«Король мрій»: хто такий Лорд Дансені?

Коли Говард Філіпс Лавкрафт дізнався про його творчість, то заявив у своєму листі, що має тепер причину жити. Не меншим його прихильником був і Кларк Ештон Сміт. У своїх подяках у книзі «Stardust» Ніл Ґейман дякує йому за те, що він відкрив для автора всесвіт дорослих казок, а ще добрим словом у виданні «TheHollowOnes» його згадує Ґільєрмо дель Торо, відомий мексиканський кінорежисер.

Він не має жодного перекладу українською, але його вплив на літературу фентезі не можна назвати словом меншим, аніж «колосальний». Він — Едвард Джон Мортон Дракс Планкетт, 18-й барон Дансені, який увійшов у літературний світ під простим і лаконічним прізвиськом «Лорд  Дансені».

Дитинство майбутнього письменника було вельми цікавим: коли він був малим, його навмисно ізолювали від тогочасного суспільного і художнього життя, аби не «наглитався неправильних ідей» — йому навіть не давали читати газет! Звичайно, що дитина, яка не розуміє, що відбувається за стінами свого рідного дому, починає з головою занурюватися у вигадку, яку, у випадку Дансені, також «підгодовували» його улюблені казки братів Грімм та Ґанса Крістіана Андерсена.

У літературу Дансені ввійшов доволі неочікувано  — те, що до цього ремесла він взагалі коли-небудь звернеться було для всіх неабияким сюрпризом. Список його гобі нараховували крикет, шахи (він навіть вигадав асиметричний варіант цієї гри, який має назву «шахи Дансені»), стрільбу з пістолета, полювання, але з часом зацікавився і написанням власних творів. Через свій статус про нього жартома казали, що він занадто багатий, аби бути поетом, але занадто бідний, аби стати пером [вищий аристократ у Великій Британії]. У 1897 році «PallMallGazette» публікує його доволі простенький вірш «Rhymes From A Suburb» (згодом його поезія також стане доволі популярною– її цитуватиме навіть персонаж Френсіса Скотта Фітцджеральда у «This Side of Paradise»), після чого Дансені зникає з літератури на 8 років. У 1905 році виходить збірка короткої прози «The Gods of Pegāna»  — тоді Дансені ще був нікому не відомий, тож аби книгу видали, довелося заплатити. Проте, це був перший і останній раз, коли Дансені публікувався власним коштом.

Чим же «The Gods of Pegāna» здивували тогочасних читачів? Для європейської літератури це був достоту унікальний досвід: Дансені розробив власний світ (так званий «вторинний»), який підпорядковується індивідуальній міфології, історії, географії та унікальним загальним правилам світобудови. Зрозуміло, що зараз такої літератури ціла вервечка, від вишуканих зразків того, що ми звикли кликати класикою, до сучасних інтерпретацій: творчість Лавкрафта і кола його прихильників зі своєю вигаданою географією і міфологією, Середзем’я  Дж. Р. Р. Толкіна, Дискосвіт  Террі Праттчета, світ чаклунства Дж. К. Ролінґ та багато-багато інших зразків світів, які описані як в окремих книгах, так і цілими серіями. Важко не помітити риси раннього Дансені в більшості відомих нам фентезійних творів: він оспівує природу і застерігає людей про руйнівні наслідки втручання в її процеси, що виливається у певну ворожість до індустріалізації і «злих машин» (Дансені має науково-фантастичний твір про їхнє повстання); його світи підпорядковуються божествам і істотам, які завуальовані в певний позаземний флер, тож читач, зокрема, отримає свою дозу косміцизму. Світи Дансені складні, цікаві, казкові, екзотичні (тут «Привіт» Дансені передає Кларк Ештон Сміт) і, що не менш важливо, іронічні. У письменника доволі парадоксальний, дещо чорний і саркастичний гумор, який ідеально вписується у канву створеного ним фентезійного всесвіту. Цю «фішку» особливо перейняв у нього Ніл Ґейман, але тут важко не пригадати і його товариша Террі Пратчетта, чия творчість особливо прикрашена небанальним гумором чорнявого відтінку. «The King of Elfland's Daughter» Дансені надзвичайно сильно перегукується із «Stardust» Ґеймана, де фентезійний світ ділиться на «звіданий», де й проживають герої, і «незвіданий», у який ті самі герої вирушають і в якому потрапляють у всілякі пригоди. Інше жанрове нововведення, якому автор дав добрячий поштовх – це так звані «історії-спогади», в яких колишній мандрівник з ностальгією згадує про всі ті пригоди, які трапилися в його житті. У Дансені цим мандрівником є Джозеф Джоркенс, персонаж, про якого він написав понад 150 оповідань. Джозеф регулярно відвідує місцевий більярдний клуб і розповідає історії про своє життя кожному, хто купить йому пляшечку віскі: чоловік потрапляє не тільки в суто фентезійні пригоди, а й у такі, що за жанром варіюються від науково-фантастичних до детективних. Цей герой, зі своїми (не)вигаданими пригодами, дав поштовх «клубному оповіданню», яке, хоч і продукувалося ще до Дансені, таких масштабів набуло саме завдяки йому. «Темнішою» стороною цього піджанру оповідань можна назвати ті історії, в яких свій певний життєвий епізод переказує той, хто пережив надзвичайну, часто моторошну і небезпечну пригоду, а тепер нею ділиться у передсмертній записці або перед слухачем – яскравий приклад  Лавкрафт і, наприклад, його «Dagon», хоч це і не єдиний подібний твір у його творчому доробку.

Окремо варто відзначити мову, якою Дансені вибудовує свої світи: помпезна, елегантна, та й загалом така, наче до тебе промовляє мудрий старець-чарівник, який бачив і творив немало див – цьому є біографічне «підґрунтя». Коли Дансені навчався у приватній школи, регулярного читання Біблії було не оминути – тож хлопчина, якого батьки й без того відгороджували від чтива «дешевого і бульварного», мимоволі перейняв цю манеру оповіді, від якої хотів з часом позбавитися. «Жодний інший стиль, окрім біблійного, не здавався мені справжнім»,  – ділився він одного разу, довершивши фразу виразом, який, на щастя, не справдився: буцімто йому ніколи не стати письменником, бо біблійним стилем мало кого зацікавиш…

Коли Ґейзел Літтлфілд-Сміт написала про Лорда Дансені біографію, то дала їй назву «Lord Dunsany: King Of Dreams» (дослівно: «Лорд Дансені: Король мрій»), і більш красномовного виразу на позначення життя та творчості цієї людини, певне, важко знайти. Його життєвий шлях був строкатим і пригодницьким: якби Дансені захотів зібрати біля себе відданих слухачів і поділитися із ними тим, що за життя він робив і бачив, то вийшла б історія ніскілечки не згірша за ту, якою міг би поділитися Джозеф Джоркенс. Він був надзвичайно плідним письменником, який писав оповідання, романи, п’єси, есеї й навіть свою біографію, та при цьому не цурався випробовувати свої поетичні навички. Від наївних фантазій він пройшов шлях до самобутнього фентезі, яке було перекладено на десятки мов ще на середині його писемної кар’єри. Ткачем дивовижного фольклору і чарівником пісенної прози та ніжного цинізму кликав Дансені його відданий прихильник Говард Філіпс Лавкрафт, який одним реченням ніжно схарактеризував писемні світи барона так: «Краса, […] – головний ключ його творчості».

Читайте також: Жах, що летить на крилах ночі

Підтримати проект