то кажуть. Таким чином антиутопія «TÜK» стала однією з перших книг, виданих в Україні після повномасштабного нападу рф.
У ній не лише прозовий текст, є там трохи й поетичних рядків. Як мого авторства, так і, скажімо, Пушкіна. Ось тут не поспішайте з висновками. Йдеться, авжеж, не про захоплення поезією ворожої країни. В романі певні кілька рядків у ролі "бити супротивника його ж картою". Є і дотик до української поезії. Ключовою є фраза з вірша Ліни Костенко. Ключовою в усіх сенсах. Але не буду спойлерити. Зазначу, що мої власні поетичні рядки процитовані üмперською мовою – мова тоталітарної країни Üмперії. Твір написаний за два роки до повномасштабної війни, тому тоді мені це здалося доречним. Та й зараз воно не псує твір, адже чітко вказує на агресора і не залишатиме можливість у майбутньому перекрутити очевидне, як це роблять захарови-сімоньяни з твором того ж Джорджа Орвелла, розповідаючи за нього, про що і про кого він написав. Але якщо моя книжка житиме, то у другому виданні я б хотів попрацювати над тими кількома віршами, щоб перекласти і їх українською. Можливо, за допомогою інших українських поетів(-ток). Бо поетичну українську мову я ще не осягнув. Це не те саме, що проза. Але загадувати наперед не буду. Отже, і після видання, виявляється, над книгою можна ще працювати.
Тепер вона є у книгарнях і бібліотеках в Україні, у деяких магазинах за кордоном. Хтось від неї в захваті. Хтось пише негативні відгуки. Одні її розуміють, іншим вона здається занадто дивною. Текст дійсно нетиповий. В ньому повно дивацтв, стьобу, уїдливої іронії, сумних і оптимістичних роздумів, дрібка філософії, сльози та біль за Хоупландію (здогадайтеся, яку країну я назвав Землею надії?), а ще – непереборна віра в добро і людське серце.
Читайте також: Арт Антонян «Нетакійник»
